«Чорні коси, чорні очі»

Владислав Русанов

Чорні коси, чорні очі

— Добридень, красуне! — чорновусий та чорнобровий козак нахилився з коня, зазираючи через тин. — Чи не напоїш подорожнього?

Огрядна молодиця, яка щось уважно роздивлялась серед городини, підняла очі. Посміхнулась.

— Тебе напоїти чи коня?

Скільки їй років було? Сорок, тридцять, вісімнадцять? Ніхто би не здогадався, ніхто б не сказав.

— Таке кажеш! — мотнув чубом козачина. — Мене, звісно. Чи я коняку біля криниці не напою?

Молодиця обтерла долоні об спідницю та пішла в хату, похитуючи стегнами так, що аж дух займався. Невдовзі знову з’явилася, тримаючи глек, замотаний сніжно-білою ганчіркою.

Козаків вже було троє. Той, що промовив до неї першим, з ним поряд, немов брат-близнюк, на такому ж вороному коні, а третій... З першого погляду кожен сказав би, що це — отаман. Посивілі вуса, та довжелезний оселедець, заправлений за вухо, коштовний жупан свебодзиньского сукна вдягнений в один рукав, та золоте кільце, що відтягувало мочку. А очі вовчі — жовті и жорстокі. Він сидів у сідлі, немов на припічку, перекинувши ногу через луку та хизуючись сап’яновим чобітком з гострим носом та срібною шпорою за зубчастим коліщатком. У правиці — оздоблена прикрасами нагайка, лівою тримав поводдя.

— Добридень, красуню.

— Й тобі, пане отамане.

Щиро вклонилася селянка, подала прохолодного глечика.

— З печерицями? — виблиснув зубом старий козак.

— Тю... — зашарілася жіночка. — Таке кажеш, пане отаман. Навіщо мені печериці. Втім сам скуштуй.

Отаман стягнув ганчірку, зазирнув у глек, немов роздивляючись щось. Навіть, здається, нюхав, немов мисливський собака. Підніс глиняний край судини до вуст.

— Ні, не хочу... Панько! Тримай.

Чорновусий, засмаглий, як осман, парубок — мабуть, джура — підхопив глека, навіть краплинки не розплескав.

— Ти Галя чи ні? — спитав отаман. — Сивого Пилипа донька.

— Я. Тільки кому Галя, а кому й Галина Пилипівна, — взялася в боки молодиця.

— Ось воно як, — вищирився козак. — Бачу, впізнала ти мене.

— Ото ж. Впізнала, — посмішка залишила гарне обличчя — біла шкіра, ніяких зморшок, наче дівчинка юнесенька, — мовби назавжди.

— Тоді навпрямки кажу тобі. Треба побалакати.