«Пісок у склянці»

Ірина Смолич

Пісок у склянці

Ми до нестями боялися темряви,

а потрібно було боятися лише себе...

Вже дві години над передмістям, втім, як і над самим містом, висіла величезна чорна хмара, що, здавалося, міцно прилипла до неба. Вона категорично відмовлялася зрушити з місця або хоч частково вивергнути з себе накопичену вологу на осінню, покриту жовтим листям землю. Дерева під відчутними поривами вітру розмахували напівголими гілками, немов намагалися відігнати докучливих птахів. Двоповерхові будинки з обох боків вулиці були схожі на переляканих мишей, які зібралися докупи в очікуванні чогось поганого. Але нічого такого не відбувалося; вуличні ліхтарі горіли звичайним холодним світлом, десь гавкав собака, час від часу по дорозі проїздив автомобіль.

Віктор Нетке щільно запнув штори та відійшов від вікна. Йому залишалося написати декілька фінальних фраз, проте зосередитися на роботі не виходило. Він покрутився біля полиць з книжками, помилувався світлиною дочки, яку було зроблено минулого року на морі, після чого повернувся до величезного дубового столу, що займав усю центральну частину кімнати. Той був завалений купами паперу, численними теками, списаними блокнотами, незрозумілими схемами, малюнками, старими журналами, вицвілими вирізками з газет і ще бозна-чим. Поруч стояло з півдесятка склянок з-під молока різної форми та розмірів і стільки ж філіжанок з-під кави — вони начебто змагалися між собою, хто з них найбрудніший. Загалом, рядова атмосфера звичайного письменника.

Щоправда, сам кабінет виглядав доглянутим і навіть затишним. Східну стіну було відведено в ньому під стелажі з книжками, серед яких зустрічалися й дуже рідкісні екземпляри. Наприклад, «Гамлет» Шекспіра видання 1683 року, придбаний Віктором на аукціоні «Christie's» минулого літа. Поряд з художньою літературою стояли підручники з історії, психології, філософії, а трохи далі — брошури з езотерики та барвисті альбоми сучасних авторів. Крім того, в кімнаті було два шкіряні крісла, низький скляний столик і дуже дорогий торшер від «Tiffany».

Віктор сів за письмовий стіл, присунув до себе ноутбук та почав швидко набирати текст. Його пальці вправно забігали по клавішах, виводячи на екрані останній абзац:

«...Що є головною рушійною силою всіх наших вчинків? Хіба не бажання вгамувати ненаситне его, підкинувши йому гачок зі солодкою наживкою? Будь гарним хлопчиком і отримаєш смачну цукерку! Питання лише в тому, від якої за рахунком цукерки зіпсуються зуби. Проте взяти під контроль власне «Я» так само непросто, як кинути палити. Рука постійно тягнутиметься до пачки з цигарками, а розум — програватиме битву непереборній пристрасті...»

Віктор відкинувся на стільці та ще раз пробіг очима по екрану. Остання фраза сподобалася йому особливо. Все, що він хотів сказати, він сказав. Залишалося роздрукувати роман і відвезти видавцеві.

Несподівано двері кабінету рипнули — до кімнати тихо увійшла Ельза. За п'ятнадцять років їхнього спільного життя вона анітрохи не змінилася, і Віктору іноді здавалося, що тільки вчора він побачив її таку ж витончену та легку, з купою рудого волосся. Того дня вона прогулювалася університетським подвір'ям з двома подругами та не звернула на нього жодної уваги, а він, несподівано злякавшись, так і не наважився до неї підійти. Познайомилися вони набагато пізніше, на вечірці в когось з їхніх спільних друзів. Але ту першу зустріч він запам'ятав на все життя. Та і як можна було забути яскравий, неперевершений образ, що вразив його до глибини душі?

— Ти не зайнятий? — Ельза тихо наблизилася до Віктора і поклала руки йому на плечі. — Я тільки хотіла дізнатися, як просуваються справи.

— Можеш мене привітати, я щойно закінчив останню главу.

— Ти не жартуєш? Як чудово! — вона попестила його густу темну шевелюру, якої вже торкнулась легка сивина, та поцілувала у тім'ячко.

Він любив, коли вона так робить. Це нагадувало йому про дитинство, в якому було достатньо всього: і безтурботних сонячних днів, і стриманої усмішки батька, і теплих маминих рук, що також торкалися його волосся.

— От бачиш, я мала рацію! І ти абсолютно даремно хвилювався, що не впораєшся!

— Вибач, але як я міг не хвилюватися, коли все це нагадувало авантюру? — відповів Віктор, не відриваючи погляду від екрана. — Якщо ти не забула, мені закортіло взятися за епоху, в якій я нічого не тямлю.

— Я думаю, ти перебільшуєш!

— Анітрохи! Ти навіть не уявляєш, чого мені коштувало дописати роман, — голосно зітхнув Віктор. — До речі, я збираюся відвезти його Маркові вже сьогодні. Ти не проти? Завтра о другій відбудеться засідання колегії у видавництві, на якому затверджуватимуть авторів на наступний місяць, і я б хотів, щоб Марк вніс мене до цього списку.

— Хіба твої романи досі затверджує комісія? — з подивом витріщилась на нього Ельза. — Мені здавалося, що ця процедура для тебе давно позаду.

— Чого це раптом, дозволь запитати? — вибухнув у відповідь Віктор. — Ти хоч знаєш, скільки моїх поважних колег щоразу вишиковуються у чергу на публікацію? Я вже не кажу про цілу армію новачків, які прагнуть популярності та слави, причому, миттєво. Чи ти вважаєш, у видавництві тільки сидять і чекають, коли я напишу щось пристойне?

— Нічого я не вважаю, — Ельза міцніше обійняла чоловіка, намагаючись заспокоїти та водночас підтримати. — Я тільки знаю, що ти неймовірно талановитий, тому заслуговуєш особливого ставлення.

— Щиро дякую, але ти до мене необ'єктивна.

— Я маю на це повне право, адже я твоя дружина, — усміхнулася Ельза. — Між іншим, про об'єктивність. Якби ти дав мені прочитати свій новий роман, я б чесно сказала, сподобався він мені чи ні.

— Навіть не проси, — замахав руками Віктор, немов відганяв від себе настирливу муху. — Ось опублікують, тоді й читай. І не будемо більше до цього повертатися.

Він завжди дотримувався правила: першим новий роман має прочитати видавець, причому обов'язково — в його присутності. Інакше... Що інакше, Віктор не знав і знати не хотів. Якщо є правило, не треба його порушувати! Ельза була в курсі цієї примхи чоловіка, однак кожного разу намагалася переконати його показати їй своє нове творіння і кожного разу — марно. Він завжди залишався непохитним.

Ельза удала, що насупила брови, при цьому вона стала схожа на кумедного ельфа.

— Ти знаєш, що ти справжній зануда?

— А вчора ти казала, що зі мною дуже весело.

— Я тобі лестила.

— Так ти ще та хитрюга! За це ти зараз отримаєш від мене!

Віктор розвернувся до дружини обличчям, схопив її в оберемок і посадив до себе на коліна. Вона була такою легкою, що здавалася невагомою. Ельза скрикнула та спробувала вирватися.

— Відпусти!

— Ну що, попалася?

На її щоках з'явився легкий рум'янець, гра їй вочевидь приносила задоволення, втім, як і самому Віктору.

— Це дуже підступно. В тобі на тридцять кілограмів більше.

— Тому можеш навіть не намагатися втекти від мене.

Він провів рукою по її обличчю, милуючись величезними сірими очима, потім притягнув до себе і ніжно поцілував у губи.

— А я і не збираюся, — тихо прошепотіла Ельза та обійняла його за шию.

Віктор сильніше притиснув до себе дружину у намаганні знову знайти її губи, коли несподівано в отворі дверей з'явилася білява голова семирічної Каміли.

— Тату, ти не бачив Фелікса? — з порогу поцікавилася дівчинка, але побачивши батьків разом, зморщила маленький носик. — Фу-у! Знову цілуєтеся.

Вона належала до того типу дітей, які викликають справжнє захоплення й почуття глибокого розчулення. Зовні Каміла дуже нагадувала Ельзу, з тією лише різницею, що замість рудих кучерів у неї було абсолютно рівне біляве волосся, зібране у два хвостики кумедними шпильками у вигляді мавпячих мордочок.

— Чому ти ще не в ліжку? — суворо запитала Ельза, ніби й не чула питання доньки.

— Я хотіла побажати Феліксу добраніч!

— Сонечко, його тут немає, — втрутився у розмову Віктор. — Напевно він на кухні. Думаю, тобі варто пошукати його саме там.

Каміла кулею вилетіла з кімнати, а Ельза незадоволено похитала головою:

— Гаразд, піду укладу її спати, доки весь будинок не перевернутий догори дном.

Вона неохоче підвелася на ноги та цмокнула Віктора в щоку, чим викликала у нього бажання всадити її назад на коліна. Однак він стримався — йому ще треба було закінчити справи.

— Між іншим, я готова тебе почекати, щоб ми відсвяткували закінчення твоєї книжки! — запропонувала Ельза вже на порозі. — У нас, здається, ще є пляшечка «Dom Perignon». Ти швидко повернешся?

— Сподіваюсь, що так. Але я навіть не смів на це розраховувати, — в очах Віктора спалахнули іскорки. — Ти справді мене дочекаєшся?

— Даю чесне слово! — усміхнулася Ельза і зникла за дверима.

Віктору не залишалося нічого іншого, як повернутися до своєї книги. Він відкрив верхню шухляду столу, дістав звідти пачку паперу та, заклавши її у принтер, натиснув кнопку друку. Принтер рівномірно задзижчав і почав по одному ковтати чисті аркуші.