«Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.»

Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. (fb2) - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. (пер. Роман Трифонов,Ганна Яновская) 2919K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Полина Викторовна Жеребцова

Поліна Жеребцова

Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр

Беручись до читання, ми мусимо пам’ятати, що все те, про що йдеться на цих сторінках, відбувається в окремій реальності, де опори, на яких зазвичай тримається наше сприйняття, зміщені або й зовсім відсутні. І велика кількість побутових деталей не має вводити нас в оману.

Війна назавжди викинула Поліну Жеребцову з комфортного життєвого середовища — дружної великої родини, яка довгі десятиліття жила поблизу південного кордону імперії, поки та імперія невблаганно старіла і знесилювалась. Навколо Поліни всі захоплювалися мистецтвом: поезією, малярством, театром, кінематографією. Одна з бабусь — акторка. Інша навчалася в Ростислава Плятта, але згодом стала художницею, розмальовувала вручну покривала та хустки. Дідусь Поліни — відомий ґрозненський кінодокументаліст, ветеран Великої Вітчизняної. І жертва Першої чеченської. На початку щоденника нам буде розказано історію його загибелі під час нальоту федеральної авіації на міську лікарню Ґрозного.

Дівчинка залишається з матір’ю, але невдовзі будинок, де вона прожила перші роки життя, буде частково зруйновано. Її щоденник фіксує, як повільно, немов величезні пастки-мушлі, стулялися панельні багатоповерхівки, залишаючи всередині порожнин-склепів іще живих людей; як почалися перші зачистки, жертвою однієї з яких вона мало не стала.

У Другу чеченську, коли Поліна Жеребцова та її мати вже жили не тільки в руїнах помешкань, а й усередині деформованої та понівеченої людської спільноти, Полина навчилася бачити через сни те, чого не бачить ніхто інший:

«Після пробудження я була нездатна міркувати. Породжені думки здавалися плутаними, неясними, наче я відходила від загального наркозу […]. Світло місяця, що проходило крізь штори, було яскравим і освітило мою руку. […] Провівши рукою по обличчю, зрозуміла, що воно в крові! Я кинулась у ванну кімнату, увімкнула електричну лампочку й зазирнула в старе тріснуте дзеркало. Від жаху заціпеніла: моє підборіддя й частина шиї були розсічені вертикально, немов хірургічним скальпелем, і звідти юшила кров! […] А наступного дня рано-вранці, тобто сьогодні, у мене на тому місці, де я бачила глибокий кривавий розріз, з’явилася вертикальна довга смуга. Немов слід від лазера. Опік трансформувався в тонку червону лінію, яка починалася від нижньої губи й закінчувалася біля ямочки на шиї».

Це й називається тепер Щоденником. І дівчинка, яка навчилася орієнтуватись у внутрішніх руїнах, пробує домовлятися з тими, хто населяє зовнішній бік, утримуючись на межі, що з’єднує їх. Поступово вона осягає топіку простору, у якому відбиток ступні після десятка ходів програє позначеній вибухом порожнечі, наче заново вчиться ходити.

«Смерть може набувати будь-яких подоб і форм, — пише авторка Щоденника. — Але я завжди впізнаю Її. Безпомилково. Ми сидимо й розмовляємо про все».

Коли вдумуєшся в цю фразу, починаєш розуміти, що, можливо, Щоденник — це умова, за якої та, хто пише його, може вийти з «тканини», але при цьому не померти, бо смерть, яка приходить уві сні, — ніби щеплення від тієї, що підстерігає зовні, і єдиний шанс уціліти — це сховатись усередині нерухомого ока, яке спостерігає за тобою. «Я мала 11 років, і мене вже кілька разів намагалися вбити […]. Смерть же, прийшовши до мене в подобі дитини, довго гралася зі мною. Ішов дощ, і ми радісно стрибали по калюжах. Замість обличчя в хлопчика був череп, а на голові його був блазнівський ковпак із бубонцями». Певна надмірна літературність цього запису пояснюється неабиякою начитаністю авторки. У її домашній бібліотеці, яка загинула разом зі зруйнованим будинком, було кілька тисяч книжок. І коли вичитана з них «смерть», прорвавши картонні палітурки, зустрілася зі своєю рідною сестрою, що злітає на місто з брудного неба, обросла кістками й оселилась у Ґрозному надовго, Поліна вже мала протиотруту.

І вона не тільки вціліла, а й знайшла слова, щоб розповісти про неможливе.

«Тонка червона лінія» тексту, що з’явився нізвідки, починає рух до нас.

Іди і дивись.

Станислав Божко, Москва

Присвячується багатонаціональному населенню Чеченської Республіки, яке бомбили з неба та обстрілювали з землі

— Лятт кієра, — каже він, не намагаючись перекричати канонаду.

Я притискаю коліна до живота і струшую з обличчя сухі грудочки ґрунту, що падає згори. У деяких із них лишилися брудно-білі нитки коріння.

— Коріння неба, — шепочу я, — коріння неба, що застрягло в землі.

— Хвара дунея вайн дац — цей всесвіт не наш, — каже він.

— Лятт кієра — порожнини землі, — сміється він, — ми вже ТАМ і просто не помітили переходу.

С. Божко. Пора року — війна

На потертій від часу першій сторінці мого щоденника написано: «Піддавай сумніву все. Цицерон»

1994

25.03.

Привіт, Щоденнику!

Живу я в місті Ґрозному на вулиці Завєти Ільїча. Звати мене Поліна Жеребцова. Мені 9 років.

26.03.

На день народження, 20 березня, мама купила торт із горіхами. Ми були в центрі. На майдані багато людей. Люди кричали. Були дідусі з бородами. Вони бігали по колу.

Ленін раніше стояв у калошах. Пам’ятник. Потім його скинули, а калоші залишилися.

Навіщо люди кричать? Чого просять? Мама сказала:

— Це мітинг!

27.03.

Написала вірш:

28.03.

Прокинулася. Помила посуд. Підмела під’їзд від четвертого до першого поверху. Стала прати. Попрала в тазі речі, читаю книжку.

29.03.

Чому всі сніжинки, а я ні? Мене вбрали Червоною Шапочкою на свято. Мама зі своєї спідниці пошила костюм. Я хочу бути сніжинкою! Усі дівчата в класі — сніжинки.

01.04.

Кіт Мишко сидить поруч на подушці. Я читаю «Три мушкетери». Там є королева, Міледі й Д’Артаньян. Мені подобається світ, де носять красиві сукні королеви. Там мушкетери та гвардійці!

Удома нудно.

02.04.

Грали в хованки. Ховалися за деревами і в садах. Я ховалася з Хавою та Альонкою. Це мої подруги. Потім каталася на велосипеді. Та він зламався.

Бувай!

18.04.

Я загубила мишу. Мама купила за гарну поведінку.

Миша сиділа в кишені. Мабуть, вона впала в траву. Ми шукали з Альонкою та Сашкою. Не знайшли.

Мама сказала, більше не купить таку мишку-іграшку. Сказала, що я роззява.

Поля

22.04.

Мене запросили в гості тьотя Катя та її дочка Віра. Вони наші сусіди з четвертого поверху. Сказали приходити вранці. Я встала й пішла о шостій годині. Мама спала. Потім мене всі сварили, бо рано пішла. Так самі ж покликали! Я сиділа на кухні. Тьотя Катя мене пустила. Вона готувала млинці. Потім прокинулася Віра, і ми гралися.

Віра має ляльку-хлопчика. А я не маю. Маю дівчинку. Ми вирішили їх одружити.

Бачила бабусю Любу й дідуся Стьопу з другого поверху. Мають смішну собаку таксу. Звати Кнопка.

01.05.

Сьогодні християнський Великдень!