«Дефіляда в Москві »

Зате його втішили решта союзників. Адмірал Горті був у білому адміральському мундирі, який під дощем набрав якогось мертво-сірого кольору і нагадував море після затятої битви австро-угорської та італійської фльот. Вожді латинських націй — маршал Антонеску і дуче Муссоліні — мусили витримати стиль Давнього Риму, і — витримали. Обидва були в костюмах давньоримських полководців. Як уже було сказано, директиву Ґеббельса, аби була гарна тепла погода — взірець пізньої теплої осени, не було виконано.

Було холодно і мокро.

За колісницею Адольфа Гітлера йшов президент України Степан Бандера в міцних чоботах і теплій шинелі.

Йшов адмірал Горті у розстібнутій фльотській куртці.

Йшов хорватський вождь Анте Павеліч, який теж зіґнорував настанови Ґеббельса на національно-героїчний стиль, а вбрався у шкіряне сіре хутряне пальто, яке носили лише ґрупенфюрери СС, у добрі чоботи і партійний кашкет.

Йшов дуче Муссоліні задубілий від холоду, в позолоченому шоломі й таких самих обладунках, із голими литками, які набули нездорового синього кольору; він давно промок у ногах і з великими зусиллями волі напускав на себе звичного бундючного вигляду.

Йшов маршал Антонеску, його обладунки були теж позолочені, але якось вибірково, бо в деяких місцях шолом, кіраса і наколінники взялися свіжою іржею від безперервного дощу, литки в маршала, як і в його латинського колеги, теж були синіми, але, на відміну від дуче, ще обсипані малиновими сирітками; з плащем Антонеску теж прорахувався — Муссоліні, затятий франт, замовив собі пурпуровий із золотом плащ — короткий, рівно з колінами, і тепер йшов собі, зосереджений лише на бузувірській холоднечі й пильнуючи, аби під носом не утворювалась підступна прозора крапля, а ось румунський маршал справив собі теж пурпуровий із золотим облямівком плащ, — але довгий, майже мантію, яка, за його задумом, мала стелитись по землі, що мало 6 підкреслювати романську велич; тепер маршал мусив вибирати — або підібрати мантію і нести її в руках, або волочити її по воді. Маршал вибрав друге — пурпуровий плащ волочився за ним по мокрій московській бруківці. І німецькі генерали, що йшли за Антонеску, раз-по-раз наступали на мантію, тоді маршал обертався і з ненавистю цідив крізь зуби: «Футуз кручя мете».

Дмитро зустрівся поглядом зі Степаном Бандерою, який проходив мимо, і побачив, що його грізний президент ледве стримує біль, очевидно, він переживав напад ревматизму, яким хворів ще учнем IV класу гімназії і який час від часу давав про себе знати. А ще хорунжий Левицький у погляді президента України прочитав приблизно таке: звичайно, все це велика комедія, це апогей ґеббельсівської пропаґанди, іншими словами, зоряний час Кульгавого, але вийшло з того велике гівно, і це треба розуміти символічно, бо нічого просто так не буває, — усе це свідчить про фальш Третього райху, про його виродження, про те, що здоровий дух, який двигав залізними потугами.

Зіпсувався, і тепер від нього тхне елементарним тоталітаризмом, нам з Адольфом не по дорозі, як не по дорозі було з розгромленим Сталіним, а чи — розгромленим? Адже ці два цимборики вже змовляються, а проти кого? Та, звичайно. проти України, тому мусимо готуватись до нової війни. Цього разу… Страшно було це усвідомлювати, але хорунжий Дмитро Левицький уже знав — Україні доведеться воювати з гітлерівською системою!

…Війська проходили парадним кроком Красною площею — йшли, трохи заплітаючись, бо зранку мусили були напитися. На мавзолеї-піраміді, де раніше лежала мумія невдатного адвоката Ульянова, стояли посинілі від холоду вожді Антисталінської коаліції, дехто навіть махав рукою, але недовго.

Сьомого листопада 1941 року війська прямо з параду йшли, ні, не на фронт, ішли в теплі казарми. Пити.

березень 1995 — серпень 1997

Оглавление