«Носороги»

Дезі. Землетрус! (Не знає куди бігти).

Беранже. Ні, це наші сусіди, товстошкурі! (Погрожує кулаком праворуч, ліворуч, навсебіч). Та припиніть! Ви нам заважаєте працювати! Так грюкати не можна! Шуміти заборонено!

Дезі. Вони й не чують тебе!

Проте гармидер зменшується й перетворюється на своєрідний музичний супровід.

Беранже (й сам переляканий). Моя люба, не бійся. Ми ж разом, хіба ти не зі мною? Хіба тобі мало мене? Я віджену від тебе будь-який страх.

Дезі. Це, мабуть, наша провина.

Беранже. Годі про це думати. Не треба гризот. Почуття винності небезпечне. Живімо нашим життям, будьмо щасливі. Наш обов’язок — бути щасливими. Вони не лихі, ми їм не робимо ніякого зла. Вони не чіпатимуть нас. Заспокойся, відпочинь. Сядь у фотель. (Веде її до фотеля). Заспокойся!

Дезі сідає у фотель.

Хочеш коньяку, щоб збадьоритись?

Дезі. Мені болить голова.

Беранже (бере пов’язку, яку сам носив перед цим, і пов’язує на голову Дезі). Кохана, я люблю тебе. Не переймайся, це в них мине. Це минущий порив.

Дезі. У них це не мине. Це остаточне.

Беранже. Я люблю тебе, я нестямно люблю тебе.

Дезі (знімаючи пов’язку). Хай буде, що буде. А що, по-твоєму, можна тут зробити?

Беранже. Вони всі збожеволіли. Світ хворий. Усі вони хворі.

Дезі. Вже ж не нам лікувати їх.

Беранже. Як оце жити в одному будинку з ними?

Дезі (заспокоївшись). Будьмо розважливі. Треба виробити modus vivendi, треба спробувати порозумітися з ними.

Беранже. Вони не можуть нас розуміти.

Дезі. Однак слід спробувати. Іншого виходу нема.

Беранже. А ти їх розумієш?

Дезі. Ще ні. Але ми мусимо спробувати зрозуміти їхню психологію, навчитися їхньої мови.

Беранже. В них нема мови! Послухай… І це ти звеш мовою?

Дезі. А що ти тямиш у цьому? Ти ж не поліглот!

Беранже. Згодом ми поговоримо про це. Спершу треба поснідати.

Дезі. Я не голодна. Це вже занадто. Я не можу далі опиратись.

Беранже. Але ж ти сильніша за мене. Зараз мине твоя пригніченість. Я захоплююся саме твоєю мужністю.

Дезі. Ти вже казав мені це.

Беранже. Ти віриш у мою любов?

Дезі. Авжеж.

Беранже. Я люблю тебе.

Дезі. Любчику, ти повторюєшся.

Беранже. Послухай, Дезі, щось-то ми можемо зробити. В нас будуть діти, в наших дітей теж діти, і з плином часу ми вдвох зможемо відродити людство.

Дезі. Відродити людство?

Беранже. Таке вже робилося.

Дезі. За сивої давнини. Адам і Єва… Вони були дуже сміливі.

Беранже. І ми теж будемо сміливими. Сміливості, зрештою, треба не так уже й багато. І з часом, з терпінням, удвох — ми це зробимо.

Дезі. Навіщо?

Беранже. Ну, ну, трохи сміливості, ну, зовсім трошечки.

Дезі. Я не хочу дітей. Це така морока.

Беранже. А як ти тоді порятуєш світ?

Дезі. Навіщо його рятувати?

Беранже. Ну й питання!.. Зроби це для мене, Дезі. Порятуймо світ.

Дезі. Зрештою, це, може, нас треба врятувати. Це ми, мабуть, ненормальні.

Беранже. Ти мариш, Дезі, в тебе гарячка.

Дезі. Ти хоч бачиш ще когось нашого виду?

Беранже. Дезі, я й чути не хочу, що ти кажеш!

Дезі роздивляється навсебіч, роздивляється носорожачі голови на стінах, у дверях на сходи, понад рампою.

Дезі. Це вони народ. І їм весело. Їм добре в їхній шкурі. По них не видно, що вони божевільні. Вони дуже природні. І вони праві.

Беранже (благально склавши руки перед грудьми і з відчаєм дивлячись на Дезі). Запевняю тебе, Дезі, ми праві.

Дезі. Ну й претензії!

Беранже. Ти добре знаєш, що я правий.

Дезі. Абсолютної правоти нема. Світ правий, а не ти чи я.

Беранже. Ні, Дезі, я правий. Ось і доказ: ти розумієш те, що я кажу.

Дезі. Це ще нічого не доводить.

Беранже. Ось доказ: я люблю тебе, як лиш може чоловік любити жінку.

Дезі. Сміховинний аргумент!

Беранже. Я вже не збагну тебе, Дезі. Кохана, ти вже не знаєш, що й говориш. Любов! Любов, та ж любов…

Дезі. Мені трохи соромно того, що ти називаєш любов’ю, отого кволого почуття, тієї чоловічої слабості. Та й жіночої. Це й порівнятися не може із жагою й надзвичайною енергією, якою аж пашать оті істоти навколо нас.

Беранже. Енергії? Ти хочеш енергії? На, ось тобі енергія! (Дає їй ляпаса).

Дезі. Ой! Я б ніколи не повірила! (Обм’якає у фотелі).

Беранже. Ох! Пробач мені, кохана, пробач! (Хоче поцілувати її, вона ухиляється). Пробач мені, кохана, я не хотів. Я не знаю, що на мене найшло, як я міг так не стриматись!

Дезі. Дуже просто: в тебе вже нема аргументів.

Беранже. Гай-гай! За кілька хвилин ми вже чверть віку вкупі прожили.

Дезі. І мені тебе жаль, бо я розумію тебе.

Беранже (поки Дезі плаче). Хай, безперечно, я не маю вже аргументів. Ти їх вважаєш сильнішими за мене, може, сильнішими й за нас.

Дезі. Безперечно.

Беранже. Нехай, але всупереч усьому я присягаюсь, що не поступлюсь, я не відкинусь.

Дезі (підводиться, йде до Беранже, обіймає його за шию). Бідненький мій, я боронитимусь із тобою до самого кінця.

Беранже. А ти зможеш?

Дезі. Я дотримаю слова. Вір мені.

Долинає гармидер, уже мелодійний.

Вони співають, ти чуєш?

Беранже. Вони не співають, а ревуть.

Дезі. Вони співають.

Беранже. Кажу тобі, що ревуть.

Дезі. Ти дурний, вони співають.

Беранже. Тоді слух у тебе аж ніяк не музичний!

Дезі. Бідний мій друже, ти нічого не тямиш у музиці, подивися, як вони граються, як танцюють.

Беранже. І це ти звеш танцями?

Дезі. Це їхній стиль, і які ж вони гарні!

Беранже. Вони огидні!

Дезі. Я не хочу, щоб про них говорили погано. Мені боляче.

Беранже. Пробач. Не сваритися ж нам через них.

Дезі. Вони божественні.

Беранже. Перебільшуєш, Дезі, придивися добре.

Дезі. Любий мій, не будь ревнивим. І пробач мені теж. (Знову підходить до Беранже й хоче поцілувати).

Тепер уже Беранже ухиляється.

Беранже. Бачу, що думки в нас зовсім різні. Вже краще не сперечатися.

Дезі. Ти не будь таким вузьколобим.

Беранже. Не будь дурною.

Дезі (до Беранже, що повернувся до неї спиною. Він дивиться в дзеркало, розглядає себе). Спільне життя вже неможливе.

Беранже й далі розглядає себе в дзеркалі, вона поволі підходить до дверей, кажучи:

Він недобрий, справді, він недобрий. (І виходить, видно, як вона повільно спускається сходами).