««Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори»

Іван ФРАНКО

«ПІД УКРАЙНИ ЄДНАЙМОСЬ ПРАПОР!»

Вибрані твори

На висоті, де видно світло…

Є вчені, що знаються не на одній якійсь науці, а мають великі напрацювання у багатьох галузях знань. Є люди, наділені унікальним літературним талантом. Є особистості, що стали знаменитими публіцистами, організаторами преси чи громадськими діячами. Всі ж, без винятку, зазначені характеристики можна докласти до непересічної постаті Івана Яковича Франка. Його обдаровання різностороннє, а знання енциклопедичні. Ще за життя сучасники міркували над феноменом Франкової «універсальності».

У листі до І. Франка Леся Українка згадувала, як під час перебування у Львові дискутувала із знайомими галицькими інтелігентами: «Вони говорили про Вашу „універсальність“ і раділи, що у нас є такий талан — белетристичний, науковий, поетичний, публіцистичний, практичний і т. д., все в одній особі. Я ж нарікала, що наше життя вимагає від одної особи стількох цнот заразом…» Тоді, у 1903 р. українська справа, як підкреслила Леся Українка, воістину вимагала титанічних зусиль, а значить і титанічних особистостей. Таких, як І. Франко.

Годі й казати, найбільше видання Франкових творів налічує 50 (!) томів. Але навіть не це вражає, а те, що воно далеко не повне! Адже в радянські часи (саме тоді вийшов п’ятдесятитомник) були заборонені поезії «Розвивайся ти, високий дубе…», «Не пора», «Гей, Січ іде!» та інші твори, в яких на повну силу лунає заклик боронити Україну, повстати за її незалежність, вільний, ніким не скутий розвиток.

Це — головна ідея його життя. Служіння Україні було для І. Франка особистим обов’язком, довічним боргом Батьківщині: «Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього свого життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм — то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі». Це «ярмо», звісно, не раз боляче муляло його плечі, але він ніс його уперто, з гідністю …

І. Франко народився 27 серпня 1856 р. у с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту (нині с. Івана Франка на Львівщині) в родині коваля. Змалечку Івась любив спостерігати за батьковою роботою — як вилітає рій огнистих іскор з-під молота, з острахом слухав, як стогне у ковальському міху дика баба, якою жартома його лякали. Бесіди людей, котрі приходили замовити батькові сокиру чи колесо, відкривали хлопчику світ — так він ступав на «перехресні стежки» людських доль.

З любов’ю і шаною згадував Іван Якович і матір, її працьовиті руки та пісні. Ті співи стали безцінним «віном» (весільним посагом), що виніс із батьківської хати.

писав у юнацькі роки.

Цих найрідніших людей І. Франко втратив рано. Батько, Яків Іванович, пішов із життя, коли йому було неповних одинадцять років. Мати вийшла заміж вдруге — за ріпника (робітник у шахті на нафтопромислах) Гриня Гаврилика, котрий став хлопцю добрим вітчимом. Матері не стало у 1872 р. — круглого сироту довчав вітчим.

Батьки мріяли, щоб син вивчився, тож віддали його спочатку до сільської школи в Нагуєвичах, потім у Ясениці Сільній, у Губищах. Із 1864 по 1867 рік І. Франко навчався у нормальній школі при василіянському монастирі у Дрогобичі, а по її завершенні, до 1875 р., у Дрогобицькій гімназії.

Тодішня навчальна «метода» (описана в оповіданнях «Грицева шкільна наука», «Shonshcreіben», «Олівець» та ін.) була вельми специфічною: різки, глум — учителі нерідко поводилися з учнями з жорстокістю панських економів. А шкільна премудрість для певних учнів обмежувалася зазубреними складами на кшталт «а-ба-ба-га-ла-ма-га».

Однак уже в Дрогобицькій гімназії почав формуватися широкий кругозір І. Франка: зачитувався Шевченковим «Кобзарем», польською, німецькою, французькою літературами, зацікавився давньоримською класикою. Влітку 1874 р. він здійснив фольклористичну експедицію по Підкарпаттю (Лолин, Тур’я, Волосенки та ін.) — зробив записи народної творчості з уст тамтешніх мешканців. У гімназії брався вже й до літературної творчості — його перший вірш «Великдень 1871 року» звернений до покійного батька.

У 1875 р., одержавши атестат зрілості у Дрогобицькій гімназії, І. Франко їде до Львова — вступає на філософський факультет університету. Енергійний новоспечений студент знайомиться з М. Павликом та І. Белеєм (згодом відомі культурні та громадські діячі), стає членом «Академічного гуртка». Так називалося товариство однодумців, що обговорювали на своїх засіданнях питання літератури, філософії, політичної економії, соціології тощо. «Академічний гурток» мав друкований орган — часопис «Друг». І. Франко швидко став авторитетним членом редакції. У «Друзі» побачили світ Франкові поезії, переклади, повість «Петрії і Довбущуки» — перший великий прозовий твір. У цей час він взагалі багато пише (збірка «Баляди і розкази» (1876), «бориславський» цикл оповідань та ін.).

Однак активність студентів, пов’язаних з «Академічним гуртком» і його часописом, їхні взаємини з М. Драгомановим не залишилися не поміченими властями — розпочалися арешти. Студентів звинувачували у належності до таємної соціалістичної організації.

Червень 1877 року — перший із трьох Франкових арештів, про який у нього залишилися такі спогади: «Протягом дев’яти місяців, проведених у тюрмі, сидів я переважно у великій камері, де перебувало 18–28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном… але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові».

Вийшовши з-під арешту, згадував І. Франко в автобіографії, він продовжив університетські студії, а водночас заробляв на прожиток літературними і публіцистичними працями українською і польською мовами. Ці копійки були йому вкрай необхідні — одержаний «за соціалізм» вирок позбавив його державної стипендії, яку він отримував перед тим протягом двох років.

Але не тільки про хліб насущний думав звільнений І. Франко — він береться до громадсько-політичної роботи в Галичині. Знадобився і здобутий у «Друзі» редакційний досвід — разом із М. Павликом починає видавати журнал «Громадський друг».

Однак поліція зупинила вихід журналу вже після другого числа. Видавці оперативно знайшли вихід — змінили назву журналу на «Дзвін». Саме на сторінках цього видання був опублікований вірш «Каменярі»:

Образ каменярів був настільки потужним, настільки зримо відображав силу трудящого люду, що надовго став асоціюватися з постаттю самого автора — тривалий час, аж доки це не стало певним штампом, І. Франка називали Каменярем.

Останнім числом журналу І. Франка і М. Павлика було четверте, що вийшло під назвою «Молот».

На цьому етапі життя І. Франко переживає зацікавлення соціалістичними та соціал-демократичними ідеями, працями К. Маркса і Ф. Енгельса — навіть перекладає окремі розділи «Капіталу» та «Анти-Дюрінга», плануючи видати їх окремими брошурами, пише до них передмови…

Його критичний розум згодом осмислить і глибоко проаналізує вразливі положення марксизму як вчення: «…Програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій.» З якою потрясаючою точністю підтвердилися Франкові висновки в історії України XX ст.! І ці висновки аж ніяк не втратили актуальності, бо й нині є охочі реанімувати в нашій країні побудову «світлого комуністичного майбутнього».

Кінець 70-х рр. ХІХ ст. у Франковій біографії позначений новими здобутками на видавничій і журналістській ниві — він стає редактором газети для львівського робітництва «Praca», починає видавати «Дрібну бібліотеку» — серію «метеликів», тобто невеличких книжечок, що знайомили галицького читача з літературними і науковими творами передовсім зарубіжних авторів. Прагнучи представити землякам інтелектуальну та духовну Європу, сам перекладає твори Г. Гейне, Й. Гете, Дж. Байрона. До слова кажучи, І. Франко знав понад півтора десятки мов…

Березень 1880 року — другий арешт. А було це так: І. Франко прямував до Коломийського повіту. Його заарештували в дорозі і звинуватили у підбурюванні місцевих селян — саме тоді австрійський уряд провадив проти них судовий процес у зв’язку з порушенням «законного порядку». У коломийській тюрмі І. Франко відсидів три місяці. Однак випробування на цьому не закінчилися — у супроводі (фактично під конвоєм) поліцая його відправили до рідних Нагуєвичів; по етапу він, хворий, змучений, потрапив ще й до тюрми Дрогобича. Ось такими є передумови оповідання «На дні» — твору, що постав із вражень від перебування на цьому жахному «дні» суспільства.

У 1881–1882 рр. із великими фінансовими та організаційними труднощами він видавав журнал «Світ». На його плечі лягла величезна редакторська робота. Крім того, дошкуляв брак матеріалів — тож половину публікацій у журналі склали власні твори редактора (серед них поезії, що згодом увійшли до збірки «З вершин і низин», повість «Борислав сміється», стаття «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка»). Нестатки відчувало не лише видання, а й І. Франко особисто, тому, працюючи у «Світі», продовжував підробляти в польській газеті «Praca», а після закриття журналу дописував до видань «Діло» та «Зоря».

Як бачимо, І. Франко залишив величезний слід не лише в літературі, а й в історії української журналістики. Щоправда, як сам він писав, доводилося йому десять років (1887–1897 рр.) пробувати «в наймах у сусідів» — працювати у польській і німецькій пресі, бо «своя» сторонилася його то як чоловіка інших поглядів, то як (через конфлікти з владою) «небезпечного».