«Україна — не Росія»

Передмова. Чому з’явилась ця книга?

Мої адресати

Перед вами книга, яку навряд чи хто від мене чекав. Гадаю, лише мої рідні та хіба що кілька друзів дитинства та юності зустрінуть її вихід без великого подиву. Всі інші, боюся, вирішать, що вона аж ніяк не стикується з особистістю автора — ракетника, «технаря» і, в останні роки, державного діяча. Хоча я і віддаю в цій книзі належне і ракетам, і технологіям, і державним проблемам, і питанням економіки, все ж чи не половина її — про інше. Я пишу про історичні долі своєї дорогої вітчизни і про менталітет її народу, пищу про національних героїв України та про наші заплутані відносини з Росією. Це зовсім не означає, що я творив книгу на зразок ковдри із клаптиків — читачі, сподіваюсь, і самі побачать, наскільки ракети пов’язані з історією, а економіка — невіддільна від менталітету.

Загалом, у нас, на відміну від країн Заходу, не вважаєтся великим дивом, коли люди техніки та науки водночас є любителями, якщо не знавцями, гуманітарної проблематики. Сам я теж завжди був до неї небайдужий. З того самого дня у дитинстві, коли мене в саме серце вразила історія Тараса Бульби та його синів, я вирішив, що немає нічого цікавішого за історію. Якось так все тоді зійшлося: мою «історичну» зацікавленість дуже підтримував наш сусід і мій шкільний вчитель Михайло Степанович Тимошенко, у нашому сільському клубі виявився чудовий підбір літератури (це зараз я розумію, що він був чудовий, а у юності такі речі не вражають, гадаєш — так воно і має бути). Аж до самого закінчення школи я занурився у книжки з історії, і не тільки України та Росії, а різних країн. Мене цікавили всі країни і всі народи. Така вже наша пам’ять — все прочитане на початку життя зберігається у ній, хай навіть невпорядковане, але, на щастя, й неушкоджене. Принаймні, у мене — так.