«Готель між двох світів»

Ерік-Емманюель Шмітт

Готель між двох світів

З французької переклав Іван Рябчій

Готель між двох світів

Ні в чому я не впевнений так, як у непевному.

Дійові особи

Жульєн Порталь.

Президент Дельбек.

Хлопець у білому (роль без слів).

Дівчина в білому (роль без слів).

Обстава весь час однакова.

На початку — дуже дивний звук, подібний до гудіння потужного протягу…

Таке враження, ніби цей вітер надзвичайної сили може підхопити й понести на крилах могутнього подиху будь-що — людей, човни, будинки, дерева…

Завивання гучнішає, надувається, харчить, розбухає аж до неможливого — й раптом за кілька секунд згасає. Одночасно з останнім бурмотінням вітру чути і гуркіт ліфту, що зупиняється.

На сцені спалахує світло.

Перед нами — рецепція у готелі.

Зала вабить око стриманістю, затишком, притлумленим штучним світлом — а ще традиційними кріслами перед низькими столиками; від стійки рецепції — цієї миті за нею нікого немає — уявні пожильці розходяться двома коридорами, які ведуть до кімнат; перший коридор позначено літерою В, другий — літерою Ж.

Лампочка над ліфтом показує, що хтось прибув. Дзенькання. Дверцята відчиняються.

Сторожко роззираючись, із явно збентеженим виразом обличчя Жульєн — ще досить молодий чоловік у світлому плащі — однією рукою чухмарить собі голову, а другою спирається на дверцята ліфта. Потерши чоло, він збирається з силами і поволі виходить. Рухається він досить непевно, ніби щойно зазнав пригоди, яка його спантеличила.

Якусь мить Жульєн роззирається, потім підходить до стійки рецепції. Відразу бозна-звідки з’являється довготелесий служка, що ґречно всміхається.

Жульєн спирається на стійку.

Жульєн. Де я?

Замість відповіді служка повагом простягає Жульєнові ключ.

Жульєн. Авжеж, ви маєте рацію — мені слід відпочити.

Служка робить знак. Дівчина в білому — така ж вправна й мовчазна, як і він, — наближається до Жульєна. Вона мовчить, але Жульєн відповідає їй так, ніби вона до нього звертається.

Жульєн. Звісно, в мене є речі — вони у моєму авто, — проте… (Він нишпорить у кишенях, шукаючи ключі, але не знаходить їх. Тоді сумно зауважує:) Нехай… повернемося по них пізніше…

Служниця бере його за руку й веде до коридору, позначеного літерою В. Проте Жульєн раптом зупиняється й обертається.

Жульєн. Певно, ви мали б занотувати моє ім’я… бо що як хтось мені потелефонує…

Служка показує йому журнал реєстрації пожильців.

Жульєн. О… то ви вже занотували… це добре… (Він явно збентежений.) Авжеж, ви маєте рацію, мені конче слід відпочити…

Служниця дбайливо підтримує Жульєна. Вони зникають у коридорі В.

Тим часом із коридору Ж виходять двоє пожильців. Маг Раджапур, убраний у шовковий халат, озирає передпокій.

Маг. Казав же я вам, що прибув новенький!

За ним чимчикує Президент Дельбек — черства, трафаретна людина, вдягнена зі стриманістю, властивою персонам, які понад усе цінують респектабельність.

Президент. Ні, я нічого такого не чув!

Маг. Не дивно — ви ж бо глухий, мов стара батарея!

Президент (ображено). Даруйте?!

Маг. Ось бачите! (Обертається до служки.) Рафаїле, до нас прибув хтось новий?

Хлопець усміхається.

Маг (сприйнявши це як підтвердження). Ага, так я і думав!

Президент (здивовано). Ви його кличете Рафаїлом? А я — Гавриїлом.

Маг. І що, він вам відповідає?

Президент. Аякже!

Маг. То ми обидва вгадали його ім’я!

Президент. Не може бути! (Обертається до стійки рецепції.) Гавриїле, як вас насправді звати: Рафаїлом чи Гавриїлом?

Проте хлопець уже зник, не зронивши ні слова.

Маг (сідає). Чому б вам не визнати, що ми обидва вгадали?

Президент. Бо ви кажете одне, а я — друге.

Маг. І що з того?

Президент. Істина — це або перше, або друге, проте ніяк не перше й друге водночас! Або так, або інак. Або ви маєте рацію і я помиляюсь. Або ж моя правда, а помиляєтесь ви.

Маг. А ваша істина з моєю ужитись не може?

Президент. Звісно, що ні!

Маг. Ти диви… Достоту заміжня пані: ділити її не можна ні з ким.

Президент. Я пані Президентову ніколи ні з ким не ділив!

Маг. О, в це я охоче вірю! Адже вчора ви показували мені її фото…

Президент (ображено). Даруйте?!

Маг (повторює, ніби глухому). Бо вчора ви показували мені її фото!

Маг розгортає газету і занурюється у читання. Та це не зупиняє Президента.

Президент. Ви бачили сьогодні Доктора С.? (Маг відкриває рота, щоби відповісти, але не встигає.) А я досі його не бачив! Зранку навмисно зробив запит на побачення — проте відповіді не отримав і досі. Хіба можна так поводитися з людьми?! Га?! Я вас питаю! (Маг знову відкриває рота, щоби відповісти, але знову не встигає.) Це абсолютно неприпустимо! Адже на кожного з нас складено докладні й вичерпні досьє, тож Доктор С. знає, з ким має справу. Як гадаєте, чи можна вважати таку людину компетентною? (Маг знову відкриває рота, щоби відповісти, але знову не встигає.) У мене складається враження, що нині медичну освіту дають неправильно: студентів напихають знаннями, мов різдвяних індичок, але головному — навичкам — їх не вчать! Із такою «сучасною медициною» ми отримуємо не освічених фахівців, а варварів, напакованих інформацією. Ви ж зі мною згодні, чи не так? (Маг знову відкриває рота, щоби відповісти, але знову не встигає.) Яке гниле покоління — вони ж ніколи не відали ні голоду, ні холоду, не спізнали війни! З народження плавають, як вареники у сметані, — розкошують, насолоджуючись життям!

Маг. Слухайте, Президенте, вам узагалі потрібні відповіді на ваші запитання?!

Президент. Даруйте, що?

Маг (ніби до глухого). Мої відповіді вам потрібні, га?

Президент. Та що ви до мене чіпляєтесь?! Звісно, я дуже ціную вашу компанію, проте — дайте мені договорити!

Маг зітхає і повертається до газети.

Маг. А шум від читання газети вам не заважає?

Президент. Даруйте?

Заходить Марі.

Марі. Я чотири рази заправляла ліжко, п’ять разів мила раковину, відпарювала фіранки — вже й не знаю, чим себе зайняти! Чи не дасте мені, бува, якоїсь роботи? Не знаю… Може, ґудзика якого пришити? Чи підрубити кант?

Президент (сухим, офіційним тоном). Мадам, вас сьогодні приймав Доктор С.?

Марі. Ні. Однак я просилася.

Президент. Це неприпустимо! До нас ставляться, мов до якоїсь прислуги!

Маг (докірливо). Пане Президенте!

Марі (радісно). О, що ви, пане, він не помилився: я й справді служниця!

Президент. Ага! Бачите!

Маг. Президенте, тут рекомендаційні листи не потрібні.

Президент. Хочете сказати: всі рівні? Егалітаризм? Ця республіканська проказа просотилась усюди! Тепер усім байдуже, хто є хто. Посада й ціна людини вже не мають значення!

Маг. А як на мене, то справжня цінність людини в тому, що вона — людина, оце й усе.

Президент. Яка дурня! І небезпечна дурня!

Марі (до Мага). Цей месьє має рацію: хіба можна прирівнювати Президента до служниці?

Президент. Бачите? Навіть вона визнає! Дозвольте запитати, мадам: яка ж між нами різниця?

Президент. Будь ласка, не соромтеся, дайте відповідь — я наполягаю! Нехай наш друг це почує. (Підвищує голос.) А Доктор С., якщо він нас чує, хай дізнається, яка ж — із вашого погляду — різниця між Президентом і служницею!

Марі. З мого погляду? Ну, гадаю, передусім справа у письмовому столі…

Президент (заохочуючи її). Тобто?

Марі. Президент смітить на столі, а служниця прибирає сміття.

Маг (зацікавившись). О, кажіть далі!

Марі. З манерою розмовляти — іще гірше. Президент звертається до людей так, ніби вони всі гівнюки, а служниця — ніби вона сама дурепа.

Маг. А що ще?

Марі. У Президента перед іменем завжди стоїть ціла упряж регалій: месьє Президент Такий-то, генеральний директор Такого-то акціонерного товариства, член Наглядової ради чогось там, командор Ордену Почесного легіону… А у служниці є тільки прізвище — ба ні, часом і цього немає, воно швидко втрачається. Бо… значно зручніше зватися просто Марі, адже господарі трапляються забудькуваті, тож я миттю перетворююсь на просто Марі…

Маг (обернувшись до Президента). А й справді: дивно, що, за такої очевидної різниці між вами, Доктор С. вас досі не прийняв!

Тимчасом заходить Жульєн. Йому вочевидь ведеться значно краще.

Жульєн. Усім доброго дня.

Усі підводяться на знак вітання.

Жульєн. Мене звати Жульєном Порталем.