«Пожежник»

Джо Гілл

Пожежник

Присвячується Ітану Джону Кінгу, який горить яскраво. Татко любить тебе

Надихнули:

Дж. К. Ролінґ, чиї історії вказали мені, як написати цю,

П. Л. Треверс, яка мала такі потрібні мені ліки,

Джулія Ендрюс, яка мала ложку цукру, що допомогла їх заковтнути,

Рей Бредбері, в якого я поцупив собі назву,

мій батько, в якого я поцупив решту,

та моя мати, яка познайомила мене з тією мікологією (та міфологією), що на них я покладався під час написання цієї історії.

Хоча Draco incendia trychophyton — то плід уяви, моя мама сказала б вам, що майже всі ознаки цієї вигаданої спори трапляюється в природі.

Outside the street’s on fire

in a real death waltz . . .

Though I spends me time in the ashes and smoke

In this ’ole wide world there’s no ’appier bloke.

Так приємно було горіти.

Рей Бредбері, «451о за Фаренгейтом»

Пролог

Осяяний

Як і всі, Гарпер Ґрейсон бачила по телеку чимало охоплених полум’ям людей, та першого, хто розгорівся по-справжньому, угледіла на дитячому майданчику поза школою.

Школи позачиняли в Бостоні та інших частинах Массачусетсу, але тут, у Нью-Гемпширі, вони й досі були відчинені. У Нью-Гемпширі траплялися випадки, однак лише декілька. Гарпер чула, що з півдюжини пацієнтів тримають у закритому крилі шпиталю «Конкорд», за ними доглядає медична бригада, споряджена в суцільні захисні костюми, а всі сестри озброєні вогнегасником.

Вона притискала холодний компрес до щоки першачка на ім’я Реймонд Блай, якому ракеткою для бадмінтону поцілили в обличчя. Таке обов’язково ставалося з одним чи й двома дітлахами щовесни, коли тренер Кейлор витягав ракетки для бадмінтону. Не вагаючись, він казав дітям: розходитеся, та й мине, — навіть якщо вони тримали у жменьці пригорщу власних зубів. Одного з таких днів їй кортіло опинитися поряд, щоб побачити, як ракетка для бадмінтону поцілить йому по яйцях. І тоді Гарпер з насолодою промовить до нього: «Нічого, розходитеся, та й мине».

Коли Реймонд зайшов, він не плакав, але, побачивши себе у дзеркалі, миттю втратив самовладання. Його підборіддя задрижало, м’язи на обличчі затремтіли від переживань. Око було чорно-пурпурове і майже все набрякло; вона знала, що власне віддзеркалення страшить його дужче за біль.

Щоб якось відвернути увагу хлопчика, Гарпер потягнулася по свій екстрений сховок солодощів. За екстрений сховок солодощів правила пошарпана коробка з-під сніданків із зображенням Мері Поппінс, іржава біля завісів. У ній зберігалося кількадесят шоколадних батончиків. А ще були величенька редька й картоплина, які Гарпер відклала для особливо серйозних випадків страждань. Поки Реймонд притискав до щоки компрес, Гарпер зазирнула всередину.

— Гм-м. Здається, у моїй цукерковій коробці ще залишився один батончик «Твікс». Я б оце зараз не відмовилася.

— А мені цукерка буде? — здавленим голосом запитав Реймонд.

— Тобі буде щось краще за цукерку. Маю велику смачну редьку, і якщо будеш дуже слухняний, я тобі її навіть дам, а собі візьму «Твікс», — вона показала йому вміст коробки, щоб він на власні очі роздивився редьку.

— Фе. Я не хочу редьки.

— А як щодо великої смачної картоплини? Осьде маєш «Юконське золото».

— Фе. Нумо змагатися за «Твікс». Я в армреслінгу навіть татка подужаю.

Гарпер просвистіла трійко тактів з «Моїх улюблених речей»[1], удаючи, ніби обдумує. Вона мала схильність наспівувати уривки з мюзиклів 60-х років, потай фантазуючи, як до неї долучаються люб’язні блакитні сойки та зухвалі вільшанки.

— Не знаю, Реймонде Блай, чи варто тобі змагатися зі мною в армреслінгу. Я в добрій формі.

Вона вдала, що їй треба визирнути у вікно, щоб усе обдумати, — саме тоді й побачила чоловіка, який ішов через дитячий майданчик.

З місця, де вона стояла, відкривався асфальтований краєвид — кількасот футів гудрону, де-не-де розкреслений фігурами для «класиків». Ще там був акр укритого мульчею ґрунту з розміщеним на ньому ігровим майданчиком: гойдалки, гірки, скеледром і рядок сталевих труб, які мелодійно дзенькали, коли по них стукотіли дітлахи (подумки Гарпер охрестила його Ксилофоном Проклятих).

Тривав перший урок, і на подвір’ї не було жодної дитини. Це була єдина пора дня, коли юрба крикливих, бунтівних, реготливих дітлахів, що, гасаючи, наштовхувалися одне на одного, не носилася під вікнами медкабінету. Був лише цей чоловік, якийсь хлопець у мішкуватій зеленій військовій куртці й вільних коричневих робочих штанях, з обличчям, затіненим брудним бейсбольним кашкетом. Він навскіс перетнув асфальт, обходячи задвірок будівлі. Голова його похилилася, він похитувався, не в змозі йти прямо. Спершу Гарпер подумала, чи він бува не п’яний, але потім розгледіла дим, що в’юнився з його рукавів. Тонкий білий струмок піднімався з куртки, курився навколо рук, цівками здіймаючись з-під коміра у довге брунатне волосся.

Хитаючись, він зійшов з тротуару на мульчу. Зробив ще три кроки й поклав праву руку на дерев’яний щабель драбини, що вела вглиб гімнастичних «джунглів». Навіть з такої відстані Гарпер могла розгледіти щось на звороті його долоні — темну смугу, яка скидалася на татуювання, проте поцятковане золотом. Цяточки зблискували, наче пилинки у сліпучому промені сонячного світла.

Вона бачила про це репортажі в новинах, але все-таки у ті перші миті заледве могла втямити, на що саме дивиться. Маленькі цукерки випадали з коробки для сніданків і зі стукотом розсипалися підлогою. Вона цього не чула, не тямила, що тримає коробку під кутом, розсипаючи мініатюрні батончики й шоколадні «Поцілунки Герші». Реймонд спостерігав, як картоплина, чвакнувши, гепнулася та зникла з поля зору, закотившись під прилавок.

Чоловік, що рухався мов п’яний, почав осідати. Тоді конвульсивно вигнув спину, відкинувши голову назад, і язики полум’я злизали перед його сорочки. Вона встигла кинути короткий позирк на худорляве стражденне обличчя, а тоді його голова перетворилася на смолоскип. Лівою рукою він бив собі у груди, а правою ще й досі тримався за дерев’яну драбину. Правиця палала, обвуглюючи деревину. Голова хилилася назад дедалі дужче, тоді він розтулив рота, щоб закричати, та натомість звідти повалив чорний дим.

Реймонд побачив вираз обличчя Гарпер і почав обертати голову, щоб визирнути через плече у вікно. Гарпер відпустила коробку з цукерками й потягнулася по нього. Притисла одну руку до холодного компресу, а другу поклала Реймондові на потилицю, силкуючись відвернути його голову від вікна.

— Не треба, любий, — сказала вона, дивуючись спокою, що бринів у її голосі.

— Що то було? — запитав він.

Вона забрала руку з його потилиці й намацала шворку жалюзі. Надворі охоплений вогнем чоловік завалився навколішки. Він схилив голову, наче молився до Мекки. Це була просто поглинута полум’ям купа ганчір’я, з якої у ясний прохолодний квітневий ранок струменів масний дим.

Жалюзі опустилися з металевим гуркотом, приховуючи цю сцену — усе, крім гарячкового мигтіння золотавого світла, що несамовито зблискувало по краєчках жалюзі.

Книга 1

Перенесення

Гарпер залишалася у школі ще годину по тому, як остання дитина пішла додому, та все одно звільнилася досить рано. Більшість шкільних днів вона мусила сидіти до п’ятої заради півсотні абощо дітлахів, які вешталися у школі до вечора, чекаючи на батьків з роботи. Сьогодні нікого не було вже до третьої.

Вимкнувши світло в кабінеті медсестри, вона стала біля вікна й визирнула на ігровий майданчик. Біля гімнастичних «джунглів» чорніла пляма — там, де пожежники змили шлангом обвуглені шматочки, які не вдалося відшкребти. Гарпер мала передчуття, що вже ніколи не повернеться до свого кабінету й не визирне в це вікно, і передчуття це було слушне. Того вечора роботу шкіл призупинили по всьому штату, з запевненнями, що їх знову відчинять, тільки-но криза мине. Однак склалося так, що вона вже не минула.

Гарпер гадала, що будинок буде весь до її послуг, та коли дісталася додому, Джейкоб уже був там. Він увімкнув телек, заглушив звук і розмовляв з кимось по телефону. З його тону — спокійного, стриманого, мало не ледачого — стороння людина нізащо б не здогадалася, що хлопець схвильований. Та варто було побачити, як він переступає з ноги на ногу, щоб зрозуміти — він мов на голках.

— Ні, на власні очі я цього не бачив. Там був Джонні Діпенау, в одній з міських вантажівок, розчищав дорогу від уламків, то він надіслав фото зі свого мобільного. Враження було, наче всередині вибухнула бомба. Наче якийсь тероризм, наче... зачекай хвилинку. Гарп з роботи прийшла, — її чоловік опустив слухавку, приклав її до грудей і проказав: — Ти поверталася додому околицями, правда ж? Точно не через центр міста йшла. Всі дороги від Північної церкви до бібліотеки перекрили. Все місто роїться копами та нацгвардійцями. Там автобус спалахнув і врізався в телефонний стовп. У ньому було повно китайців, заражених тим гівном, сраною драконячою лускою.

Він зітхнув, важко й уривчасто, та струснув головою — наче його вразила зухвалість тих людисьок, які посміли спалахнути посеред Портсмута в такий розкішний день, — і відвернувся від неї, приклавши слухавку назад до вуха.

— З нею все гаразд. Знати про це не знала. Тепер уже вдома, і зараз ми з нею добряче посваримося, якщо вона сподівається, що я її найближчим часом пущу на роботу.