«Сам себе катаю»

Сам себе катаю (fb2) - Сам себе катаю 8346K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Виктор Маслов

Все про велосипед

Для середнього та старшого шкільного віку

Пам'яті батька присвячую

Здрастуй, велосипеде!

Чи варто в наш автомобільний вік захоплюватися велосипедом? А чом би й ні? Хіба можна з чимось порівняти хвилини, коли ви з легкістю косулі мчите на велосипеді в незаймані царини лісу або ж легкокрилим птахом несетеся навздогін за вітром?.. Невже можна запропонувати щось миліше, ніж велосипед? І швидко, і легко, і корисно для здоров'я!

Певен: літнього часу кращого супутника не знайти. У будь-яких поїздках — далеких і близьких — вам не надокучатиме оте дещо сумовите «миготіння кадрів за вікном», бо ні на мить не полишатиме відчуття єдності з красою, що бігтиме навстріч, — в'юнким путівцем, освіжаючими травами пагорбків, духмяним роздоллям нив і лук… І, прислухаючись до неперевершеного сліву жайвора, шепотіння листя берізки на узбіччі, стрімкого перестрибу прудконогих коліс і такого натхненного в цю мить вистуку серця, неодмінно відчуєте чарівну мелодію, ім’я якій — життєдайний Рух.

Кому пощастило бодай раз відкрити для себе принади «сталевого коника», тому нелегко розпрощатися з ним. Згадаймо, наприклад, Е. К. Ціолковського. Великий теоретик шалених космічних швидкостей до глибокої старості не розлучався з тихохідним велосипедом. Дещо незграбна за сучасними естетичними мірками його «машина» навічно зайняла місце в Калузькому будинку-музеї патріарха космонавтики.

Безперечно, бувають і такі, що недооцінюють його в юності, і тоді з гірким розпачем доводиться визнавати помилку молодості. Яким же благом стає для них той щасливий випадок, який все-таки поріднить із велосипедом. Тож не дивно, що у велосипеда завжди були й будуть шанувальники. І йому знайдеться місце в квартирі на найвищому поверсі або ж на даху автомобіля, як це не парадоксально. А що вже казати про непосидющу юнь, перші кроки якої нерідко починаються з педалей…

І все ж бо, чого ми повертаємося до велосипеда? Чому не можемо забути його, пересівши в комфортабельні автобуси, тролейбуси, автомобілі, мотоцикли та літаки? Ба навіть космонавти, мешканці бездорожнього космосу, беруть із собою на орбіту «домашній» велосипед — велоергометр. А все тому, що хоч якими б благами обдаровувала нас науково-технічна революція, а людина, напевно, ніколи не позбудеться отого предковічного — потреби у власному русі, що є неодмінною умовою життя, або, як казали ще стародавні греки, його коморою. Взяти, наприклад, пілотів надшвидкісних літаків. Здавалося б, чим може полюбитися їм у вихідні дні дельтаплан? До речі, саме таке залитання поставили ми якось на одній прес-конференції відомій льотчиці-випробувальниці, неодноразовій чемпіонці світу Марині Попович.

— На будь-яких трасах, космічних чи земних, люди завжди залишаються людьми, — сказала Марина Лаврентіївна. — Пішоходів, наприклад, тягне в години дозвілля на первісну природу. Нам же, льотчикам, хочеться, так би мовити, освіжитися в пташиному польоті — без оглушливого ревіння двигунів, обтяжливого костюма та шолома, щоб краса польоту визначалася не приладами, а відчувалася всім тілом — виставленою п'ятірнею чи посвистом вітру у вухах. Цим-бо й чарує нас трикутне вітрило.

Такі ж романтичні мотиви спонукають і любителів потужних кінських сил розім'яти ноги на… педалях. Бо дельтаплан і велосипед з огляду на їхню технічну довершеність — це ніби продовження рук і ніг людини, цих універсальних важелів, якими вона послуговується споконвіку. Тим-то вони й близькі й дорогі нам. Тим-то вже з першого знайомства ми братаємося з ними назавжди.

Пригадайте, як ви вперше сіли в зручне сідло і… покотили, кривуляючи по подвір'ю точнісінько так, як колись виводили на папері перші літери. Вдруге вже почували себе впевненіше. А далі вже вправно балансували, дивуючись такій простій їзді. Не знали ви тоді про так звану гіроскопічну силу, що викликається обертанням педалей — утримує велосипед у вертикальному положенні. В цю радісну мить для вас найважливішим було те, що ви самі себе катаєте.

Спершу навчилися їздити по прямій, потім освоїли ластів'ячі віражі, а ще згодом — номери, які доступні лише вправним циркачам…

Історія ж велосипеда — довга і складна. Це тільки непосвячені гадають, що колись його винайшли і по тому кінець… Насправді велосипед виношувався у творчих муках не одного покоління майстрів і винахідників.

Винайдений ще з незапам'ятних часів, велосипед й досі вважається взірцем геніальності інженерної думки. Його конструкція навдивовижу проста і досконала, він не потребує пального, не забруднює дорогоцінного повітря. Швидкість, найголовніша ознака сучасного транспорту, теж цілком догідна: спортсмени доводять її до автомобільної. Що ж до мобільності, то у великих містах на велосипеді можна прибути до місця призначення набагато швидше, ніж автобусом чи легковою машиною. А ще велосипед — захоплюючий спорт і здоров'я!

Звичайно, цих рядків замало, аби переконати у винятковій значимості велосипеда в наш час. Власне, тому я й взявся написати книгу, щоб скласти велосипеду своєрідну оду в прозі. Спонукав мене до цього сам велосипед, якого вибрав за друга ще в дитинстві. Завжди пам'ятатиму літній день, коли батьки привезли з міста осяйний, наче викупаний у веселці, «Школьник». Його колеса так і поривалися до бігу, ніби в них були запряжені аж два сонця. Того ж таки дня я майнув на ньому ген-ген за село, у великий таємничий світ природи. Вперше наважився на дорогу, що вимірювалася не дріботливими кроками, а довжелезними кілометрами. Повернувся додому надзвичайно збагаченим.

Відтоді минулося чимало літ, не одну тисячу кілометрів накрутив педалями сільськими стежинами і широкими магістралями. І тепер, виводячи свого вже дорослого «коня» з міської квартири на гомінку вулицю, знаю: їду на побачення із зворушливою і вічною красою…

Де б узяти прудкі ноги!

Крило в природі предок наш уздрів

І важелів машинних поєднання,

Та він на світ не так, як всі, дививсь.

Бо мислив без взірців, без порівняння.

А якось колесо він змайстрував,

І покотилось колесо по світу…

С. ОРЛОВ

Що й казати, не міг не замислитися над цим запитанням наш далекий прапрапращур. Ну, як було йому не заздрити, скажімо, прудконогому оленю, що побивав на полюваннях усі «рекорди» з бігу серед найспритніших бігунів? Зрозуміло, первісна людина намагалася перевершити межу своїх бігунських можливостей, покладаючись на власні ноги. Але врешті-решт припинила ті експерименти, бо навіть її натреноване серце виявилося далеко не всемогутнім. Тут потрібно було «перехитрити» самого себе, тобто спробувати озброїтися якимись допоміжними знаряддями, і, певна річ, досконалішими за палицю. Цілком ймовірно, що пошук їх почався саме з образу «хутких ніг».

Тож спробуємо заглянути в доколісну еру, ту сиву давнину, коли на нашій планеті не було ні доріг, ні возів, ні автомобілів. Куди не глянь — буйні океани зелені й голубі розливи рік та озер. Люди і звірі вживалися між собою й ворогували, а владарювала над ними так звана екологічна рівновага. Хисткі терези її порушилися, коли босоногі вегетаріанці звідали смак підсмаженого м'яса… Відтоді полювання на тварин стає для людини одним із важливих занять.

Впольовану здобич дика людина несла до своєї печери на плечах. Прохідними «коридорами» служили їй витоптані стежини, русла висохлих річок і струмків, буреломні смуги. Нелегка й виснажлива була ця хода. Та з часом знайшовся найкмітливіший, який порадив не тягти здобич на собі, а волочити по траві, підклавши під вантаж довге віття. Полегшало відразу. А іншим разом підстелили шкуру вбитого звіра — стало ще легше. Такими примітивними волокушами наші предки задовольняли свої транспортні потреби, напевне, не роками, а століттями.