«Таємниця Віті Зайчика»

Всеволод Нестайко

Таємниця Віті Зайчика

Повість

І

    Вона з'явилася раптово й нечутно. Вийшла з темного кутка за шафою і спинилася біля столу — у чорному оксамитному плащі з високим коміром, у крислатому капелюшку з вуаллю, струнка й велична, схожа на королеву. Тінь падала на її обличчя. Лише великі сині очі дивилися з-під вуалі.

Вітя завмер.

Дома не було нікого.

Двері замкнені на два замки й ланцюжок.

Вітя чув, як шалено б'ється його серце.

Він сидів на тахті, підібгавши під себе ноги, з книжкою на колінах.

«... містер Паррік, мабуть, досить-таки дивна людина. Якщо міс Персіммон...»

Він не встиг дочитати до крапки...

З вулиці долинав гомін великого міста.

Десь за стіною джмелем гудів пилосос. Поверхом нижче цинькали на піаніно. Та ці віддалені звуки ще більше підкреслювали моторошну тишу, яка панувала в квартирі. Вона ступила ще один нечутний крок, наближаючись до нього. Вітя придивився і враз похолов — ноги незнайомки не торкалися паркету. Він ясно бачив: між гостроносими замшевими її черевичками, що ледь визирали з-під довгого, до п'ят, плаща, й підлогою — відстань. «Так от чому я не чув її кроків!» Вітя втягнув голову в плечі, напружено чекаючи. Не дійшовши двох кроків до нього, вона мовчки зробила владний жест рукою у чорній мереживній рукавичці, запрошуючи його йти за собою.

Вона була така впевнена, що не стала чекати, повернулася й полинула до дверей.