«Конґо. Реквієм»

Жан-Крістоф Ґранже

Конґо. Реквієм

І

Червоне серце землі

Аеропорт Лубумбаші,[1] Конґо-Кіншаса.[2] Посадка в нашвидкуруч пофарбований літак нагадувала війну всіх проти всіх. Повітря отруював сморід гасу. Під літаком вирувала суміш із чорних облич і білих клунків. Галас. Розмахування руками. Бубу.[3] Коробки. Чи входили ці баталії до звичайних місцевих традицій? А може, то просто приголомшливий приклад соціальної деградації? Ґреґуар Морван уже давно не ставив собі таких запитань. Він знав, що в кінці злітної смуги продають шматки людського м’яса для сімейних трапез. Що пілот перед зльотом у кабіні консультується зі своїм чаклуном. Що більшість запасних деталей давно поцупили й продали тим, хто їх сяк-так переробить і залатає ними «ліві» двигуни. Що ж до пасажирів…

Морван мав летіти іншим рейсом. Прийшов уточнити останню інформацію стосовно власного відльоту — з цієї нагоди на завтра спеціально винайняли «Антонов», за який він сплатив із власної кишені. «Підмазав» митникам, агентам імміграційної служби, військовим посадовцям, а також «протоколістам», цим незліченним паразитам, які тиняються аеропортом і харчуються виключно з хабарів. Надав усі необхідні документи: план польоту, свідоцтво про реєстрацію, страхові поліси, посвідчення, дозволи… Усе, звісно, підроблене. Та це нікого не обходило: у Конґо не переймаються оригіналами, досить і копій.

За два дні до цього вони з сином Ерваном приземлилися в Лубумбаші після пересадки в Кіншасі. Дев’ять годин польоту до столиці Демократичної Республіки Конґо, ще чотири, аби дістатися головного міста Катанґи, найбагатшої провінції ДРК, над якою постійно нависала загроза війни. Нічого нового.

Вони подорожували разом, але з різних причин. Ерван хотів розворушити попіл минулого. Детально відтворити розслідування, що його сам Морван вів сорок років тому: серійний убивця нападав на білих дівчат у Лонтано, шахтарському містечку на півночі Катанґи. Син вважав, що Ґреґуар припустився помилки: сьому жертву, яку приписували Людині-цвяху, Катрін Фонтана, убив хтось інший. Але на Бога, що ти про це знаєш?

Морван зробив усе, аби завадити синові в його марному хрестовому поході, але коли той узяв на Ке-дез-Орфевр, 36[4] неоплачувану відпустку й купив квиток на літак, зрозумів: його ніщо не зупинить. Тоді й вирішив летіти з сином: урешті-решт, і сам також мав деякі справи в Катанзі…

— Поїхали, шефе?

Він озирнувся. Мішель стояв на краю майданчика перед ангаром, стискаючи в руці велику в’язку ключів, ніби цілий аеропорт належав йому. То був маленький хирлявий чорний чоловік із жираф’ячою шиєю, на прізвисько Кущ — через величезну копицю кучерявого волосся. На ньому красувалися штани з терґалю й сорочка з пістрявим візерунком. Мішель був повіреним Морвана — втім, у Лубумбаші це поняття можна вважати відносним.

Під нещадним сонцем Морван пішов слідом за тим чоловіком. Із усіх відчуттів тут залишалися самі задуха та нестерпно біле світло, що пригнічує всі думки, всі надії.

Техніка стояла в ангарі, замкненому на два оберти, під охороною солдатів. Кущ відімкнув двері й штовхнув їх убік, вони від’їхали рейками.

Із темряви виринули два самоскиди «Renault», три позашляховики «Toyota» 4 х 4 зі знятими пасажирськими сидіннями — усе, минулого місяця викуплене в інших шахт. Морван змусив установчі збори «Coltano», гірничодобувної компанії, яку сам і створив у 90-х, проголосувати за цю статтю витрат під приводом необхідності ремонту обладнання в Колвезі.[5] Насправді ж йому спало на думку непомітно експлуатувати нові поклади, відкриті його експертами-геологами. Справжня манна небесна. Морван підійшов перевірити, чи досі на місці колеса, керма та двигуни.

— Ондечки.

Він не пішов перевіряти барила: мав справи важливіші.

— А решта?

Мішель зі змовницьким виглядом кивнув на ящики з військовим маркуванням, вишикувані в кутку. Далі старанно підібрав ключа з в’язки й відкрив один. Там лежали близько сорока автоматів, обойм і короткостволів. Чорні хлопці з савани не вміли користуватися такою зброєю, але Кросс мав їх навчити.

— Де ти це знайшов?

— МООНДРК.

Місія Організації Об’єднаних Націй за стабільність у Демократичній Республіці Конґо. Тисячі блакитних беретів,[6] які бабралися в цьому лайні вже понад п’ятнадцять років. Військові з’єднання, задіяні заради мізерного результату. У цьому сум’ятті час від часу зникали зброя чи амуніція, і все осідало в отаких ящиках у глибині подібних ангарів…

Ґреґуар узяв один «FAMAS»[7] і різко клацнув затвором. Цей простий звук здійняв із дна густу жовч спогадів. Роки битв, завоювань, насильства в самім серці Африки, водночас любої та ненависної.

Він обрав 9-міліметровий «Glock», який заклав ззаду за пасок, і напхав кишені штанів обоймами — подарунок Ервану. Хотів завадити синові просуватися далі, але не збирався залишати його напризволяще. Звісно, ні.

— Є ще обойма М43, 7,62 міліметра.

Набої для АК-47. Класику забути неможливо: старий добрий калаш у руках сучасного африканця.

— Чудово. Скількох хлопців беремо з собою?

— Вісьмох.

— Ти в них упевнений?

— Як у собі самому.

— Ти починаєш непокоїти мене.

Мішель коротко зареготав, але Морван говорив серйозно. За секунду промайнув спогад про те, як він у двадцять п’ять був солдатом, одним із перших, хто прийшов у цей новий світ. Але тепер почувався ніби на межі цвинтаря. Принаймні, виснажувала вже сама думка про те, що доведеться вести крізь хащу, на пошуки схованих родовищ цю банду лобуряк.

— Босе, я обирав хлопців, які служили в ЗСДРК[8] і…

Морван уже не слухав. Якби ж усе сталося так, як він передбачав, — а в Африці таке неможливе — якби шахти за тисячу кілометрів на північ були викопані, а до злітно-посадкової смуги за якихось двадцять кілометрів від родовища проклали дорогу… Тоді можна було б вантажівками перевезти перші тонни колтану[9] до літака, й це блискавично дало би прибуток. Він кілька місяців перевозитиме руду контрабандою через Руанду, а тоді, натоптавши кишені, нарешті попередить своїх партнерів: державні органи Катанґи, конґолезьких акціонерів, європейських співвласників… І лише по тому ділитиметься залишками із золотого дна.

Такі в нього склалися плани. Але останні новини — лаконічні мейли із запевненнями, що все йде як слід, — не викликали особливого оптимізму.

— Чудова робота, Мішелю.

Він оглянув зброю і знову повеселішав. Подумав, що навіть у шістдесят сім років може ще погратися в африканського Фітцкарральдо.[10] Ще одним копняком для прискорення стала несмілива синова спроба відновити справедливість. Так він сподівався убити відразу двох зайців… Збагачуватися, водночас тримаючи малого під контролем.

— Влаштуй так, щоб завтра до обіду ми злетіли.

— Без питань, босе.

Морван знову вийшов під нестерпне сонце. Він був у простій сорочці з синього льону та полотняних штанях тілесної барви, — цього разу поступився кліматові, хоча за будь-яких інших обставин обирав ідеально випрасуваний чорний костюм.

Десь віддаля гули турбіни літака, хоча до трапу, який уже прибирали, ще чіплялися грона людей. Всесвітня метушня. Білий негр Морван почухав свою кучеряву копицю й жестом відігнав малих жебраків, щойно ті його помітили.

Ця подорож буде його останньою брехнею.

Батько приєднався до Ервана, який зібрався повечеряти на терасі готелю. Незадовго до сьомої каменем упала ніч.

— Вилітаємо завтра зранку! — тоном тріумфатора оголосив Старий.

— Ми вже сто разів про це говорили, — син не підняв погляду від меню. — Я не їду з тобою.

Морван важко опустився на пластиковий стілець. Ерван зауважив, що в Падре цілком конґолезькі пропорції: сто кілограмів на метр дев’яносто.

— Нам в один бік, користуйся нагодою.

— Ні. Я хочу діяти самостійно.

Ґреґуар пирснув:

— Сподіваюся, ти не збираєшся звинуватити мене в державній корупції!

Ерван глянув на співрозмовника, чиї широкі плечі різко вимальовувалися на тлі освітленого басейну. Над лазуровою водою метушилася хмарка комашні й підкреслювала їх контур чимось подібним до мерехтіння живого ореолу.

— Я не хочу, щоб ти плутався у мене під ногами, — кинув син. — Я маю самостійно добувати інформацію. Бути незалежним. Об’єктивним.

— Ти говориш як журналіст.

— Розкопати справу за сорок років після події — радше робота історика.

Він поїхав до Катанґи, не знати на що сподіваючись. Інколи підозрював, що батько свого часу прикрив справжнього вбивцю Катрін Фонтана. А часом йому спадала думка, що Старий міг мати й чесні наміри та, як і всі інші, починав уже вірити в злочин Тьєрі Фарабо. Насправді Ерван погано уявляв хід цього розслідування без жодних помічників чи технічної підтримки, без підказок або свідків.

Підійшов офіціант. У сутінках (терасу освітлював лише басейн і протимоскітні ультрафіолетові лампи) біліла тільки його сорочка, у V-подібному вирізі жилета вирізнявся галстук-метелик на ній. Офіціант погойдувався з п’яти на носок і цим нагадував безголову примару.

— Два пальцепери, два! — владно вигукнув Морван.

— Тут більше нічого нема. Найкраща риба в річці. Додай рису — і наїсися на два дні наперед. Можна цілий день не срати!

Він так само жартував і вчора, й позавчора. Таким харчуванням Ерван міг заробити собі місяць закрепу.

— Я хочу дізнатися правду, — повторив він пафосно. — Це логічно, чи не так?