«Жорстокий ліс»

Ростислав Самбук

ЖОРСТОКИЙ ЛІС

_{Малюнки Євгена Котляра}

ЧАСТИНА ПЕРША

Сонце схилилося на спадень. Воно сідало в червону хмару, й Бутурлак подумав, що

завтра буде вітер. Облизав засмаглі губи: до завтра треба дожити… Обтер рукавом гімнастерки

піт з чола — спека, повітря нерухоме, насичене гіркувато-духмяним запахом якихось квітів чи

трав — цей запах робив спеку ще важчою, від нього паморочилася голова й хотілося спати.

А на завтра червона хмара над обрієм віщує вітер. Зараз би його, щоб висушив

гімнастерку на плечах та відігнав нахабних ґедзів, які жалять і крізь одяг. А тобі й

відігнати їх не можна — лежиш, втиснувшись у землю, намагаючись не виказати себе жодним

рухом.

Бутурлак скосив очі праворуч, де під лозняком угадувалося велике й важке тіло

Іванова. Дивно: Іванов більший за них усіх, а найнепомітніший. Чи йому просто щастить, чи

вміє заздалегідь вигледіти добре місце, чи інтуїція в нього вже така, вироблена поколіннями

сибірських мисливців, а прослизає він крізь рідкуваті чагарники узлісся зовсім непомітно —

не трісне гілка й не ворухнеться листочок…

Іванов показав Бутурлакові очима на кущі вдалині й зробив якийсь знак, ледь

усміхнувшись куточками губів. Іванов посміхався рідко, і ця усмішка могла означати лише

щось гарне й приємне, та що могло бути приємне в їхньому становищі?

Бутурлак знизав плечима, з огидою відчувши, якою липучою й брудною стала майка.

Іванов розсунув кущі, підповз спритно й нечутно. Видихнув лейтенантові гаряче у

вухо:

— Річка там… — тицьнув коротким, наче обрубаним пальцем у низькорослі кущі, які

стелилися за узліссям.