«Будинок безлічі шляхів»

Будинок безлічі шляхів. Діана Вінн Джонс

Розділ перший, 

у якому Чарліна погоджується наглядати за домом чарівника 

— Чарліна повинна це зробити, — заявила тітонька Семпронія. — Адже ми не можемо допустити, щоби дідусь Вільям займався цим сам. 

— Твій двоюрідний дідусь Вільям? — перепитала пані Бейкер. — А хіба він не… — вона кахикнула і понизила голос, бо збиралася сказати не надто пристойну, як на неї, річ. — А хіба він не чарівник? 

— Атож, — підтвердила тітонька Семпронія. — Але в нього, — тут вона також понизила голос, — у нього всередині, ну, знаєш, щось розростається, і допомогти йому можуть тільки ельфи. Вони мають забрати його з собою, розумієш, щоб вилікувати, відтак комусь доведеться припильнувати за його домом. Чари, щоб ти знала, втікають, якщо за ними нема кому доглянути. А в мене надто багато справ, аби займатися ще й цим. Саме тільки моє товариство допомоги бездомним собакам… 

— І в мене так само! Цього місяця ми по шию завалені замовленнями на весільні торти, — поквапно докинула пані Бейкер. — Сем казав, що навіть сьогодні вранці… 

— А значить, це має бути Чарліна, — постановила тітонька Семпронія. — Вона вже доволі доросла. 

— Ну… — почала було пані Бейкер. 

Тут вони обидві глянули в протилежний бік вітальні, де сиділа донька пані Бейкер — як завжди, втупившись у книжку, зсутулена, бо герань пані Бейкер пропускала у вікно не надто багато світла. Її руде волосся було недбало посколюване шпильками у вороняче гніздо, а окуляри мало не сповзали з кінчика носа. У руці вона тримала один із великих сочистих батькових пирогів і жувала його за читанням. Крихти падали на книжку, і вона змітала їх шматком пирога, якщо вони заважали їй читати. 

— Ну… ти нас чуєш, доню? — стривожено поцікавилася пані Бейкер. 

— Ні, — відповіла Чарліна з повним ротом. — А що? 

— Ось ми все і владнали, — втішилася тітонька Семпронія. — Я тебе залишаю, Вероніко, люба, а ти їй усе поясниш. 

Вона піднялася і величним жестом розправила складки спершу на своїй штивній шовковій сукні, а тоді на своїй шовковій парасолі. 

— Я приїду по неї завтра вранці, — сказала вона. — А зараз я мушу йти сказати бідолашному дідусеві Вільяму, що Чарліна подбає про дім, поки його не буде.