«Пригоди Електроніка (квадрологія)»

Євген ВЕЛТИСТОВ

ЕЛЕКТРОНИК - ХЛОПЧИК З ЧЕМОДАНА

Фантастична повість

ЧЕМОДАН З ЧОТИРМА РУЧКАМИ

Раннього травневого ранку до готелю “Дубки” підкотив світло-сірий автомобіль. Відчинилися дверці, з машини вискочив чоловік з люлькою в зубах. Побачивши привітні обличчя, букети квітів, він зніяковіло усміхнувся. Це був професор Громов. Почесний гість конгресу кібернетиків приїхав із Синьогорська, сибірського наукового містечка, і, як завжди, вирішив зупинитися в “Дубках”.

Директор “Дубків”, який організував урочисту зустріч, зайнявся речами. З роззявленої пащі багажника стримів заокруглений ріг здоровенного чемодана.

- Еге-ге, навіть такий силач, як ви, не підніме його, - сказав професор, помітивши, що директор заглядає в багажник. - Це дуже важкий чемодан.

- Дрібниці, - обізвався директор.

Він обхопив чемодан мускулястими руками й поставив на землю. Обличчя його почервоніло. Чемодан був довгий, чорного кольору, і чотирма ручками. Своєю формою він скидався на футляр Контрабаса. Проте написи точно визначали вміст: “Обережно! Прилади!”

- Ну й ну... - похитав головою директор. - Як же ви справлялися, професоре?

- Запрошував чотирьох носіїв. А сам керував, - сказав Громов.

- Ми залишили вам той самий номер. Не заперечуєте?

- Прекрасно. Вельми вдячний.

Директор і трьома помічниками взялися за ручки й віднесли чемодан на другий поверх. Піднявшись за ними, професор задоволено оглянув голубуваті стіни готелю, зручні меблі, маленький робочий стіл біля широкого, на всю стіну, вікна. Він відчув, що в кімнаті пахне сосновим лісом, і посміхнувся.

Директор натиснув на одну з кнопок біля дверей:

- Пахощі хвої не обов’язково. Якщо бажаєте, можна квітучі луки, фіалки й навіть морозяний день. Це кнопки генератора пахощів. Для настрою.

Він посадив Електроника на стілець, дістав з-під його куртки маленький штепсель на еластичному розтяжному проводі і встромив його в розетку.

- Ой! - сіпнувся Електроник.

- Нічого, нічого, потерпи, - заспокійливо сказав професор. - Це необхідно. Ти сьогодні багато рухатимешся. Треба підживитися електричним струмом.

Залишивши Електроника, професор підійшов до відеотелефону, набрав на диску номер. Засвітився блакитний екран. Громов побачив знайоме обличчя.

- Так, так, Олександре Сергійовичу, я вже тут, - попихкуючи люлькою, весело сказав Громов. - Самопочуття? Чудове!

- Я не хочу, - пролунав за його спиною скрипучий голос Електроника. - Я так не можу...

Професор насварився на Електроника пальцем і говорив далі:

- Приїздіть... Чекаю... Попереджаю, для вас є сюрприз!

Екран погас. Громов обернувся, щоб запитати хлопчика, чому він вередує, але не встиг. Електроник раптом схопився із стільця, підбіг до підвіконня, скочив на нього й плигнув з другого поверху.

Наступної миті професор був коло вікна. Він побачив, як миготить поміж деревами синя курточка.

- Електронику! - гукнув Громов.

Але хлопчик уже зник.

Похитуючи головою, професор дістав з кишені окуляри й нагнувся до розетки.

- Двісті двадцять вольт! - В голосі його пролунала тривога. - Що я накоїв! - Він кинувся до дверей.

Збігаючи східцями, професор побачив здивоване обличчя директора й заспокійливо помахав йому рукою. Зараз було не до пояснень.

Біля тротуару стояло таксі. Громов рвучко відчинив дверці, упав на сидіння. Переводячи подих, звелів шоферові:

- Вперед! Треба наздогнати хлопчика в синій куртці!..

...Так почалися незвичайні події, які втягли у свій коловорот чимало людей.

БІЛИЙ ХАЛАТ ЧИ ФОРМУЛИ?

Живе у великому місті звичайний хлопчак - Сергій Сироїжкін. Зовнішність його нічим не виділяється: круглий кирпатий ніс, сірі очі, довгі вії. Волосся завжди скуйовджене. М’язи непомітні, але тугі. Руки в подряпинах і чорнилі, черевики збиті в футбольних баталіях. Словом, Сироїжкін такий, як і всі тринадцятирічні.

Сергійко півроку тому переїхав у великий жовто-червоний будинок на Липовій алеї, а раніше він жив у Гороховому провулку. Навіть дивно, як серед будинків-велетнів міг так довго зберегтися останній острівець старого міста - Гороховий провулок, з його присадкуватими будиночками й такими тісними дворами, що завжди, коли хлопці затівали гру в м’яч, неодмінно розбивали шибку. Та ось уже півроку, як Горохового провулку немає. Бульдозером знесли будинки, і тепер там орудують довгорукі крани.

Сергійкові подобається його нове життя. Він вважає, що в усьому місті немає такого гарного двора: просторого, як майдан, і зеленого, як парк. Цілий день стрибай, грайся, ховайся - і не набридне. А як набридне - йди в майстерні, стружи, пиляй, працюй досхочу. Або йди в зали відпочинку, ганяй більярдні кулі, читай журнали, дивись на екран телевізора, що висить на стіні, немов величезне дзеркало.

А настане хвилина спокійної замріяності, і він побачить над двором швидкі хмари-птахи, хмари-планери, хмари-ракети, що їх несе із собою вітер у блакитному небі. І просто з-за даху вилетить на нього велика срібляста машина - пасажирський реактивний літак, прикриє на мить крилами весь двір і так само несподівано зникне, тільки грім прогримить по дахах.

І нова школа - ось вона стоїть серед двору - теж до душі Сергійкові. У класах білі парти й жовті, зелені, блакитні дошки. Вийдеш у коридор - деред тобою стіна із скла, і. небо з хмарами, і дерево, і чагарник; так і здається, що школа пливе серед зелених хвиль, ніби пароплав. А ще найголовніше, найцікавіше - лічильні машини в лабораторіях. Великі й маленькі, схожі на шафи, телевізори й друкарські машинки, вони вітали Сироїжкіна веселим перестуком клавіш, приязно підморгували йому різнокольоровими вічками й добродушно гуділи свою нескінченну пісню. Через ці дуже розумні машини й назва у школи була особлива: юних кібернетиків.

Коли Сироїжкін тільки-но приїхав у новий будинок, записався у сьомий “Б” і ще не бачив цих машин, він сказав батькові:

- Ну, мені пощастило. Конструюватиму робота.

- Робота? - здивувався Павло Антонович. - Це для чого ж?

- Як - для чого! Буде ходити по хліб, мити посуд, готувати обід. Матиму хіба ж такого друга!

- Ну й дружба! - сказав батько. - Мити посуд...

- Але ж це робот, механічний слуга, - відповів Сергійко.

І він ще довго розмірковував про те, які обов’язки можна покласти на робота, поки батько не перебив його:

- Ну, годі фантазувати! Завтра підеш у школу і все узнаєш.

- І ще буде чистити черевики, - пробурчав Сергійко з-під ковдри.

А назавтра Сергій уже забув, що збирався конструювати робота. Після школи він вихорем увірвався в квартиру, кинув у коридорі портфель і, відсапуючись, продекламував:

“А” і “Б” на димарі

Посідали угорі.

“А” упало, “Б” пропало,

Хто лишивсь на димарі?

- От тобі й маєш! - засміявся батько, - Наш кібернетик зробив відкриття. По-моєму, цю задачку вивчають у дитячому садку.

- Гаразд, - сказав Сергійко, - якщо в дитячому садку, тоді розв’яжи її.

- Та ну тебе, Сергійку, облиш! Мені ще аж до ночі сидіти над кресленням.

Павло Антонович пішов було в кімнату, але Сергій вчепився в нього, як кліщ.

- Ні, ти не ухиляйся! Ти скажи, що лишилось на димарі?