«Анатомія неоголошеної війни»

Микола Савченко

Анатомія неоголошеної війни

Від автора

Автор дякує за допомогу в підготовці та виданні книжки фондові “Українська перспектива”, а також Лідії Мадоян, Олександрові Савицькому.

Кажуть, що поезія, справжня, яка зворушує душі інших, яка сприймається серцем і розумом, твориться лише тоді, коли зранена душа поета вже не може мовчати. Тоді кожний написаний рядок стає криком і болем, що вириваються назовні. Події, про які піде мова, — це крик і біль, інколи перемішані з миттєвою радістю і захопленням.

Час, коли молода держава Україна, одягнена в будівельне риштування, відбудовує себе заново, — це найважчий перiод відродження самосвідомості людей, розуміння того, що таке незалежність, свобода. Можна назвати сотні причин, які не давали Україні змоги здобути незалежність, про яку століттями мріяли наші пращури, боролися за неї і вмирали з надією і яка, врешті-решт, утоптувалася в землю. Але найбільша трагедія — це нерозбуджене в народі усвідомлення необхідності для нації незалежності та свободи. Ідея, яку роками втовкмачували в свідомість українців, що начебто української нації взагалі немає, а якщо і є, то вона ніщо без старших братів — росiян, лишила свій слід. Ідея єдиної спільності людей — радянського народу — входила в свідомість і в кров українців з дитячих років з материнським молоком.

Не ганьблю, не картаю тих, хто так і не зміг позбутися почуття, що він — молодший брат, не зміг убити в собі раба. Це трагедiя, в якій довелося бути мені не просто споглядачем. Погрішу проти істини, якщо напишу, що власне прозріння, звільнення від стереотипів свідомості, розуміння, хто ти, проходило для мене просто. Мені як людині військовій, та й тисячам таких, як я, вихованих на комуністичній ідеї (такою була вся система освіти), найскладніше було зрозуміти процеси, що відбуваються в Україні, прийти до того, щоб будівництво незалежної держави стало спочатку частиною мого життя, а потім і самим життям.

Проблеми Чорноморського флоту і будівництва Військово-Морських Сил України стали тою своєрідною краплиною, в якій віддзеркалилися всі трагічні моменти здобування Україною незалежності, помилки й серйозні промахи керівництва молодої української держави, тих, хто прагнув будувати свій український флот. Але ця книжка — не тільки розповідь про невдачі та прорахунки. Це насамперед оповідь про тих, хто повірив у майбутнє України і, незважаючи на репресивні заходи з боку проросійського командування Чорноморського флоту, не сподіваючись одержати житло, а згодом поступаючись чорноморцям у зарплаті в кілька разів, будував свої Військово-Морські Сили з нуля. У книжці немає ідеальних героїв, є звичайні люди — з усіма їхніми добрими рисами і зі всіма вадами.

Політичні процеси в Криму, сепаратизм тих, хто хотів відокремити півострів від України й зробити його російським, наклали серйозний відбиток на процес творення незалежної української держави і її Військово-Морських Сил. Дійсність була така, що українські військові моряки були вигнанцями на власній землі, в своїй державі, не мали необхідної підтримки. Їх водночас начебто повели в атаку, а потім покинули на виживання без патронів.

Багато тих, що йшли в перших шерегах, остаточно разчарувалися в iдеалах, у які вірили, втомилися битись об стіну, звільнилися в запас. Це був наш спільний біль.

Немає, певно, більшої трагедії для людини, аніж втратити надію. Однак ніхто не переконає мене в тому, що боротьба була марною, як і все зроблене.

Я не вважав себе патрiотом України. Але коли день у день бачив, у яких муках народжувалася її незалежність, як били її в одну щоку, а вона підставляла другу, але йшла вперед, — її горе і радість, її майбутнє стали моїми.

Є це майбутнє і в житті двох народів — українського та російського. Впевнений, що між ними завжди будуть гарні стосунки, але ця книжка нехай буде нагадуванням тим, хто ще не позбувся психології “старшого брата”, не зрозумів тої простої істини, що співіснування двох незалежних держав, взаємовигідне співробітництво можливі лише за рівноправного, шанобливого ставлення однієї до другої.

Якщо цього не буде усвідомлено, коли-небудь знову знайдеться “чорноморський флот”, за допомогою якого можна буде посіяти ворожнечу між нашими народами.

Цю книжку я написав як громадянин України. Викладене в ній не є офіційною позицією прес-центру ВМС України і командування українського флоту.

Про автора

Савченко Микола Олексійович, 1953 року народження, українець. Двадцять чотири роки служить на флоті. Закінчив факультет військової журналістики Львівського військового училища та редакторське відділення Гуманітарної академії. Десять років працював у редакції газети Чорноморського флоту кореспондентом, а згодом редактором відділу. Проголошення незалежності України зустрів на посаді старшого офіцера прес-центру Чорноморського флоту. Після Указу Президента України про створення Військово-Морських Сил склав присягу на вірність народові України. За це командування Чорноморського флоту, яке не стало українським, незаконно звільнило його в запас. Поновлений у правах Міністерством оборони України. Останні чотири роки — начальник прес-центру Військово-Морських Сил України. Капітан 2-го рангу.

Час Вибору. Час сподівань.

3 січня — початок творення українських Збройних Сил • Адмірал Касатонов: кому служити? • Весна 1918 — січень 1992: історія повторюється • Борис Єльцин: Чорноморський флот був, є і буде російським! • Взвод Клюєва — перший • Бригада ОВРу робить свій вибір • Початок репресій Касатонова • ВПК “Сметливый”: служу Україні! • Батальйон Рожманова пішов в атаку

У житті кожної людини буває період, коли вона мусить зробити дуже важливий і тяжкий вибір, від якого залежить її майбутнє, а може, й саме життя. Так само і для цілого народу. Такий вибір випадає, може, один раз за кілька століть. Проте мало, виявляється, зробити крок уперед, назустріч своїй долі, а потім вистояти, треба ще й зуміти рушити далі. Досить спасувати лише раз, зробити хоча б півкроку назад, як заповітна мрія починає швидко віддалятися.

Сьогодні навряд чи викликає сумнів те, що нестійкість і непослідовність окремих представників українського керівництва у вирішенні долі Чорноморського флоту створили низку значних проблем, які суттєво позначилися на становленні державності України.

Як же все починалося?

24 серпня 1991 року Україна, виконуючи волю свого народу, зробила той iсторичний доленосний вибір і, згідно з Актом проголошення незалежності та всеукраїнським референдумом, почала будувати суверенну демократичну правову державу. Гарантом незалежності, безпеки й територіальної цілісності і повинні стати створювані власні збройні сили.

Згідно з постановою Верховної Ради України “Про військові формування в Україні”, ухваленою 24 серпня 1991 року, всі військові формування, дислоковані на її території, було підпорядковано Верховній Раді України і створено Міністерство оборони.

Верховна Рада України, виходячи з реалій суспільно-політичної та соціально-економічної обстановки і суто військових процесів, розробила правові основи творення збройних сил та інших військових структур України, ухвалила пакет першочергових законодавчих актів з військових питань. Зокрема, було ухвалено постанови Верховної Ради “Про концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України”, “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей” та інші.

Здавалося б, ніяких перешкод на шляху творення власних збройних сил у України не було. 30 грудня 1991 року в Мінську держави-учасниці Співдружності, утвореної внаслідок розпаду колишнього СРСР, підтвердили своє законне право на створення власних збройних сил, згідно з національним законодавством. Внаслідок цього об’єкти союзного підпорядкування, розташовані на території України (Чорноморський флот, дислокований переважно в Україні), ставали її державною власністю.

Всі без винятку учасники Співдружності юридично визнали, що Україна реалізує це право без будь-яких умов з 3 січня 1992 року. Все це було закріплено в статті 2 Угоди Ради голів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав про збройні сили та прикордонні війська.

Щодо стратегічних сил, то учасники Співдружності домовились у Мінську про те, що під спільне командування такими силами увійдуть лише ті військові формування, які виділить кожна держава за особливим переліком, визначеним в окремому протоколі.

Виконуючи ці домовленості, Україна запропонувала під час переговорів 2—3 січня 1992 року в Києві обґрунтований перелік з’єднань, частин та закладів для включення до стратегічних сил на період, доки з України не буде вивезено ядерну зброю, тобто до кінця 1994 року.