«Мисливці за головами»

Ю Несбьо

Мисливці за головами

Зіткнення двох тіл — проста фізика. Усе випадково, та всі випадковості описуються рівнянням: сила, що діє на тіло, дорівнює масі, помноженій на прискорення. Варто підставити замість випадковостей конкретні числа, і вийде прогноз — простий, чіткий і невблаганний. Із нього зрозуміло, наприклад, що буде, якщо донесхочу завантажений трейлер масою двадцять п’ять тонн на швидкості вісімдесят кілометрів на годину зіткнеться із легковиком масою вісімсот кілограмів, що рухається з такою самою швидкістю. Виходячи з таких випадковостей, як точка зіткнення, характеристики кузовів та кут розташування тіл відносно одне одного, можна отримати безліч варіантів сценарію, та всі вони матимуть як мінімум дві спільні риси: кінець завжди трагічний і завжди для легковика.

Тут дивовижна тиша, я чую, як вітер зітхає у кронах і як дзюркотить у річці вода. Рука мене не слухається, сам я вишу догори дриґом, міцно затиснутий між плоттю та залізом. Згори, з підлоги, капає кров та бензин. Піді мною, на даху салону у шахову клітинку, лежать манікюрні ножиці, відірвана рука, двоє мерців і відчинений дамський саквояж — б’ютікейс. У світі не лишилося краси, сама лише beauty. Білу королеву повалено, я — убивця, і ніхто тут уже не дихає. Навіть я. Тому я скоро помру. Заплющу очі і здамся. Це так чудово — здатися. Мені більше нема чого чекати. І тому я спішу розповісти свій варіант цієї історії про кут розташування тіл відносно одне одного.

Частина перша

ПЕРШЕ ІНТЕРВ’Ю

1. Кандидат

Кандидат був страшенно переляканий.

Він був в екіпіровці з бутика Гуннара Ейє — сірий костюм від Ерменеджільдо Зенья, пошита вручну сорочка від Бореллі та бордова краватка у дрібний сперматозоїд — за моїми міркуваннями, «Черуті-1881». Що ж до туфель, я знав напевне — це «Ферагамо» ручної роботи. Я і сам колись такі мав.

Папери, що лежали переді мною, повідомляли, що на рахунку кандидата складений випускний іспит Норвезької вищої школи економіки та управління бізнесом у Бергені із середньою оцінкою у майже сім балів, один депутатський термін у стортингу від Партії Хейре та чотирирічна історія успішного керівництва якимось норвезьким промисловим підприємством середнього бізнесу.

І тим не менш, Ієреміас Ландер був страшенно переляканий. Його верхня губа блищала від поту.

Він узяв склянку з водою, яку мій секретар поставив на низький столик між нами.

— Мені хотілося б… — сказав я і посміхнувся.

Не тією відкритою щирою посмішкою, яка ніби запрошує цілком сторонню людину на вогник, ні, не настільки несерйозною. Та разом з тим ввічливою, трохи теплуватою, такою, що, згідно із спеціальною літературою, сигналізує про професіоналізм інтерв’юера, його об’єктивність та аналітичну дистанцію. Саме відсутність емоційної співпричетності з кандидатом дозволяє інтерв’юеру зберігати довіру до себе. При цьому кандидат — згідно із тими ж джерелами — буде повідомляти про себе більш тверезу та об’єктивну інформацію, оскільки у нього виникне відчуття, що будь-яку гру одразу ж розпізнають, будь-які перебільшення викриють, а за викрутаси покарають. Та я посміхаюся так геть не за рекомендацією спеціальної літератури. Чхав я на спеціальну літературу — на це накопичення патентованої мури різного ступеня зарозумілості, коли все, що мені потрібно, — це Інбау, Рейд і Баклі з їхнім дев’ятиступеневим методом допиту свідків. Ні, я посміхаюсь так, бо насправді такий: професіональний, логічний, емоційно відсторонений. Я мисливець за головами. Узагалі-то це не дуже складно. Але я — цар гори.

— Мені хотілося б, — повторив я, — щоб ви розповіли мені тепер про своє життя поза роботою.

— А таке існує? — Його смішок прозвучав на півтону вище, ніж належало. Коли людина під час інтерв’ю видушує із себе такі жарти, їй доводиться не тільки посміхатися самій, але й слідкувати за співрозмовником — чи дійшло?

— Сподіваюся, — сказав я, і його смішок перетворився на кахикання. — Я вважаю, що для керівництва підприємства важливо, аби життя їхнього нового шефа було збалансованим, їм потрібна людина, яка зможе просидіти на цьому місці не один рік, стаєр, здатний розраховувати сили. А не такий, що вигорить за чотири роки.

Ієреміас Ландер хитнув головою і одним духом випив півсклянки води.

Він був приблизно на чотирнадцять сантиметрів вищим за мене і на три роки старшим. Тобто йому було тридцять вісім. Трохи замолодий для такої роботи. І він це розумів, бо трохи підфарбував волосся на скронях, надавши йому легкої сивини. Я ще раніше це помітив. Я все помітив раніше. Я помітив, що кандидат, який страждає від пітливості долоней, прийшов із шматком крейди у правій кишені піджака і привітав мене сухим та білосніжним рукостисканням. У горлі Ландера заклекотіло. Я позначив у анкеті: ВИСОКА ВМОТИВОВАНІСТЬ. ОРІЄНТОВАНИЙ НА ПОШУК РІШЕНЬ.

— То ви живете тут, в Осло? — запитав я.

Він кивнув.

— У Скьойені.

— І одружені з…

Я погортав папери, зробивши невдоволене обличчя, яке показує кандидатам, що це саме від них очікується ініціатива.

— З Каміллою. Ми у шлюбі вже десять років. Двоє дітей. Школярі.

— А як би ви охарактеризували ваш шлюб? — спитав я, не підводячи на нього очей. Дав йому дві довгі секунди і продовжив, коли він так і не спромігся відповісти: — Ви й досі вважаєте себе одруженим, попри те, що останні шість років ви проводили дві третини життя на роботі?

Я підвів очі. Розгубленість у погляді, як і очікувалось. Я був непослідовним. Збалансоване життя. І необхідність самовіддачі. Вони погано поєднуються. Минуло чотири секунди, перш ніж він відповів. Одна секунда — зайва.

— Сподіваюсь.

Упевнена, відпрацьована посмішка. Та все-таки недостатньо відпрацьована. Для мене. Він відповів моїми ж словами, і я зарахував би це як плюс, якби в цьому була навмисно обміркована іронія. Однак у даному випадку це лише неусвідомлене копіювання репліки людини, чий статус вважається вищим. НИЗЬКА САМООЦІНКА, записую я. До того ж, він «сподівається», а не знає, не передвіщає, не бачить майбутнього у кришталевій кулі й навіть не здогадується про те, що кожен керівник має як мінімум справляти враження ясновидця.

НЕ ІМПРОВІЗАТОР. НЕ ПІЛОТ ХАОСУ

— Вона працює?

— Так. У адвокатській конторі, в центрі.

— Щодня, з дев’ятої до четвертої?

— А коли діти хворіють, хто лишається вдома?

— Вона. Але, на щастя, Ніклас і Андерс так рідко…

— То у вас немає ані хатньої робітниці, ані когось іще, хто був би вдома вдень?

Він сумнівався, як і всі кандидати, коли вони не певні, якої відповіді від них чекають. Що прикро, брешуть вони при цьому вкрай рідко. Ландер похитав головою.

— Судячи з вашого вигляду, ви дбаєте про здоров’я, Ландере?

— Так, займаюся спортом регулярно.

Жодних сумнівів цього разу. Усі знають, що підприємству не потрібен топ-менеджер, з яким станеться інфаркт на першій же крутій гірці.

— Біг підтюпцем і на лижах, мабуть, так?

— Так-так, уся наша родина любить бувати на природі. У нас навіть є гірський будиночок у Нуреуф’єллі.

— Зрозуміло. Отже, і собака є?

Він похитав головою.

— Немає? Алергія?

Енергійне хитання головою. Я записав: МОЖЛИВО, ВІДСУТНЄ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ.

Тут я відхилився на спинку крісла і з’єднав кінчики пальців. Жест, звісно, перебільшено показний. Але що тут скажеш? Такий я є.

— Як ви оцінюєте свою репутацію, Ландере? І що ви зробили, аби у неї була ціна?

Він насупив спітніле чоло, намагаючись зрозуміти. Дві секунди, капітуляція:

— У сенсі?

Я зітхнув так, щоб він почув. Озирнувся, начебто у пошуках якогось наочного прикладу, який досі не використовував. І, як і завжди, знайшов його на стіні, перед собою.

— Ви цікавитеся мистецтвом, Ландере?

— Трохи. Дружина цікавиться, у всякому разі.

— Моя теж. Бачите он ту картину? — Я вказав на «Sara gets undressed», портрет двометрової висоти на латексі — жінка у зеленій сорочці, схрестивши руки, збирається зняти через голову червоний светр. — Подарунок моєї дружини. Художник Джуліан Опай, річ ціною у чверть мільйона крон. Чи є у вас предмет мистецтва такої цінової категорії?

— Взагалі-то так.

— Вітаю. Чи можна, дивлячись на нього, вгадати, скільки він коштує?

— Навряд чи.

— Саме так — навряд чи. Ось ця картина складається з кількох штрихів, голова жінки — це овал, нуль без обличчя, а фарбу нанесено рівно, без жодної текстури. До того ж її оцифровано, тож її можна роздрукувати, натиснувши одну клавішу.

— Єдина — на мій погляд, єдина — підстава для того, щоб картина коштувала чверть мільйона, — це репутація художника. Чутки про те, що він майстер, віра ринку в те, що він геній. Тому що геніальність — це така річ, яку руками не помацаєш, і ніхто ніколи у ній цілковито не впевнений. Ось так і з керівниками, Ландере.

— Я розумію. Репутація. Керівник має викликати довіру.

Позначаю у себе: НЕ ДУРЕНЬ.

— Звісно, — продовжую я. — Усе залежить від репутації. Не тільки заробітна платня керівника, але і ціна акцій підприємства на біржі. То яким же витвором мистецтва ви володієте й у скільки він оцінюється?

— Автолітографія Едварда Мунка «Брошка». Ціна мені невідома, але…

Я нетерпляче махнув рукою.

— На останньому аукціоні вона йшла за триста п’ятдесят тисяч, — сказав він.

— А як така цінність захищена від викрадення?