«У них щось негаразд з головою у тих росіян...»

У них щось негаразд з головою у тих росіян... (fb2) - У них щось негаразд з головою у тих росіян... (пер. Наталья Романовна Иванычук) 550K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Анна-Лена Лаурен

Анна-Лєна ЛАУРЕН

У НИХ ЩОСЬ НЕГАРАЗД З ГОЛОВОЮ,

В ТИХ РОСІЯН

Зі шведської переклала Наталя Іваничук

ПЕРЕДМОВА

Ця книжка про мою Росію. Не спроба охопити всю країну, її історію, політику й економіку, а бачення Росії такою, якою я її пізнала за останні десять років свого життя. Вона надзвичайно суб'єктивна і аж ніяк не проста. Річ у тім, що Росія є для мене не лише об'єктом спостереження, прискіпливого вивчення та аналізу. Росія — це країна, у яку я закохана. Як журналіст, я намагаюся подати її якнайсправедливіше, але як людина, не можу ставитися до неї безпристрасно. Вона всоталася у мене, змінила моє життя, і тепер я вже ніколи, ніколи не зумію бути до неї байдужою.

Росія невдячна країна. Росія має важкий характер, вона ірраціональна, неврівноважена, самовпевнена, незгідлива, щира та щедра, перечулена, вразлива до критики й злопам'ятна, та все ж їй легко все прощається. Потрібний час, час і ще раз час, щоб нарешті почати — хоча б приблизно — розуміти російське поспільство. Я, власне кажучи, не люблю балачок про менталітет, але тут годі заперечити, що російський менталітет таки існує. Він незбагненний для фіна, бо російський спосіб мислення, попри нашу спільну історію, витриманий у цілком інакшому історичному маринаді.

Я працюю московським кореспондентом фінської телерадіокомпанії Рундрадіо з березня 2006 року. Доти років з десять постійно навідувалася до Росії — іноді як журналіст фінського шведсько-мовного часопису Гювудстадсбладет, та здебільшого, щоб зустрітися і поспілкуватися зі своїми друзями в Санкт-Петербурзі. Ця книжка присвячується їм. Частково тому, що вони відчинили переді мною браму до культури, без якої я себе вже не мислю. А ще більше тому, що вони — мої друзі! І ці безвідмовні друзі підтримували мене в усіх перипетіях, за будь-яких обставин, у будь-який спосіб.

Москва, 04.02.2008

Анна-Лєна Лаурен

Присвячується:

Олексієві Янсонові — без тебе ця книжка ніколи б не вийшла в світ:

Іллі Александрову, Катерині Александровій, Тетяні Андріановій, Дмитрію Андріанову, Андрієві Барсукову, Ксенії Сидоровій, Яні Набоковій, Анні Чумаченко, Миколі Чумаченкові, Марині Шумиліній, Наталії Шумиліній.

Світлої пам'яті Світлані Янсон

РОЗДІЛ 1

ПРО ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

Ледь не весь червень авта в Москві їздять містом з чорно-оранжевими стрічками, прив'язаними до радіоантен. Запилюжені Лади, які пролітають повз мене з тріпотливими, брудними до непізнаваності кольорів стрічками на антенах, наштовхують на дві думки:

1) звісно, це чудово, коли люди пишаються своєю країною, чудово, що вони знають свою історію і черпають з неї силу;

2) ось їде хтось, хто не може собі дозволити іншого авта, окрім Жигулів, бо живе у країні, яка дбає лише про сильних світу цього. Та він все одно прославляє систему! Бідака!

Росіяни, на загал, дуже пишаються своєю країною. Усвідомлення свого історичного місця на землі вони всмоктали з молоком матері. Історія невідступно присутня у їхньому буденному житті від дитячого садочка до дорослого віку. Всі все знають про Велику Вітчизняну війну, тобто про Другу світову.

Росія врятувала Європу від фашизму — Європа здобула спасіння ціною російської крові та російських сліз. Це переконання глибоко закоренилося у душах росіян і щорічно виявляється 9 травня, коли вся країна святкує День Перемоги, а Москва рябіє так званими геройськими чорно-оранжевими стрічками. Ці кольори позичені у відомої військової відзнаки, Георгіївського хреста.

Георгіївський хрест був однією з найпочесніших нагород у царській армії. Тому, чесно кажучи, не варто було б його прив'язувати до історії СРСР, Радянського Союзу, який знищив царську Росію, вимордував царську родину, зрівняв із землею стару імперію, щоб побудувати на ній новий, радянський світ.

Але нинішня Росія охоче змішує несхожі між собою елементи історії, застосовуючи їх у вигідному для себе контексті задля підвищення власної самооцінки, зміцнення відчуття національного єднання, усвідомлення своєї належності до великої держави з великою історією.

І це діє! Це відчуття глибоко вросло у свідомість навіть тих. кого зрадила система, навіть незаможних і зубожілих. У Росії всі пишаються Днем Перемоги, бо це спільне свято, свято для всіх, без поділу на касти.

Я, правду кажучи, й сама не знаю, як ставитися до цього феномену, бо він, як і все інше в Росії, багатошаровий. Часто мене охоплює сум від гнітючого відчуття якогось масового психозу саме цього дня, бо ж насправді йдеться лише про одне: прославляння військової могутності Радянського Союзу. Розуміння того, чим обернулася перемога Радянського Союзу для Східної Європи, немає. Розуміння того, що дуже багато з тих двадцяти семи мільйонів, які наклали головами у війні, загинули надарма, бо керівництву держави начхати було на втрати, також немає. Єдине, що є, якесь невиразне, розмите, без чіткої дефініції, зате надзвичайно впевнене розуміння належності до народу, який врятував Європу від зла.

І водночас я не можу й не хочу стояти осторонь святкувань. День Перемоги — це не лише воєнні марші та бундючні промови про славну історію Росії, це ще й радість. Радість спілкування — те, до чого так добре надаються росіяни.

Ветерани, обвішані медалями, з оберемками квітів у руках, крокують вулицями Москви. Їх щиро вітають. Для всіх вихідний день. У парках юрмиться молодь, родини з дітьми, смажать ковбаски й шашлики, п'ють пиво. Москва радіє і співає.

День Перемоги — це насамперед день, коли можна гарно відпочити, повеселитись з друзями. Свій перший День Перемоги в Москві я відсвяткувала разом зі своїми російськими друзями на лавочці над Москвою-рікою, смажачи на багатті ковбаски. Ми співали пісень, грали на гітарі й не надто замислювалися про війну чи про те, що ось тут разом сидять представники двох народів, які колись воювали між собою.

Приємно, коли літніх людей гідно вшановують усією громадою, як оце російських ветеранів 9 травня. Мушу визнати, є щось надзвичайно симпатичне в російському хисті разом згадувати своє минуле і своїх ветеранів, разом тішитися закінченням війни, разом берегти й плекати колективну історичну пам'ять. На противагу громадянам багатьох західноєвропейських держав росіяни знають свою історію. (Ми, європейці, можливо, не завжди погоджуємося з їхнім тлумаченням історії, але це вже інша річ.) Росіяни дуже гостро відчувають свою причетність до минулого країни, до великого й могутнього процесу — тріумфального маршу Росії до перемог. Іноді це відчування, на жаль, виявляється у ксенофобії і правому екстремізмі, та все ж переважно воно єднає людей, усюди дає їм змогу почуватися, як удома...

Гадаю, це є однією з причин, чому росіяни так несподівано добре обізнані з історією Фінляндії. Росіяни, на загал, чимало знають про нас, чого не можна сказати про наших західних сусідів, шведів. Вони відчувають певну спорідненість душ з фінами, бо ж і ми колись були частиною Росії. Контраст, порівняно зі Швецією, велетенський. Ті, хто стикався з часто повною, тотальною некомпетентністю шведів щодо Фінляндії, зрозуміють, що я маю на увазі. Фінляндія була провінцією Швеції сім століть! Велике Князівство Фінляндське проіснувало заледве понад сто років, однак росіяни незрівнянно краще за шведів орієнтуються у фінській історії.

Чим же пояснити, що така велетенська країна як Росія, більше знає про своїх сусідів, ніж маленька Швеція? Очевидно, тим, що історія тут завжди жива й присутня. Вона є частиною політики, суспільства та свідомості в цілком інакший спосіб, аніж на Заході.

Ми сидимо на березі річки, смажимо ковбаски, співаємо пісень. Виявляється, мої друзі знають безліч давніх пісень, і радянських, і навіть з часів Громадянської війни. Їм усім від 20 до 35 років, багато хто з них не застав комуністичної Росії, хіба в ранньому дитинстві. Та, попри це, вони все ж знають давні пісні!

День Перемоги — насамперед день єднання, колективне свято. У Росії відчуття належності до колективу відіграє нечувано велику роль. Загальні ритуали обмежені кількома церемоніями, що зосталися з комуністичних часів і стають, здається, щороку дедалі важливішими, щоразу прибираючи нових форм. Вигадці з так званими героїчними георгіївськими стрічками від сили лише кілька років, але вона швидко прижилася. Їх безкоштовно роздають на кожному кроці, пришпилюють на комір піджака, чіпляють до автомобільних антен, дівчата пов'язують на вишукані торбинки.