«Додому»

Гарлан Кобен. Додому

Присвячено Майкові й Джорджу та міцній чоловічій дружбі

Хлопчик, якого протягом ось уже десяти років уважали зниклим безвісти, несподівано з’явився.

Узагалі я не схильний до істерик, більше того, мене важко чимось здивувати. У свої сорок з гаком років я чимало бачив. Мене ледь не вбили, та й сам я вбивав. Я був свідком такої порочності та розпусти, яку багатьом складно собі уявити, якщо це взагалі можливо. Дехто був переконаний, що я і сам так чинив. З роками я навчився контролювати свої емоції і, що не менш важливо, реакцію у критичних стресових ситуаціях. Я навчився бити швидко й сильно, але ніколи цього не роблю, перш ніж не зважу всі «за» і «проти».

Якщо хочете знати, ці риси характеру не раз рятували життя мені та дорогим для мене людям.

Проте визнаю`: коли я вперше побачив того хлопчика — вже підлітка, серце мало не вискочило мені з грудей. Аж у вухах залящало. Мої руки самі по собі стиснулися в кулаки.

Цілих десять років — і от лише п’ятдесят ярдів[1] відокремлювали мене від зниклого хлопця.

Патрік Мур, а саме так його звали, спирався на загиджену графіті бетонну підпору підземного переходу. Його плечі були опущені. Він якийсь час безтямно блукав поглядом навколо, зрештою втупившись у потрісканий тротуар під ногами. Його волосся було коротко підстрижене, як кажуть, під «їжачка». Ще двоє підлітків тинялися в переході. Один із них так несамовито затягувався цигаркою, ніби вона його чимось образила. Інший мав на собі собачий нашийник із шипами та сітчасту сорочку, що було аж надто очевидною рекламою його професії.