«Дракон із шоколадним серцем»

Стефані Берджис

Дракон із шоколадним серцем

Розділ перший

Не стану стверджувати, що бодай колись замислювалася над тим, як воно — бути людиною. Але от мій дідо Гранат завжди казав: «Краще не балакати з їжею», а кожному дракону відомо, що люди — то найнебезпечніший різновид харчу.

Певна річ, мені, молодій драконці, досі не випадало бачити геть нічого людського: хіба що їхні самоцвіти й книжки. Самоцвіти викликали в мене захват, а от книжки просто дратували! Це ж скільки чорнила змарновано! Хоч як я мружилася, розібрати виходило хіба що перші кілька абзаців цієї кострубатої писанини. Остання спроба так мене засмутила, що я перетворила на попіл аж три книженції, люто дмухнувши на них полум’ям.

— У тебе що, геть немає високих почуттів? — обурився мій брат, угледівши, що я накоїла.

Яспис[1] мріяв стати філософом, тому намагався завше зберігати спокій, але, коли він глянув на купку попелу, що сходила димом, хвіст його загрозливо смикнувся і на дно печери ринула злива золотих монет.

— Просто подумай, — звернувся він до мене. — Кожну із цих книжок написало створіння, мозок якого завбільшки з половину твоєї передньої лапи. І втім, схоже, навіть у них терпіння більше, ніж у тебе!

— Та невже?

Мені подобалося під’юджувати велемудрого Ясписа, змушуючи його втрачати самовладання… і зараз, коли моїм крихітним паперовим ворогам настав гаплик, я не проти була розважитися. Отже, сповнена радісного передчуття, я розправила луску та сказала:

— Ну, як на мене, у того, хто згоден гаяти час на мурашину базгранину, і в самого мозок ніби в того мурахи.

— Ар-р-р-рг!

Брат роздратовано заревів, що мене неабияк потішило, кинувся був уперед — і приземлився точнісінько туди, де ще за мить до того сиділа я. Якби ж то я не була аж така завбачлива, він просто втопив би мене в сипкій купі діамантів і смарагдів і моя лусочка, досі м’якенька, могла б сильно пошкодитися. Але натомість у розсипище втрапив сам Яспис, а я весело застрибнула йому на спину, від чого він тицьнувся писком у самоцвіти.

— Діти! — Наша матінка звела голову, яка досі спочивала на її передніх лапах, і стражденно зітхнула — від цього в повітря по всій печері здійнялися ще й золоті монети. — Дехто, між іншим, намагається заснути після тривалого важкого полювання!