«Селище на озері»

Покровський

СЕЛИЩЕ НА ОЗЕРІ

ЧАСТИНА ПЕРША

 Стара льоха мирно лежала на дні лісового яру, в струмку, між десятка своїх поросят. Раптом вона учула запах ворога. Вона схопилась і, голосно рохкаючи, кинулася вниз за течією. Поросята з вереском побігли за нею. В повітрі свиснула стріла, і кабанець, відставши, несамовито закружляв на місці.

З-за стовбура, поваленого бурею, вискочив стрункий мисливець. Кількома стрибками він опинився над пораненим звіром. Кабанець спробував бігти, але передні ноги в нього підломилися, і він безсило ткнувся рильцем у землю.

Під лівою лопаткою у нього стриміла стріла, що глибоко застрягла в тілі.

Мисливець опустився на коліна. Однією рукою притиснув кабанця до землі, а другою почав обережно викручувати стрілу з рани.

Кабанець забився дужче, тоді мисливець видобув з-за ремінного пояса важкий чорний камінь, гострий з одного кінця і тупий з другого, насаджений на дубову рукоятку і старанно відшліфований з усіх боків. Ударом у лоба мисливець оглушив кабанця, і він завмер на місці, витягнув задні ноги. Мисливець присів навпочіпки, погладив рукою жертву й зашепотів:

— Не гнівайся, сину льохи! Не Уомі вбив тебе. Ударив чужий ловець. Прийшов із далеких землянок, звідки сонце сходить. Хай туди летить твоя тінь. Спи, сину льохи. Хай твій подих летить до кабанячого діда. Скажи: наказує йому Уомі. Будь здоровий, великий кабане. Присилай завжди для Уомі багато поросят. Уомі піде на полювання, скаже спасибі старшому кабанові.

Поки Уомі промовляв, останні судороги поросяти затихли. Уомі ще раз погладив його, підвівся і обійшов мертве тіло.

— А тепер віддай Уомі твою душу. Нехай твоя сила перейде в мою силу, твоє тепло в моє тепло, твоє життя додасться до мого життя.

Мисливець підняв порося і припав губами до його рани.

Потім Уомі поклав його на землю, дістав з-за пояса кремінного ножа, звичним рухом випатрав і оббілував тушу.

Уомі був голодний. Нашвидку сполоснувши в струмку руки, він зняв ножем задній окіст і міцними, як у вовка, зубами уп’явся в сире м'ясо. Гострим кремінним лезом спритно одрізав шматок перед самісінькими губами й жадібно жував ніжне, молоде м'ясо.

Проковтнувши один шматок, він хотів було взятися до другого, коли це раптом якась думка змусила його зупинитися. Він уважно огледівся навколо.

Так і є! Це яр Дабу. Чотири зими минуло відтоді, як він був тут востаннє.

УОМІ І ДАБУ

Уомі швидко провів рукою по волоссю й почав загортати окіст у зняту з поросяти шкуру. Туди ж поклав він вирізані серце й легені. Сховав решту м'яса під кущем ліщини, прикрив усе це кількома жмутками трави і рішуче рушив туди, де з кам'янистого уступу дзюркотів струмок.

Уомі видерся на уступ і нерухомо завмер на місці. Тут яр розширювався в круглу улоговину, оточену лісом.

З усіх боків стіною здіймалися дерева. Посередині ріс величезний дуб. Корявий стовбур з химерними наростами на ньому вражав своєю неймовірною товщиною. Дев'ятеро дорослих чоловіків, узявшись за руки, навряд чи змогли б обійняти його.

Інші дерева теж були великі і досить старі. Їхнє гілля широко розкинулося над землею. Але й серед цих лісових велетнів центральний дуб здавався справжнім гігантом. Його кучерява голова височіла над лісом.

Величезні нижні гілки темним шатром вкривали землю і схилялися верхівками мало не до землі. Два грубезні сучки були безлисті й нагадували міцні, широко розпростерті руки з розчепіреними пальцями.

Поміж них вище людського росту зяяло чорне дупло дивовижної форми. Воно було схоже на роззявленого рота з товстими губами.

Над дуплом — дві чорні ями, майстерно видовбані й випалені вогнем. Над кожною з них виднілося по великому потворному наросту, що своїм виглядом нагадували насуплені брови. Все це робило нижню, товсту частину стовбура схожою на якесь страховисько з роззявленою пащею і чорними моторошними очима.

Це був старий Дабу — священне дерево, природний ідол навколишніх поселян. Нижнє гілля було обвішане подарунками шанувальників. Тут висіли шкурки горностаїв, видр, білок і бобрів, а також глиняні фігурки якихось звірів. Це були приносини мисливців після щасливого полювання або подарунки, якими вони хотіли задобрити могутнього господаря лісу.

Тут і там виднілися засохлі вінки — приносини молодих дівчат-наречених. Були тут і довгі низки жолудів — це дари жінок, які благали про легкі пологи.

Уомі з дитинства було знайоме почуття незрозумілого трепету, що охоплювало його, коли він бачив Священного Дуба. Так було щоразу, коли мати разом з іншими матерями селища приводила його на поклін до Великого Дабу.

У густому затінку від гігантського шатра з гілок ще таємничішим здавався пропахлий лісовою гниллю вологий півморок яру.

Як тільки Уомі ступив у цей затінок, в ньому одразу ворухнулися дитячі, майже забуті страхи. Серце його зайшлося по-дитячому, коли на нього, мов живі, з-під навислих кострубатих брів глянули глибокі зіниці ідола. Уомі боязко поклав приносини на коріння дуба і впав ницьма на землю. Він обхопив руками голову, замружився і довго лежав, припавши обличчям до сухого торішнього листя.

Зненацька старий Дабу тихо ворухнув верхівками гілля. В цьому шелестінні листя Уомі вчувся таємничий шепіт живої душі. Уомі схопився, радісно простягнув уперед засмаглі руки й заговорив:

— Великий Дабу, дідусю дідусів, господарю лісових дерев, прадіду прадідів нашого роду! До тебе прийшов Уомі. Родичі зв'язали його. Вони гадали, що він народився від злого Лісовика. Родичі кинули Уомі в човен і пустили вниз по річці. Річка понесла його. Крижини крутилися. Уомі дізнався, що вони лихі. Вони штовхали човен і хотіли його втопити. Вони лізли одна на одну. Дні минули. Ночі минули. Уомі не вмер. Не їв, не пив, тільки кричав. Душа твоя почула. Вона сказала річці, і річка послухалася. Далеко-далеко вона винесла його на луг і там залишила. Люди знайшли Уомі. Вони розв'язали йому руки й ноги. Люди нагодували його. Чотири зими і чотири літа Уомі жив і полював з ними... І ось він повернувся. Візьми найкращу частку від його першої здобичі. Їж, Дабу, і пам'ятай про Уомі!

Уомі кинув м'ясо в розкриту пащу ідола. Потім дістав із шкурки серце поросяти, видушив з нього на долоню пригорщу липкої крові і, трохи піднявшись на виступ кори, обмастив губи ідолові. Серце він кинув у дупло.

— Пий, Дабу! Насилай Уомі щасливе полювання. Допоможи Уомі швидше повернутися додому...

Тихий шелест знову пробіг по листю.

«Добра відповідь»,— подумав Уомі.

Нараз у глибині дупла щось заворушилося. Уомі рвучко подався назад. І тут сталося те, що назавжди закарбувалося в його пам'яті.

З дупла повільно виліз величезний пугач. Він вмостився на нижній губі ідола. В пазурах у нього було затиснуте кабаняче серце, з якого проступала кров.

На очах занімілого від подиву Уомі пугач рвав дзьобом м'ясо і з якоюсь дивною поважністю ковтав шматок за шматком. Коли птах з’їв усе, жовті очі його не кліпаючи втупилися в Уомі.

ДУША СВЯЩЕННОГО ДУБА

«Душа Священного Дуба!» Від цієї думки Уомі затремтів.

Так ось яка вона!

«Ну, звісно ж,— думав Уомі,— Дабу хоче показати, що він приймає мою жертву. Сам Дабу в образі пугача споживав м'ясо, принесене Уомі. Дабу до нього доброзичливий. Він допоможе Уомі».

Уомі був зворушений. Він упав на коліна й простягнув руки до таємничого птаха.

— Дабу! Дабу! — зашепотів він.— Батьку лісових дубів! Заступнику нашого селища! Добрий покровителю Уомі!

Пугач змахнув крильми й зник у нетрях. Велика рудувата пір'їна впала до ніг мисливця. В якомусь заціпенінні вдивлявся Уомі в темну глибину дупла. Там нічого не було видно.

Уомі підвівся, схопив загублену пугачем пір'їну, заховав її на грудях, втер долонею змокріле чоло і раптом кинувся бігти вниз яром, геть від Священного Дуба. Він біг до того самого місця, де вбив порося. Тут Уомі швидко підібрав залишену зброю та здобич і квапливо почав спускатися за течією струмка.

У лісі швидко темніло. Кущі ліщини та вільхи по берегах річки мелькали, немов химерні й розпливчаті нічні тіні.

Уомі полегшено зітхнув, коли яр нарешті вивів його до річки. Перед ним простелилася спокійна водяна гладінь, а за нею — вільний простір заплавних лук.

Луки розкинулися по той бік, на широкій низині лівого берега. А по цей бік, під високою кручею біля самісінької води, терпляче очікував на нього захований у чагарях човен.

Від річки війнуло вологою, і Уомі поквапливо заходився розпалювати багаття.

Купа сушняку була заготовлена ще перед полюванням. Він змахнув попіл, накидав сухої трави і тонких гілляк та й почав роздмухувати ледь жевріючі головешки. Незабаром веселий вогник застрибав над ними, висуваючи вгору жовті язики. Уомі кинув зверх цілий оберемок товстого гілля, сів ближче до вогню і глибоко задумався, підперши долонями щоки.

ПРО ЩО ДУМАВ УОМІ?

Уомі був стрункий і юний. Коли він відкидав назад довгі пасма світлого волосся, з-під нього показувалося високе чоло без жодної зморщечки. Рівний, з ледь помітним горбочком ніс, різко окреслені губи робили його гарним, незважаючи на трохи випнуті вилиці.

Про що думав Уомі, стежачи очима за іскрами, що раз у раз злітали вгору?

Він і досі роздумував про душу Священного Дуба. Думав про те, що буде, коли він повернеться додому. Чи жива Гунда, його мати? Як зустрінуть його родичі? Що скаже Мандру, старший дід у селищі? Адже це він перший сказав:

— Уомі народився від Злого Лісовика.