«Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота»

Софія Парфанович

Вірний приятель

Оповідання з життя домашнього кота

Заки почнете читати

Багато дехто знає, яке в мене звання, і читав мої книжки, що вийшли у Львові, чи вже на еміграції, в Німеччині. Тож беручи до рук мою нову книжку, сподівається або поважної, фахової літератури, що поширювала б його знання, або белетристики, з поважною, так би мовити, важкою тематикою: про життя й працю лікарів і про життя хворих. Ця література стала модною й почитною від якогось часу. Вона наче відслонює рубець, поза яким є життя інше, як щодня, і є містика й героїзм боротьби, є інколи сенсація нещоденних подій і ситуацій.

А тим часом моя попередня книжка «У Лісничівці» є про… тварин. Дехто направду розчарувався й прочитавши перше чи й друге оповідання, відложив і сказав: це для дітей. Швидко, однак, хтось чи щось спонукало його взяти цю книжку до рук, прочитати її і найти в ній задоволення. Найти тварин і людей нашої батьківщини, найти її природу і всім нам питому волелюбність. І тоді забував, що книжка «для дітей», як забував спочатку, що дітьми ми залишаємося назавжди. Дітьми нашого краю, де з роду в рід ми виводилися, жили й помирали, дітьми наших предків і наших батьків, дітьми наших привичок, переконань і знання, що ми його ніколи не потрапимо покінчити добувати. Стаємо знову справжніми дітьми, коли ми нещасливі, сумні або хворі. Ми хотіли б тоді, щоб нам розказувати казок, щоб нас милували, жалували й пригортали. Щоб ми могли забути зло і замість дивитися крізь вікно на нудно-одноманітні дімки міст, куди приблукали, й чути тягар життя — пірнути в похмілля казок чи дійсности життя, але іншої від нашого. Тож на питання: для кого книжка? — відповім: для вас. Коли ви прочитаєте з неї деякі розділи дітям — як от про ігри котенят, чи загалом який-небудь розділ з першої частини — добре. Коли обидві частини прочитає молодь — ще ліпше. А коли цілу книжку прочитаєте й полюбите ви — найкраще.

Так отже: книжка ця про котів. Так і не інакше. Про котів і людей, коли вони жили в затишку довоєнних буднів, і про людей і котів, коли попали в заметіль війни.

«У Лісничівці» я свідомо не писала ні одного оповідання про котів, хоч вони, безумовно, найінтересніші з усіх домашніх тварин. Я знала, що їм присвячу окрему книжку, бо з усіх наших домашніх приятелів люблю їх найбільше.

Псів ви знаєте, ціните, з ними ви дружите, їх любите навіть. Але ніколи ви не потрапите їх любити так, як ви любите свого пухкого, чистенького, пишного, розкішного й розумного котика. У вашому відношенні до кота є щось ніжне, материнське. Вам здається, що ця тваринка залишається завжди малим, невинним дитятком, яке потребує вашої опіки й вашої ласки. І одне є зовсім певне: нічого так кіт не потребує від людини, як пестощів і тепла людського житла. Бо так, як ваш Пусьо чи Мишка виглядають безпомічні й ніжні, вони мають одну велику таємну прикмету, що може робити їх зовсім незалежними від людини: вони не втратили своєї природної здібности й потреби: ловів. Навіть серед найбільшого міста вони можуть усамостійнитися від вас і стати хоробрими ловцями, що борються і так часто гинуть у боротьбі з великим ворогом людини: щуром. Вже не говорячи про мишей. І тоді вони знову не потребують від вас нічого окрім ласки ваших рук і мисочки теплого молока.

І у кота ця сполука: м’якости, ніжности та потреби любови з усіми прикметами хижого ловця й геройського борця — є досконала. Вона надає його тілові гнучкости й м’якости, його витонченим нервам вразливости, його змислам бистроти, його м’язам пружкости, а його розумові гостроти. Думаю, що в цьому місці ви кажете: це вже надто! Тоді я відповім вам: я читала в одній науковій розвідці про тварин таке зіставлення:

Наймудріша тварина мавпа-шимпанзе, потім іде: слон, кінь, кіт, пес та інші. Так що кіт, як бачимо, стоїть перед псом, якого ви вважаєте за наймудрішу з тварин, що їх знаєте. Але ж: пес вповні залежить від вас і самостійно він не потрапить жити й боротися. Навіть коли то ескімоський гаскі. А його залицяння до людини й виляння хвостом не завжди виглядає мудро…

Ви схочете в цьому місці сказати те, що часто кажуть інші: пес є вірний, а кіт — «фалшивий», бо так, таким негарним словом це називають. І це теж неправда. Чули ви пословицю: немає пса, що його не можна було б перекупити ковбасою? Нераз ви були розчаровані, що ваш найвірніший Цезар чи Каро починає лащитися до чужої людини, втікає з хати, щоб гнатися за тічнею, а потім пристає до когось чужого.

Але кота не перекупите ковбасою. Він з’їсть її, це правда. Але за неї ви не дістанете від нього ласки й нещирих залицянок чи робленої ласкавости. Він з’їсть, подивиться на вас холодними, розумними очима, а потім вилижеться чистенько й піде собі спати, чи теж кудись на мандрівку за своїми ділами.

Та багато про те писати. Якби я мала змогу, розказала б я вам про Сойку, кицю мого дитинства, ледаря Піці, що їздив з нами на село, на вакації, про Бою, наймилішу кицю Старого Пана, що сиділа на сторожі, коли він лежав у домовині і йшла за ним аж до кінця. Навіть, якби я мала змогу, розказала б вам про моє знайомство з «Котиком в чоботях» — великим сибірським котом, що високо на горбах острова Каталіна разом зі мною дивився на срібно-сірі хвилі Пацифіку, щоб зараз же кинутися до війни з другим котом і з псами. Та ледве…

Тож хай оце тепер Джіґа й її синок Бицьо не здивують вас. Вони приходять до вас з дому і несуть вам спогад про ваших любимців. Так багато з вас покинуло їх там, і не вони вас, а ви їх зрадили, байдуже: чи були це коти чи пси. Очевидно, ви не могли їх везти з собою, бо, імовірно, ви мусіли б їх, як Віра Стрільчук, покинути в дорозі. Проте й нині вам жалко їх і нині ви дали б багато, щоб мати їх при собі.

Може тому, з вірности їхньому спогадові, ви тепер не придбали собі ні кота ні пса. Вони для вас рівнозначні з вашим справжнім домом, там за океанами, за суходолами. І хоч і тут маєте власний дім, проте здається вам, що це тільки часово і що завтра жде вас мандрівка. Прийшлось би знову їх покинути…

Тож, нехай заступлять вам їх: Джіґа, прудка й весела киця, її чотири меткі й потішні валочки-синочки і Бицьо.

Він передусім.

Софія Парфанович

Перша частина

У домашньому затишку

Розділ I

Каштани розцвітали

Віра Стрільчук йшла Пелчинською вулицею й усміхалася: до синяви неба, старого львівського бруку і дороги, що котилася по гранітних кубиках. Нею гуркотіли вози, коні вистукували прадавній ритм копитами. Хто ж знає: може ритм древніх воїнів, що на спинах рвучких коней відбували далекі походи зі сходу — аж он тут до межового городу Русичів. Вози великі, вантажні, не були нині виповнені збруєю ані воєнним знадіб’ям, тільки харчами й іншою потребою міста. І котилися з грюкотом по камінній дорозі.

— Трамвай дзвонить, не бійся! — до когось заговорила Віра.

В кишені заметушилось щось і з неї показалася мала чорна голівка й сірі налякані котячі очка.

— Не бояло маленьке — пестливо говорила Віра — то такий великий, червоний трамвай. Він — не кусає, ані не гавкає навіть.

Віра засміялася сама до себе і додала: але скреготить по рейках і дзвонить як скажений.

Невідомо чи малі сірі очка зрозуміли, що немає небезпеки чи теж зі страху пірнули знову вглиб кишені.

Трамвай заскреготів і лагідним луком скрутив у напрямі Вулецької. Коні клацали копитами і день котився у стіп Цитаделі. Ясний вчасно-літній день.

— Дітьми ми бавились у ваших стіп. Ще тоді коли ми, як оте котеня, не розуміли нічого і певно такими ж настрашеними оченятами дивилися на світ. І потім, коли вже гралися м’ячем і стрибали понад мотузок. Або: кляси. На одній нозі з одної в другу. Здається, що камінчик кидалося наперед.

Каштани стояли в цілій пишноті могутнього росту — їхнє соковите молоде листя повернуло долоні назустріч синяві й сонцю, білопінні, рожево-надихані свічі квіту стриміли в теплоту горбовинного повітря на Цитаделі. У стіп тих вікових каштанів дрімали сон історії червоні касарні.

— Виглядають, як хлопячі іграшки, висипані з коробки: червоні мури, дугасті брами, зводжені мостики, вали з трави чи теж розмальовані на зелено на твердому папері. А перед касарнями похожають малі, олов’яні вартові. Рушниця на плечі, відміряний крок: раз, два, раз два, раз два! Але з касарні виходить пан генерал, може такий же олов’яний. Вояк стояв на позір, вони всі мабуть в наполеонських уніформах…

... олов’яні жовнірики нашого дитинства…

— якже скоро іграшкову війну замінила справжня!

— сірі австрійські жовнірики припняли жовтоблакитну ленточку, на крісі появився левик, і на Цитаделі була справжня війна.

Віра пристанула й дивилася крізь зелень старовинних дерев на мури касарень. На них ще й досі видніли щерби від куль, навіть вирви від Гранат.

— Добре, що їх залишили. Так твердиня виглядає на справжню.

Ляльковість пірнула в минуле дитячих іграшок. Твердиня стала дійсністю, війна святою справою, а каштани: вікові. Їх ніхто й ніщо не займав. Оце цвіли білопінно, рожевонадихано й славословили життя, і благословенна синява сміялася золотом раннього літа.

Котеня знову заметушилося в кишені та стиха нявкнуло.

— Не бояло маленьке, зараз будемо в хатці. Нема там мами, але буде молоцьо і м’ячик і тепле, м’яке лізьо — приговорювала Віра, заглядаючи до кишені. Сірі котячі очка дивилися зі страхом, маленька губка відчинялася та замикалася, показуючи ряд дріб’язґу-зубків і рожевий оксамит язичка.