«Miserere (Псалом п’ятдесятий)»

Жан-Крістоф Ґранже

Miserere

(Псалом п’ятдесятий)

Присвячується Луї, Матильді, Ізі —

сонцям мого життя

Частина перша

УБИВЦІ

Крик був ув’язнений в органі.

Він свистів у трубах. Відлунював у всій церкві. Приглушений. Пом’якшений. Уривчастий. Ліонель Каздан ступив три кроки й зупинився біля запалених свічок. Він глянув на порожні хори, на мармурові колони, на стільці, обтягнуті темно-малиновою тканиною.

— Нагорі, біля органа, — сказав Саркіс.

Каздан круто обернувся й пірнув у кам’яну спіраль, що підіймалася до хорів.

У церкві Святого Іоанна Хрестителя орган має одну особливість. Труби стримлять у центрі, нагадуючи пускову установку ракет, але клавіатура розташована збоку; вона відокремлена од корпусу й утворює з ним прямий кут.

Каздан просувався вперед, ступаючи по червоному килиму, попід парапетом, викладеним із синього каменю.

Труп був затиснутий між трубами й пультом клавіатури. Він лежав на животі, права нога була підібгана, а руки судомно стиснуті, так ніби він намагався повзти. Партитури й молитовники були розкидані навколо нього. Маленька чорна калюжка розтеклася довкола голови. Майже інстинктивно Каздан глянув на годинник: 16 година 22 хвилини.

На якусь мить він позаздрив цій смерті, цьому спокою. Йому завжди здавалося, що з віком він відчуватиме дедалі глибшу тривогу й нестерпніший страх перед небуттям. Але з ним відбувалося щось протилежне. Із плином років його поступово опановувало якесь дивне нетерпіння, і коли бачив перед собою смерть, то був нездатний чинити опір її магнетичній привабливості.

Ось він, спокій, нарешті.

Ось коли замовкають внутрішні демони.

Окрім калюжки крові, — жодних слідів насильства. Може, цей чоловік просто пережив серцевий напад і поранився, коли падав? Каздан опустився на коліно. Обличчя мертвого було затулене зігнутою рукою. Ні, він убитий. Каздан відчував це нутром.

Жертва ніби спиралася ліктем на педаль органа. Каздан мало що розумів у механізмах цього інструмента, але здогадався, що натиснута педаль відкрила труби з олова та свинцю, підсиливши резонанс від крику. Як було вбито цього чоловіка? Чому він закричав?

Каздан підвівся й дістав телефон. Набрав по пам’яті кілька номерів. Щоразу його голос упізнавали. Щоразу йому відповідали: «О’кей!» По тілу пробігло тепло. Отже, він не мертвий. Принаймні не зовсім мертвий.

Йому пригадався «Таємний аґент» Альфреда Гічкока, один із тих чорно-білих фільмів, які він дивився в кінотеатрах-студіях Латинського кварталу, щоб якось заповнити свої вечори. У тому фільмі двоє агентів знаходять труп, який сидить обличчям до клавіатури органа в невеличкій швейцарській церкві, поклавши пальці на клавіші, що видобувають дисгармонійний акорд.

Підійшовши до балюстради, Каздан подивився на залу під ногами. На велике зображення Христа з ангелом святого Матвія та орлом святого Іоанна у глибині апсиди. На люстри, підвішені під склепінням. На парчеву завісу вівтаря. На пурпурові килими. Це була та сама сцена, що й у фільмі Гічкока, але у вірменському варіанті.

— Що ви, в біса, тут робите?

Каздан обернувся. Під сходами стояв незнайомець, із низьким лобом і густими бровами. У напівсутінках він скидався на сатиричний малюнок, накреслений чорним фломастером. Вигляд він мав розлючений.

Замість відповіді Каздан помахом руки попросив його замовкнути. Він хотів іще послухати свист, який став майже нечутний. Коли ця висока нота вмерла, він підійшов до незнайомця.

— Ліонель Каздан, майор Бригади кримінального розслідування.

На обличчі незнайомця з’явився подив.

— Хіба ви досі на службі?

Це запитання було варте всіх відповідей. Каздан більше не мав ілюзій. У куртці пісочного кольору, із сивим волоссям, що було підстрижене йоржиком, з обмотаною шарфом шиєю, у свої шістдесят три роки та ще й із гаком, він був більше схожий на солдата-найманця, забутого десь на вимощених грубою бруківкою дорогах Чаду або Ємену, ніж на офіцера французької поліції.

Той, хто поставив це запитання, був цілковитою протилежністю: молодий, бадьорий, упевнений у собі. Важкоатлет у зеленій лискучій блузі, що туго обтягувала його могутній торс, із пістолетом «ґлок» на поясі мішкуватих джинсів. Вони були схожі лише за комплекцією. Два здоровані зростом понад метр вісімдесят п’ять і вагою кожен близько ста кілограмів.

— Не йдіть далі, — сказав Каздан. — Ви можете пошкодити докази.

— Капітан Ерік Верну. Судова поліція, перший відділ, — відповів той. — Хто вас викликав?

Він говорив стишеним голосом, попри своє роздратування, ніби боявся порушити якусь церемонію.

— Превелебний отець Саркіс.

— Раніше від нас? Чому він викликав саме вас?

— Я належу до його парафії.

Співрозмовник Каздана насупив брови, й вони утворили одну чорну лінію.

— Ви перебуваєте у вірменському соборі Святого Іоанна Хрестителя, — пояснив Каздан. — А я вірменин.

— Як ви змогли прибути так швидко?

— Я був уже тут. У конторі, на тому кінці подвір’я. Коли отець Саркіс знайшов тіло, він прийшов до мене. Усе дуже просто. — Він показав руки. — Я пішов узяти рукавички в машині й потім увійшов до церкви крізь парадні двері. Як і ви.

— І ви нічого не чули? Я хочу сказати, раніше нічого не чули? Якісь крики абощо?

— Ні. У будинку не чути, що відбувається в церкві.

Верну засунув руку кудись під блузу й дістав мобільника. Каздан подивився на ланцюжок, на перстень із печаткою. Справжній сищик. Він відчув наплив сентиментального розчулення, коли побачив усі ці деталі.

— Що ви робите? — запитав він.

— Викликаю команду з прокуратури.

— Уже зроблено.

— Я теж викликав своїх людей.

— Ваших людей?

За стінами церкви заревли сирени, десь на вулиці Ґужон. Несподівано церква наповнилася експертами-криміналістами в білих комбінезонах, тоді як інші вже підіймалися на хори з хромованими валізками в руках, їх очолював чоловік, який широко усміхався під своїм каптуром. Юґ Пуйфера, один із керівників Служби кримінального обліку.

— Каздан… А ти, схоже, вічний?

— Як бачиш, трупи і досі є, — скрушно усміхнувся вірменин. — Ти мені зробиш тут усе, що треба, гаразд?

— Без проблем.

Погляд Верну ковзав від працівника Служби кримінального обліку до детектива у відставці. Він здавався приголомшеним.

— Спускайтеся донизу, — наказав Каздан. — Там немає місця для всіх.

Не чекаючи відповіді, вірменин зійшов сходами вниз і опинився в нефі, тоді як працівники технічних служб із пластиковими пакетами в руках уже шукали відбитки пальців між стільцями, а спалахи фотокамер потріскували між усіма чотирма кутами церкви.

Під правою стіною апсиди з’явився отець Саркіс. Білий комірець. Скромний костюм. Брови чорні, а волосся сиве, як у Шарля Азнавура. Коли Каздан підійшов до нього, він прошепотів:

— Це неймовірно. Нічого не розумію.

— Нічого не вкрадено? Ти все перевірив?

— А тут нема чого красти.

Превелебний отець казав правду. Вірменський культ забороняє ідолопоклонство. Ніяких статуй, дуже мало ікон. У церкві, власне, не було нічого, крім олійного світильника та кількох позолочених престолів.

Каздан зміряв священика уважним поглядом. Старий добре подався. Його чорні очі були затягнені туманом фаталізму. Того фаталізму, який не може вас не супроводжувати, якщо ваш народ уже дві тисячі років потерпає від гонінь, якщо ви самі прожили все життя у вигнанні, якщо ваша родина загинула під час геноциду — а автори того геноциду відмовляються навіть визнати свій злочин.

Старий детектив обернувся. Верну, стоячи за кілька метрів спиною до нього, щось шепотів по телефону.

Каздан наблизився до нього й нашорошив вуха:

— Не знаю, чого йому тут треба… Як пишеться його прізвище? Я щось не дуже розчув. Мабуть, як «Каскад» або якось так…

Вірменин зареготав у нього за спиною.

— Ні. Воно пишеться, як «Кастрат».

Перша картина зображувала битву під Авараїром у 451 році, коли вірмени повстали проти персів. На другій був портрет святого Месроба-Маштоца, винахідника вірменського письма. Третя була присвячена знаменитим інтелектуалам, депортованим і вбитим під час геноциду 1915 року. Ерік Верну пильно роздивлявся цих бородатих персонажів, намальованих на мурі, що оточував церкву, тоді як навколо нього крутилося з двадцятеро хлопчаків, які грали в квача. Вигляд мав недовірливий, розгублений, як у людини, котра щойно потрапила на планету Марс.

— Сьогодні середа, — сказав Саркіс. — У них щойно закінчився урок катехізису. За звичайних обставин більшість хлопчиків співають у хорі. Тепер у них уже мала б початися репетиція. Батьки приїдуть сюди забрати своїх дітей. Їх попереджено. А поки що нехай вони собі тут граються, чи не так?

Агент першого відділу судової поліції кивнув головою. Без особливої переконаності. Він підвів погляд на великий хрест, витесаний із туфу, що прикрашав мур, трохи осторонь від фресок.

— Ви… ви католики?

Каздан відповів йому з легким роздратуванням:

— Ні. Вірменська апостольська церква — це автокефальна православна церква східного обряду. Вона утвердила себе на трьох церковних соборах.

Зіниці Верну округлилися.