«Наречена Шульца»

Наречена Шульца (fb2) - Наречена Шульца (пер. Віра Меньок) 2308K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Агата Тушынска

Аґата Тушинська

Наречена Шульца

^{Апокриф}

Юзефіна Шелінська, Юна, в 1933–1937 роках була нареченою Бруно Шульца — геніального письменника, художника, автора „Цинамонових крамниць” та „Санаторію під Клепсидрою”.

Приховувала це майже півстоліття. Після війни записувала в анкетах свій сімейний стан: незаміжня.

Усе інше — гра пам'яті й уяви.

_{Ця фотографія — його витвір}

І

Ця фотографія — його витвір. Це я. „Юна”. Довге смолясте волосся, гладко зачесане назад. Чорна шовкова сукня на бретельках. Невеличке намисто з перлин. І зваблива розквітла троянда з правого боку. Але передусім велике декольте й оголені плечі. Він сам вибрав для мене таку позу. Просив відкрити ноги. Лише на мить, для фотографії. Розвів мої руки в широкому жесті. Я відкриваюся… Показую щось більше, ніж панчішки, набагато глибше, аніж зазвичай, аніж навчила мене мама, аніж можна.

(Я ще не знала, що й за цю легковажність мені доведеться заплатити.)

Канапа нагадує трон, а я — повелительку. Дивлюся так, як перед тим не дивилася ні на кого. Спокусливо, манливо. Але водночас упевнено, трохи навіть суворо. Так, ніби за якусь мить збиралася покарати підвладних…

Не знаю, чи в ньому причина, що саме так виглядаю. Але це він зрежисерував такий ракурс. Такою мене створив. Чи я тоді хотіла подобатися саме йому? Очі з-під ледь опущених повік, здається, підказують правильну відповідь.

Такого кадру він не повторив на жодному зі своїх малюнків. Ніколи не зробив ескізу моєї відданості. Ані жадання.

Цю історію вона повторювала собі роками. У багатьох варіантах і різних епізодах. Реалістично або з „молодопольською фальбанкою”. Холодно та зі слізьми на очах. У корсеті або з розпущеним волоссям. Ближче до реальності або ближче до своєї душі. Тоді, коли молилася про жар. І пізніше, коли просила вже тільки спокою.

Драма зазвичай починається мимохідь. Якось так… або ж узагалі „абияк”. Без фанфар. Наприклад, на вулиці.

Цього чоловіка — „молоду людину”, як про нього думала материнськими категоріями, — вона кілька разів бачила на вулиці Міцкевича. Зупинявся перед нею на певній відстані, ніби уступаючи місце. Відходив, ледь схиливши голову, аби пропустити її. Вона запам’ятала той жест, вираз обожнювання в очах і покірності у вигляді. Небагато, однак, залишалося від легкості помаху припіднятим капелюхом. Радше настирність та якась напружена відчуженість. Дивак, але з інтригою.

Вона тоді навчала літератури в жіночій школі у Дрогобичі. Від помешкання, яке винаймала, до роботи мала шмат дороги. Не любила поспішати, виходила завчасу, по дорозі набирала подиху. Назад так само: якісь неквапливі закупи, часом, може, прогулянка з подружкою, скажімо, зі Стефою Чарнецькою, але тих розваг не було надто багато. Мешкала й жила сама.

Згодом бачила його на учительських конференціях чи наукових зустрічах. Знала, що він також учитель, що навчає малювання у найкращій чоловічій гімназії міста. Дивився зазвичай боком, ніби підглядав. Шукав нагоди для особливих поклонів. Його покірність, надмірна приниженість і ті проникливі очі відштовхували її. Передбачали резерв. Мовчала. Точніше сказати: мовчала з викликом. Навчилася дивитися на нього ніби без виразу, ніби через шибку, а втім, допитливо… Жінки так уміють. Особливо у таких випадках. Й особливо жінки у малих містечках — вільні, але, на думку оточення, вже далеко не молоді. Ще якийсь час не знала його прізвища.

Ті перші випадкові зустрічі двох незнайомих людей мусили відбуватися наприкінці 1932 року. Запам’ятала теплий вересень, опалі каштани, вечірню тінь прохолоди у повітрі. Усе ще не носила плаща. Новини зі світу ще не порушували спокою щоденного життя. Розпач ще не застував горизонту.

Кілька місяців по тому, на початку весни 1933 року, її відвідав у школі учитель фізики, разом з ним вона часом бачила того чоловіка. Професор Олексій Кущак прийшов від імені свого колеги, настільки засоромленого, що сам прийти не посмів. Просив, щоб вона погодилася позувати для портрета.

Яка ж пані Боварі відмовила б художникові? — подумала вона собі, приємно заскочена бравадою такої пропозиції. Погодилась. Сміливого жесту розпусної дружини провінційного лікаря їй не треба було позичати. Невдовзі прийшов і сам Шульц. Дістав пастелі. Малював ескіз швидко, поглядаючи на неї з якоїсь недоступної їй глибини. Її це трохи бентежило. Але тільки спочатку.

Почалися сеанси, під час яких він часто відкладав олівці та крейду, і ми розмовляли. У пам’яті залишилась більше аура, ніж деталі цих розмов. Про книгу сяйва, плодючість бур’янів та лабіринт, що віддзеркалював мапу людської душі. Незвичайність, взаємна зачарованість. Так, ніби ми були пов’язані таємним пактом, грою з-під напівпримружених повік. Я відчувала в цьому смак забороненого плоду, хоч не до кінця усвідомлювала чому. Мої плечі були оголені. Надто оголені. Я хотіла зникнути, але водночас бути, все більше й більше. Хтось мене творив, захоплювався мною, доповнював мене. Робив так, що я почувала себе королевою над чоловіком, якою ніколи раніше не була. В родинному домі не мала такого шансу. Мене оточували брати, батько, по дорозі до ванни ми бачили одне одного в білизні. А тут я немов розчинялася в якомусь серпанкові замилування, на яке, втім, не заслуговувала. Раніше я не знала такого стану.

Він малював ескізи. Дивився на мене уважно. Мабуть, не лише з увагою художника. Пам’ятаю ці очі. Невеликі й сяйливі. Темні й проникливі. Глибоко посаджені під невисоким, сильно випуклим чолом. Чи бачив він мій семітський ніс? Звісно, що бачив — сам мав подібний, хоч не такий помітний, як мій. Але вочевидь знав, що ходжу до костелу, а не до синагоги. Я сама залюбки цим хвалилася. Так, ніби це було вкрай важливо. Тоді вірила, що так і є. Чи він уже знав, що я тану під його поглядом? Що готова на більше, ніж дотепер з будь-яким іншим чоловіком? Коли і як він це відкрив?

Ті перші ескізи портретів не збереглися. Зрештою, вона не була впевнена, чи йшлося про них, чи про неї. Про їхнього автора знала тоді небагато. Щойно згодом звернула увагу на дві його роботи у львівському музеї: вже знайомий „Автопортрет” художника з магнетичним поглядом та групову сцену з двома жінками, що їх обожнює чоловік. Малий, нахилений у жесті зречення. Зі знайомими рисами й поставою. Несподівана повторюваність і багатократність її власного досвіду з дрогобицької вулиці.

Він здавався їй молодим, значно молодшим від неї, а їй тоді було двадцять вісім років, і вона щиро здивувалася, коли сказав, що йому сповнився сорок один. Їй було важко у це повірити. Адже вважала, що вміє тверезо оцінювати людей. Так швидко її зачарував? Її, холодну керівничку, зрілу не по літах? Отим малюванням чи, може, розповідями про книжку, яка невдовзі мала бути опублікована?

Соромилася обожнювання, яким він її оточував, але й жадала його. Уже невдовзі — як нічого іншого на світі. Хоча й подружка з роботи, якій вона з блиском в очах вимовила його прізвище, сказала: краще будь обережна. Різне про нього говорять. Але це якраз не була хтозна-яка новина, бо ж про кого не говорять різне? Подружка намагалася уникати відповідей на запитання, але врешті бовкнула, що його бачили з місцевими повійницями. З якими повійницями? Ну, зі шльондрами. Але це, мабуть, не він…

Та знизала плечима: звісно, що ні. Хоча, коли вона побачила більше його малюнків…

Зізнаюся: відтоді я ходила по Дрогобичу із широко відкритими очима. Особливо вечорами, біля ринку, підглядала за тими панянками, що заманливо крутилися під аркадами і маячили на гирлах вулиць. Мені навіть не хотілося вірити, що вони займаються… цим. Бо як узагалі так можна: з чужим, одразу, оголено? І взагалі… Куди вони водили тих своїх клієнтів? Там, у глибині, були самі лишень халупи.