«Машерують добровольці. Спомини»

Присвячую спомини моїм з одної гімназійної лавки товаришам:

«Цюцькому» — Данилові Грималюкові та «Цибухові» — Євгенові Цибульському, які загинули на рідних землях: Грималюк під Бродами, Цибульський, перейшовши до УПА.

Автор. Тернопіль 2003

Ці спомини я написав кільканадцять років після закінчення війни. Пам'ять моя ще не була замрячена, хоч уже тоді забулися прізвища деяких людей та назви місцевостей, в яких мені доводилося бувати. Прізвища вживаю у виняткових випадках. У споминах я старався описати щоденне вояцьке життя добровольця під час війни в незвичайних і незвичних обставинах. Перечитуючи спомини сьогодні, більш, як через півсотню років після тих подій, дещо мені «вияснилося». Те, що тоді я робив «автоматично, ніби без надуми, сьогодні ясне. Наприклад: чому я пішов до Дивізії? Бо такий був час, — я відповідав. Це складніше питання.

Так само більш зрозумілі для мене деякі мої окремі дії чи поведінка, чи мої реакції в новому й чужому для мене оточенні. Хоча не зовсім. Деякі ситуації можуть виглядати тепер як нелогічні, або навіть комічні. Однак, як не знаєш, що робити, робиш навмання, імпульсивно, замість роздумати чи спитати когось, що робити. Англосакси кажуть: треба думати на ногах. Я й досі не вмію так думати. Я все сприймав, як воно ставалося, не стараючись що-небуть змінити в даній ситуації, навіть, якщо це було можливо. Виконував накази без спротиву, дослівно, як було сказано. «Давав по кулях» підлеглим воякам, як мені «давали по кулях» на рекрутському вишколі та підстаршинській школі мої зверхники згідно з німецькою закваскою: піт (пролитий під час вишколу) заощадить кров (на фронті)…

Ці спомини написані так, як було і як можна ті події описати. Не у всіх деталях і не у всіх епізодах — бо це неможливо. Мої спомини — це військова служба юнака, який провів своє життя в селі (Товстенькому, біля Кривенького), вчащав до гімназії за Польщі, середньої школи — за більшовиків, знову гімназії — за німців (в Чорткові), і таким поїхав у світ на «визвольні змагання».

Назву для споминів я взяв з популярної пісні в дивізії «Машерують добровольці» (як колись ішли стрільці…), яку створив поет-композитор пісень Українських Січових Стрільців Роман Купчинський. Цю пісню я вперше почув при виїзді до дивізії у Львові. Мова цих споминів включає елементи «дивізійного військового арґо», який постав при вживанні німецької термінології на зброю, обмундирування та назви ранг, як теж німецькою мовою проводженому вишколі, що, очевидно, змішувалося з термінологією з українських армій з Визвольних змагань та галицькою фразеологією. До того поставали «новотвори». Наприклад, десятника вояки кликали «німецької» — від німецької абревіятури на рангу «унтершарфюрер — уша». (В німецьких «ваффен — СС» не вживалося слова «пане» при звертанні чи рапортах до зверхника, а просто назву ранґи. В дивізії звичайно слово «пане» додавалося до назви ранґи, наприклад, «Пане сотнику»).

Тож доцільно подати хоч деякі пояснення для сучасного читача. Старшини — це офіцери, сотник — капітан, підстаршини — сержанти, стрілець — солдат. Сотня — рота, чота — взвод, рій — група. Гранатомет — міномет, скоростріл — кулемет, багнет — штик; кріс, рушниця — гвинтівка; їдунка, менашка — котьолок, хлібник — сумка, шолом — каска. Маючи свою військову традицію та військові словни¬ки, видані в минулому й у сучасній Україні, незрозумілим стає, чому Збройні сили України прийняли російську термінологію. При кінці книжки подана таблиця назв ранг військ СС і еквіваленти вермахту та українські ступені.

Роман Колісник, вересень 2002

До Дивізії

Чому я пішов до дивізії? Я не застановлявся над цим кардинальним питанням. У той час такі питання не приходили до моєї голови й мене не турбували. Чому мали б приходити чи турбувати? Я пішов, бо тоді був настав такий час. Це рішення прийшло мені природньо так, як у школі було переходити з кляси до кляси.

— Ні! Не так, — щойно пізніше в своєму житті мені стало ясно. Мене ж батьки виховували й немов приготовляли до такого кроку від малої дитини. Передплатили мені дитячий патріотичний журнал «Дзвіночок», який я дуже любив і який багато дав мені доброго. З нього ми, діти, вчилися співати нових пісень, проводили ігри. Батько після роботи брав мене на коліна й співав українські пісні. Увечері взимку ґазди, посходившись послухати новини із світу, які їм батько читав з тижневика «Неділя», згадували воєнні події. Про Петлюру, Галицьку армію. Бував я на концертах і виставах у читальні. В одній дитячій виставі я навіть грав козака. Ця вистава була написана віршем. Я ролю вивчив напам'ять і тільки в одному місці «затявся», але до рими повторив той самий рядок, і, мабуть, ніхто цього промаху з публіки не завважив. А між глядачами були моя мама, яка не приховувала своєї і гордости радости, та старший брат Антін. Ми, хлопці, приглядалися до вправ руханково-пожежного товариства «Луг», ходили на празники, на фестини до сусідніх сіл. Все це мало свій вплив на молоді душі.

І могила. Висипана в 1921 році, заходом о. Івана Главацького, в пам'ять полеглим воїнам у Визвольних змаганнях, висока на 8 метрів, з 10-метровим залізним хрестом. На мурі було дві таблиці. На одній напис: «З нами Бог, розумійте язициси і покланяйтеся, яко з нами Бог».

Друга залишається символічно без напису, аж до незалежної Української держави.

Рік-річно на празник на Зелені свята народ з довколишніх сіл збирався біля могили. Польська поліція сторожила, щоб ніхто не повішав вінка на високий хрест. Все-таки знаходилися відважні хлопці й дівчата, що підбігали до могили, по сходах підходили під хрест і лізли, мов по драбині, на самий вершок, вішаючи звичайно терновий вінок із блакитно-синіми стяжками. Поліція їх арештувала. Традицію і національну свідомість не здушила й совєтська влада. На Зелені свята 1940 року, священик не вийшов з церкви до могили. Не було хоругов. Народ, вийшовши після Служби Божої, немов зачарований магічною силою, попрямував до могили, де всі поклякали й заспівали «Боже Великий…» З другим приходом совєтів у 1944 році, могила колола очі новій владі, яка планувала могилу знищити. Та в народі був впертий спротив. На наказ з'явитися на роботу, ніхто не прийшов. Врешті, могилу перенесено на цвинтар, здаля від шляху. В 1990 році могилу знову перенесено на старе місце і висипано ще вищу. На Зелені свята відбулося нове посвячення, на яке прибуло біля 20 тисяч народу. Навіть з Тернополя і Львова.

Згодом гімназія «Рідна школа», її вчителі, лекції, прочитані книги. Найболісніше й найглибше закарбувалася новеля Василя Стефаника «Сини», особливо кінець новелі.

— Послідний раз прийшов Андрій; він був у мене вчений. «Тату, каже, тепер ідемо воювати за Україну.» — «За яку Україну?» — А він підоймив шаблев груду землі та й каже: «Оце Україна, а тут і справив шаблев у груди — отут її кров, землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, каже, білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмивси та й бувайте здорові!» — Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. «Сину, кажу, та є ще в мене менший від тебе Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землію, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік».

— «Добре, каже, тату, підемо оба».

— Та як це стара вчула, то я зараз видів, що смерть обвиласи коло неї білим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, шо її очи віпали і покотилиси, як мертве каміне по земли. Так мені здавалоси, але світло на її чолі вже погасло…

— А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалека дивиласи, як з неба. А як я їх скидав на колії, том казав: «Андрію, Іване, взад не идіт, за мене памнєтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла…»

До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

***

Пізнім вечером, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.

— Ти, небого, гет затихла, замертвіла, якби в тебе хто ніж упхав, не годна слова сказати… Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню…

Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:

— А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм Сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох.

І в найбільшій мірі насувалися на молоді голови, як нерозгаданий ребус: програні визвольні змагання.

Отже, дивуватися: чому?

Все це було у моїй підсвідомості, як підшкірна вода у і рут і встромиш у землю рискалем, і вода появляється.