«Володар жахів. Характерницька сила»

Ягоджинська Ніна

Володар Жахів. Характерницька сила

На шкільному подвір’ї було гамірно, як і завжди під час великої перерви. Молодші учні завзято бігали й кричали, наздоганяючи один одного. Під деревами на лавочках збиралися старшокласники, і звідти час від часу долинали вибухи сміху.

На стадіоні за школою грали в футбол: доносилися звуки ударів по м’ячу, вигуки «Гол!», «Пенальті!», «Пас! Давай пас!». Власне, саме футбольна гра була причиною того, що за їдальнею, ховаючись від чужих поглядів, сидів Ярослав. Якби можна було повернути час назад, то на минулому уроці він не те що не торкнувся б м’яча, а навіть не подивився б у його сторону! Ех…

А починалось усе так добре: 8-А і 8-Б були разом на фізкультурі, і хлопці обох класів дружно вирішили провести футбольний міні чемпіонат. Гра цікавила всіх присутніх, оскільки ці восьмі класи були давніми суперниками в спорті. На останній хвилині гри і сталося те, що зробило Ярика героєм дня. Та що там дня, скоріше — місяця, а то й року!

Намагаючись забити гола з середини поля, хлопець якимось неочікуваним ні для кого чином посковзнувся, нога, уже занесена для удару, полетіла до м’яча зовсім з іншої сторони. Нова траєкторія польоту з блискавичною швидкістю вела прямо у свої, «рідні» ворота. Захисники кинулись напереріз, воротар тягнувся до лівого верхнього кута у відчайдушній спробі зловити або, бодай, відбити…

— Гол! Гол!!! — попри всі старання, Ярикова команда отримала останнього, вирішального гола, забитого своїм же гравцем.

Ярослав біг і біг, не дивлячись куди, прикипівши поглядом до м’яча у власних воротах і ніяк не міг до кінця зрозуміти, як це трапилось. І, звичайно, знову перечепився. Ноги побігли кудись уперед і, щоб втримати рівновагу, Ярик панічно замахав руками, ніби збирався плисти на спині. Зрештою ноги опинилися десь позаду і ніяк не могли наздогнати тулуб. За всіма цими маніпуляціями хлопчик зовсім не зауважив, а куди, взагалі-то, він біжить? В останню секунду помітив прямо перед собою стару яблуню, рятуючись від удару, встиг обхопити її руками за шорсткий стовбур, по інерції прокрутився на ньому й сів на землю мало не на шпагат.

І так на нього, коли він сидів у незручній позі під деревом, звідкілясь із гущі гілок упало пусте пташине гніздо. Свідків було — мало не вся школа! Такого реготу стадіон іще не чув. А найгірше, що ці його акробатичні експерименти зняли на відео мобільними телефонами й охоче демонстрували всім охочим. Тому й сидів тепер хлопець на самоті, уникаючи результатів своєї популярності. Це був його найгірший день у житті!

Зачувши дзвінок на урок, Ярик, зсутулившись, ледве човгаючи ногами, побрів у клас. Піднімати очі від землі й дивитись на світ не хотілося.

А він так хотів сьогодні забити технічного, гарного, вирішального гола! А після уроків пішов би провести додому однокласниць — Марійку й Настю. Особливо Настю. І вони ішли б, сміялися, розмовляли, і дівчата пишалися б, що з ними йде такий славетний футболіст… Вони, звичайно, і так підуть з Яриком, і навіть захищатимуть від образливих глузувань, але… Це вже, погодьтесь, зовсім не те…

Ледве дочекавшись закінчення уроків, Ярослав підхопив рюкзак і, нікого не чекаючи, притьмом вилетів з класу. Хотілося встигнути відійти подалі від школи, поки учні з інших класів ще не повиходили на коридори. На щастя, сьогодні був останній день перед весняними канікулами. А там, за тиждень, може, уже все й забудеться, у школі з’являться інші новини й герої.

Удома нікого не було. Мама й тато ще місяць будуть у відрядженні в Болгарії. Троюрідний брат, з яким тимчасово, поки батьки не повернуться, жив Ярослав, ще вчора поїхав з друзями у велосипедний тур Україною.

Так… у холодильнику нічого нового немає… ну, звичайно, поки сам удома, що приготував — те й їси. Треба збігати до магазину, купити яєць, хліба та ще, може, молока. Ярослав дістав гроші, які спеціально для таких цілей лежали в шкатулці, узув кросівки й вирушив до найближчого супермаркету.

Через півгодини на сковорідці вже весело шкварчала яєчня, хліб був нарізаний на скибки, банка маринованих огірочків відрита. Сумні думки не те, щоб зовсім пропали, але відступили кудись на другий план. Усе-таки смачний обід — це прекрасний засіб від депресії.

На планеті Іктур засідала рада міністрів або, як вони ще себе називали, старійшин. Щовесни збиралися сім членів ради, щоб підбити підсумки минулого року й узгодити плани на наступний.

— Шановні панове, прошу уваги, — як завжди першим звернувся до присутніх голова ради, Тарас Іванович. Це був високий сіроокий чоловік худорлявої статури з якимись довгими, як у чаплі, руками й ногами. Коли Тарас Іванович підняв руку, щоб задзеленчати дзвіночком, то його постать стала напрочуд нагадувати висотного підйомного крана.

Запала тиша.

— Добрий день, — привітався голова ради.

— Доброго здоров’ячка, — відгукнувся пан Барс, перевертень, відповідальний за військові справи та оборону.

— Мої вітання, — приєднався пан Вербицький, старійшина, що представляв інтереси науковців.

— Здоровенькі були, — широко усміхнувся пан Сірко, директор магічної школи характерників.

— Здрастуйте, — м’яко промовила єдина серед присутніх жінка — пані Кіото, відповідальна за контакти з іншими расами.

— Моє шанування, — серйозно поглянув на всіх Хранитель озера Рівноваги, який бував присутнім на подібних засіданнях, ще коли всі інші члени ради були немовлятами й знати не знали ніяких турбот. Подейкують, він уже тоді був стареньким дідусем. Це, однак, не заважало йому мати прекрасну фізичну форму й гострий допитливий розум.

— Радий, дуже радий вас усіх тут бачити, — заусміхався пан Баштовий, міністр культури, відданий цінитель музики, літератури, опери, скульптури й усього мистецтва загалом.

— Як усім відомо, — знову взяв слово голова, Тарас Іванович, — під нашим захистом знаходяться 27 планет. Летучі загони готові будь-якої миті вирушати туди, де потрібне втручання. Яка в нас ситуація з телепортами?

— Наші вчені розробили непогані стаціонарні телепорти на основі рун, вони простіші і, водночас, більш надійні, ніж старі. Найкраще те, що прив’язати їх можна до будь-якого каменю або скелі, непотрібно ні діамантів, ні навіть кришталю, як раніше. Якщо шановних присутніх це цікавить, то ми готові виготовити близько сотні за місяць…

— Цікавить?! Авжеж, цікавить! — військовий міністр втратив свій звичний спокій і зіскочив зі стільця, розмахуючи руками, — та ви знаєте, як нам потрібен засіб для швидкого реагування? Скільки часу ми витрачаємо на те, щоб тільки дістатися до місця прориву? Минулого разу безімень, привид-убивця, винищив половину поселення, знищив двох лісових берегинь, кільканадцять домовиків, поки наш летучий загін прибув на місце. І, до речі, — головнокомандувач повернувся до пана Сірка, — до речі, з ними не було жодного характерника. Ви знаєте, що простим бійцям досить складно упоратися з негативними віддзеркаленнями без підтримки магії. Може, пан директор магічної школи нам скаже, чому в нас немає хоча б по одному чародієві на загін?

— Тому, що в нас небагато випускників, — підвівся зі свого місця пан Сірко, директор магічної школи, — та що там випускників, «вступників» у нас ще менше. Щоб стати характерником, треба мати певні здібності. Положення погіршується ще й тим, що в нашому розпорядженні тільки двоє, хто може побачити магічний Дар — один наш викладач і один вчений, що працює з паном Вербицьким. Стоїть питання, де і як нам набрати необхідну кількість учнів. Якщо в когось є які-небудь пропозиції для вирішення цього питання, — прошу озвучувати, навіть найфантастичніші.

— А якщо відрядити оцих двох, які вміють бачити магічний Дар, у турне по світах? — включилася в обговорення пані Кіото.

— Так-так, — підтримав її пан Баштовий, — звичайно, усе населення вони ні в якому разі не осягнуть, але відвідати найбільш масові скупчення людей — запросто! Столиці, там, концерти…

— Непогана ідея, — схвально хитнув головою Хранитель, — нам обов’язково потрібні характерники, обов’язково. Споконвіку, з таких давніх часів, що вже й літописів про них не залишилось, характерники боронили землі від негативних віддзеркалень — упирів, безіменів, таласимів, водяниць, болотяників, навій, нічниць… Усі, тут присутні, знають про Яв, Нав і Прав. Душі приходять в нашу реальність, у Яв і живуть тут, аж поки не помруть їхні тіла. Тоді душі відлітають у Нав на переродження і знову повертаються в Яв, аж поки не досягнуть вершин самовдосконалення й не попадуть до Прав. Але, зрозуміло, що в нашій реальності в Яві, живуть здебільшого молоді й не завжди розумні душі. Тому, природно, що вони часто помиляються. Усе зло, зроблене людьми, віддзеркалюється назад на наші землі — так з’являється всяка темна погань. Закон рівноваги, щоб його, — раптом лукаво посміхнувся дідусь Хранитель. — Але хіба можна було лишити молоді душі, які тільки на початку свого шляху, без допомоги? «І зробив Творець характерників, і дав їм сили раніше невидані, і постановив їм боронити людей від зла, породженого самими людьми».

Ну любив Хранитель цитувати стародавні рукописи, що поробиш!