«Гімназист і Чорна Рука»

— Ми домовилися. Ти ж сам бачив і чув, як усе це крутилося. Нехай Медвідько тішиться, мені дурної слави не треба. Стрельцов хай собі лікті кусає. Кому треба, той знає. А іншим воно й не цікаво. Зате від мене, тобто, вважай, від нас із тобою, на якийсь час відчепилися. От і добре, бо набридли до чортиків. То ти додому?

- Сьогодні - так. Уроки, собака, гуляти треба.

— Ходімо, проведу до метро.

Чоловік і хлопчик рушили тихою, вкритою жовтим листям київською вулицею. Якийсь час мовчали, думаючи кожен про своє.

— Олесь про тебе питав, — мовив нарешті Шпиг.

— І йому привіт передайте.

— Від нього для тебе теж дещо є.

Відставний міліціонер витяг з кишені пальта і простяг Юркові невеличку пласку бляшану коробочку.

— Олеся цікавить твоя думка. Він завтра їде на Донбас, та цього разу не надовго. Провідає своїх у батальйоні, повезе джип броньований волонтерський. Як повернеться, хоче зустрітися. Обговорити дещо. Поки сидів в ув’язненні, цікавинка одна причепилася. Тепер перевірив, і переконався — справді варта уваги.

— Колами ходите, Назаре Захаровичу.

— Та заглянь уже в те, що маєш!

Зупинилися. Цікавий бульдог підняв морду, висолопив язика.

Юрко покрутив коробочку.

Не нова, бачив такі в книжках про старий Київ. У таких кондитери продавали монпансьє.

Замість льодяників — темна маса. Не чорна — сірувата.

Торкнув пальцем.

— Схоже на попіл...

— Відповідь зараховано.

— А до чого тут попіл?

— Чортівня якась коїться. Але це вже — окрема історія, — загадково відповів Шпиг.

І за звичкою смикнув себе за вус.

2015-2016 рр.