«Джмеленя та володарка злиднів»

Галина і Тарас Микитчаки

Джмеленя та володарка злиднів

Розділ 1

Таємничі горщики пані Марени

Дзвінці дуже пасувало її ім’я. У квартирі все гуділо від її сміху, співів, і навіть тоді, коли вона просто розмовляла, її було чутно у всіх кімнатах. Бабця так і казала, що в її внучці хтось забув дзвіночок. Дзвінка літала з кімнати в кімнату, з ванни на кухню, з коридору на балкон дуже швидко, майже пурхала, слідом за нею ледве встигали її русяві кіски. За дзвінкість і пурхання мама ласкаво називала дочку Джмеленям.

Мешкала Дзвінка на вулиці Кленовій з давньою зачовганою до блиску бруківкою, зі старими будинками, дахи яких густо вкриті чудернацькими димарями, вежами й флюгерами, на верхньому поверсі триповерхового будиночка під номером сім, більше схожого на маленький палац, ніж на звичайне помешкання.

У Дзвінчиній квартирі було чотири кімнати. Найбільшу кімнату називали залою: у ній приймали гостей і відпочивали тихими родинними вечорами. Дзвінка й бабуся Леся мали по окремій кімнатці, тато й мама мешкали разом в одній. Родина жила затишно, не розкішно, але принаймні безбідно.

Вранці Джмеленя випурхнула з під’їзду й швиденько подріботіла в напрямку школи, яка стояла неподалік. Дзвінці було вісім років і, як усі звичайні восьмирічні дівчатка, вона вчилась у третьому класі. День був сонячний, теплий, пахло весною. І враз щось холодне торкнулось її ноги: з підвального віконця до дівчинки простягнулась кістлява рука з довгими білими пальцями й, наче лещатами, обхопила тоненьку ніжку. Немов до шкіри торкнулося щось не з цього світу! Дзвінка скрикнула від переляку й мало не впала.

Слідом за рукою з віконечка з’явилося видовжене худюще Маренине обличчя.

— Дівчинко, почекай. Куди так поспішаєш? — запитала жінка, дивлячись знизу вгору вицвілими очима. Марена жила у підвальній квартирці. Мала гачкуватого носа, рубець через праву щоку, декілька обвислих бородавок та кущисті брови. Як жартував Дзвінчин тато, очі в неї були глибоко посаджені й погано просапані. Ця жінка поселилась у їхньому будинку декілька місяців тому і трималась відлюдькувато.

— Я… я… я біжу до школи, — затинаючись, відповіла Дзвінка і великими блакитними очиськами глянула на руку, яка стискала її ніжку. Жінка відразу відпустила малу і єхидно заусміхалась.

— Я бачила, ви вчора купили диван, — сказала вона.