«Вогонь для Вогнедана»

Вогонь

для

Вогнедана

Доньці Ярославі…

Розділ перший

Діти Зимового Сонця

На півдні Моанської Імперії є провінція, що зветься Моахетанг…

Про Моанську Імперію чували всі на Західних Землях. Про Моахетанг — лічені одиниці. Чи мало у велетенській країні земель з чудними назвами? Їх і на мапі не покажеш, бо на всіх мапах знаного світу Шия, Гребінь та Крило материка-Змія замальовані одним кольором — багряним.

Втім, моахетанці не переймаються тим, що про них у світі не чутно. Багато хто з них вважає, що бути дуже відомим у цьому недосконалому світі — зле… Окрім Великої Моанії онде сусідня Імперія Ішторн розмалювала півсвіту у помаранчевий колір, острівна Шоррога намагається трохи не на усіх островах понатикувати своїх короговок з золотим левом. Часто ці короговки ставляться поруч мертвих тіл, звалених на купі. Тіл мешканців отих островів, що жили собі простим життям і не відали, звідки припливе до них погибель. Тож чим мати отаку славу — то краще ніякої.

Однак, південці з Моахетангу таки мають в Імперії славу… Подвійну славу — дикунів і бунтарів. Трохи не двісті років пройшло з того часу, коли вони приєдналися до Великої Моанії. Добровільно приєдналися, ясна річ. Деякі імперські історики, спираючись на незаперечні докази, віднайдені ними у старих літописах, доводять, що край цей і раніше належав моанцям, котрі під натиском кочівників хото змушені були відійти на північ. А за відсутньости хазяїв родючі землі Півдня було заселено ріжними покидьками, дикунами, котрі спустилися з Чорних гір, а то і взагалі нелюддю… І оті нелюди гнобили та утискували дикунів так, що нещасні змушені були звернутися до могутньої сусідки — рятуй, мовляв, Велика Моаніє!

Словом, то навіть не приєднання було — возз’єднання. Того і зветься провінція — Моахетанг — Південь Моанії. Одна біда, що дикуни за дві сотні літ спокійного життя геть розіпсотились і перестали шанувати визволителів. Втім — повстання на Півдні не припинялися всі двісті літ моанського панування.

Спитайте будь-якого моанця, навіть того, хто ніколи не покидав власного міста чи селища на Півночі, і кожен відповість — нелюди в тому винні. Саме через них Південь постійно ворохобиться. Якщо десь спалахнув бунт — шукай нелюдя як не на чолі, то, принаймні, поруч з ватажком.

Ззовні оті істоти від людей майже не відріжняються…Є, звісно, якісь дратуючі відмінності. Щось у формі вух, очей, голови… Якась невловна граційність рухів… Ну, і оті оповідки про їхнє вміння ману на добрих людей наводити: змінювати зовнішність, якось впливати на розум… Південці говіркою своєю звуть їх дивними. І шанують… Старі вояки — моанці, котрі приймали участь в придушенні бунтів у Моахетанзі, або, як вони говорять — у зачистках, оповідали, що часто загін повстанців — людей жертвував собою, аби витягти з біди дивного. Тому й винагорода за вбитого чи спійманого нелюдя була відповідною, і смерть для нього була відповідною… Якщо, звичайно, вдавалося захопити такого живим.

Однак, чим славна матінка — Моанія — так це своєю добротою. Якщо чоловік вірно служить Імперії, то байдуже які у нього вуха, чи очі. От князі Чорногорські… З походження — чистокровні нелюді.…Так Його Могутність Отон Другий, батько нинішнього Імператора, навіть видав за одного з них рідну сестру… Чорногора вірно береже ішторнійський кордон… За те і пільги має, і привілеї…

Року 1575 від народження Святого Мейді князь Чорногорський Іргат — Іскра Пард, син князя Вержіона — Вітана та вищезгаданої принцеси Шаніли перебував у великому гніві. І на те був привід — його донька-одиначка, князівна Варда — Конвалія вийшла заміж супроти його волі.

Хоча щасливим обранцем синьоокої красуні став князь дивного роду, рівний їй за походженням, пан Іргат не хотів цього шлюбу… Він уже й нареченого знайшов для доньки — теж князя, Фотіна Зелемінського, багатого магната з імператорською кров’ю в жилах. Але де… Люба донечка втекла серед білого дня зі своїм обранцем. Навіть не обвінчавшись. І не знає нині князь Іргат, чи подбали про те молодята.

Бо юний князь Воїн Ведангський є потаємним язичником… Як і його батько та дід, нині уже небіжчики… Як і його прадід… Як і всі Веданги, включно з Ведангом Сіллуром, якому нерозумні люди віддають божеську шану, як рятівникові, котрий зійшов з небес в годину, лиху для їхнього краю.

У самого Іргата Парда теж в жилах не просто дивна кров — кров Ігвора Ллєга, на честь якого назване стольне місто Чорногори. І Ігворову пам’ять шанують горяни на потаємних капищах. А в жилах його померлої дружини, Денниці Лелег текла кров Богині Дани, покровительки Древнього Данаділу.

Пан Іргат згадувати про таке не любить. Він щирий мейдист і не вірить в язичницькі побрехеньки. Його більше непокоїть доньчина доля.

Бо дійшла колись до князя Чорногори чутка про те, що Воїн Ведангський ще отроком бувши, передбачив свою смерть… Має він загинути в двадцять один рік, не натішившись життям, не напившись досхочу ні джерельної води, ні поцілунків юної Конвалії…

Вже близько року молодята разом, вже прислали вони з Гнізда Драконів, родового маєтку Ведангів, аж три покаянних листи, та не відповідає на них князь Іргат… Гнівається… Бо тричі по сім літ виповнюється цього року князю Воїну.

Щоранку молить князь Іргат Бога і Святого Мейді про мир і спокій у країні. Бо саме у повстаннях, безнадійних і кривавих, найчастіше гинуть Дракони, прозвані так від родового герба, вірні родовому гаслу…

— Незмінні і вірні, - з гіркотою в голосі повторює те гасло затривожений батько князівни, — в житті і у смерті….

Та тривожні чутки досягли Ігворри, міста на схилах Яв-гори… Вже вкотре збунтувався непокірний Квітан… Бо подарував імператор Корог Перший частину земель цього князівства своїм улюбленцям… Улюбленцям, яких на Півдні звали потиху «імператорськими курвами».

Князь Іргат, хоч і є сином моанської принцеси, але нехіть до завойовників в крові у кожного південця. Та нині не про повстання, приречене на загибель, думає чорногорець, а про доньку та її чоловіка.

І тому велить Іргат Пард готувати карету… Він вирушає до Ведангу — забрати дочку додому. Разом зі своїм непутящим зятем, ясна річ. Нехай будуть перед очима, і може доля помилує молодят…

Долю змінити можна, а те чого не можна змінити — судьба.

Князь Воїн Ведангський може краще за всіх знає, що таке судьба… Бо має він від неї призначення, яке мусить виконати і померти молодим.

Ще зовсім юним, на краю загибелі бувши, мав видіння дивний князь про оте своє призначення. Мусить звести він на землю, втілити в яві Визволителя свого поневоленого краю… Дитя з вогнем у крові.. Обіцяне дитя…

Завтра вирушає Воїн у паломництво до Лугерби. Поклонитися гробу Святого Старця Мейді.. В супроводі дев’яти найвідданіших слуг. Так оголошено челяді, так сказано коханій дружині…

Бо є на Півдні речі, про які не говорять вголос. А про те, що вирушив маленький загін у повсталий Квітан, не те що вголос не говорять мешканці Гнізда Драконів, а навіть і думати не сміють…

Саме там очікує загибель молодого князя, і знає про це його сестра — близнючка Ружена, якій він довіряє як собі самому, а пані княгиня Конвалія не знає, але здогадується.

Останню ніч вони проводять вдвох на подружньому ложі, в спочивальні Гнізда Драконів… Був цей дім колись укріпленим замком, але нині від укріплень зосталася лише стара вежа… І побудова дому, котрий висить одним краєм над глибоченним яром.

На отой яр і виходить вікно спочивальні, і звідти повіває вітерець.

Князю Ведангському не потрібні свічі, він бачить у темряві краще за гірського парда. Бачить прекрасне лице дружини, світле, наче квітка конвалії… Бачить її звабне тіло… Бачить востаннє…

— Може ти зостанешся? — несміливо питає Конвалія, — для чого тобі їхати…

— Звичай, кохана, — м’яко відповідає Воїн, — такий звичай…

І опускає очі Конвалія… Вона не знає, вона здогадується… Занадто часто Веданги не поверталися з подібних подорожей.

— Попід горою, — вимовляє вона стиха

Вербиця похилилась

Та й над водою

Слізьми-дощем заплачу

Я за тобою…

— В далі безкраї, - відмовив юнак,

Далеко я мандрую

Ген поза хмари

Та всюди потаємці

Тебе лишаю в серці..

— Якщо я скажу тобі щось важливе — ти залишишся? — з останньою надією питає княгиня Ведангська.

— Що саме, любонько?

— Хочеться мені яблук, — шепоче жінка, — яблук у місяць квітування трав… І вже два місяці не очищувалась я кров’ю…

І Воїн підхоплюється з ложа… Нагий, з розмаяним волоссям… Легко підіймає жону на руки… І виходить зі спочивальні.

— Куди ми, любий? — питає Конвалія, охопивши його шию руками, — вже скоро ранок…

Відчиняє молодий князь непримітні дверцята і спускається вниз, до таємного ходу. Темно там, та не потрібне йому світло. Впевнено він іде, і не тривожиться Конвалія. Знає бо, що вийдуть вони до пустельної зали Вежі Драконів.

З зали по крученим сходам Воїн підіймається на вежу… На його грудях принишкла Конвалія, не знаючи, що зараз станеться, просто вірячи.

Ось і верхівка вежі, і теплий вітер обвіває тіла закоханців. На небі палають зорі…Багато їх, та око приваблюють найяскравіші. На сході горить Денниця, на півночі — Око Дракона… Багряне таке око… Недобре.

А просто над головами сяє блакитним світлом зоря Сіллон… І серпик Місяця блідне перед її світлом… І вже червоніє просто за Денницею відсвіт Сонця, що сходить.