«Інститут»

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

ISBN 978-617-12-8080-9 (fb2)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:King S. The Institute : A Novel / Stephen King. — New York : Scribner, 2019. — 576 p.

Переклад з англійської Анастасії Рогози, Володимира Куча

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинки Петро Вихорь

К41 Інститут : роман / Стівен Кінг ; пер. з англ. А. Рогози, В. Куча. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2020. — 608 с.

ISBN 978-617-12-7678-9

ISBN 978-1-9821-1056-7 (англ.)

Тієї ночі почався кошмар. Батьків Люка вбили, а самого хлопця закинули в позашляховик та повезли в невідомому напрямку. Він приходить до тями в місці, яке називають Інститутом. Таке собі гетто для дещо… незвичайних дітей. Їх викрадають і тримають тут, наче піддослідних щурів. Директорка місіс Сіґсбі та співробітники цієї зловісної установи безжально «викачують» з дітей їхні телепатичні й телекінетичні здібності. Нова знайома Люка каже, що звідси неможливо втекти. Але він має спробувати…

УДК 821.111(73)

© Stephen King, 2019

© Depositphotos.com / grandfailure, обкладинка, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2020

Стівен Кінг

Інститут

Присвячується моїм онукам Ітану, Ейдану і Раяну

І кликнув Самсон до Господа, та й сказав: Владико Господи, згадай же про мене, та зміцни мене тільки цього разу, Боже, і нехай я пімщу филистимлянам одну пімсту за двоє очей своїх!

І обняв Самсон обидва серединні стовпи, що на них міцно стояв той дім, і обперся на них, на одного правицею своєю, а на одного лівицею своєю.

І сказав Самсон: Нехай помру я разом із филистимлянами! І він з великою силою сперся на стовпи, і впав той дім на володарів та на ввесь той народ, що в ньому… І були ті померлі, що він повбивав їх при своїй смерті, численніші за тих, що повбивав їх за свого життя.

Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити і його потопити в морській глибині…

Матвія 18[1]

За даними Національного центру протидії викраденням і сексуальній експлуатації неповнолітніх, щороку в США зникають 800 000 дітей.

Більшість знаходяться.

Тисячі — ні.

Нічний патрульний

Пів години тому рейс «Дельти» з Тімом Джеймісоном на борту мав вилетіти з Тампи до яскравих вогнів і високих будівель Нью-Йорка, а літак і досі стояв біля виходу на посадку. Коли до салону зайшли представник «Дельти» й білява жінка з бейджиком служби безпеки на шиї, між тісними рядами економкласу почулося незадоволене, застережливе бурмотіння.

— Хвилинку уваги, будь ласка! — виголосив представник авіакомпанії.

— Ця затримка ще довго триватиме? — спитав хтось із пасажирів. — Кажіть як є.

— Затримка буде недовгою, капітан хоче всіх вас запевнити, що рейс прибуде більш-менш вчасно. Проте до нас звернулась федеральна офіцерка, якій треба сісти на цей літак, тож комусь доведеться поступитися їй місцем.

Здійнявся колективний стогін, і Тім помітив, як деякі пасажири розблокували свої телефони на випадок проб­лем. А проблеми в таких ситуаціях уже траплялися.

— Авіакомпанія «Дельта» надає безкоштовний квиток на наступний рейс до Нью-Йорка, який відлітає завтра о шостій сорок п’ять ранку…

Здійнявся ще один стогін. Хтось сказав:

— Ох, пристрельте мене.

Представник спокійно вів собі далі:

— Вам видадуть ваучер на готель, де ви переночуєте, а ще — чотири сотні доларів. Чудова оборудка, панове. Хто згоден?

Згодних не знайшлося. Блондинка від служби безпеки мовчала, тільки прочісувала повний салон економкласу своїми всевидющими, проте якимись неживими очима.

— Вісімсот, — сказав «Дельта». — Плюс готельний ваучер і безкоштовний квиток.

— Він як телевікторину веде, — буркнув чоловік, що сидів перед Тімом.

Згодних так само не було.

— Тисяча чотириста?

І жодного охочого. Тіму ситуація видавалась цікавою, проте не геть несподіваною. І не тільки тому, що на рейс о шостій сорок п’ять треба вставати бозна-коли. Більшість його сусідів в економкласі летіли або сім’ями, що, оглянувши принади штату Флорида, поверталися додому, або парочками, які хизувалися пляжними сонячними опіками; або ж це були дебелі, червонопикі й роздратовані чоловіки, на яких у Нью-Йорку, вочевидь, чекали справи, варті більше за чотирнадцять сотень баксів.

Із заднього ряду хтось гукнув:

— Докиньте ще кабріолет «Мустанг» і поїздку в Арубу на двох — і обидва наших місця забирайте!

Цей дотеп викликав сміх. І не дуже приязний.

Працівник аеропорту глянув на блондинку з бейджем, але якщо і сподівався на допомогу, то такої не отримав. Жінка так само вдивлялася в пасажирів, не рухаючи жодним м’язом, лише очима. Працівник зітхнув і мовив:

— Тисяча шістсот.

Тім Джеймісон раптом збагнув, що йому хочеться зійти нахер із цього літака і рушити на північ автостопом. І хоч раніше такий варіант йому взагалі на думку не спадав, та він уявив, як їде туди на попутках, і уявив цілком ясно. Ось він стоїть на автостраді 301, десь у глибинці округу Ернандо, і здіймає вгору великий палець. Спекотно, навкруги рояться комахи, на білборді висить реклама якогось недолугого адвоката, «Пускайся навтьоки»[2] горлає з бумбокса, що стоїть на бетонній приступочці біля трейлера неподалік, де чоловік із голим торсом миє автівку, і ось нарешті під’їжджає якийсь безіменний фермер і саджає його до себе в пікап із дерев’яним кузовом, повним кавунів, і магнітиком з Ісусом на приладовій дошці. І найкраще — це навіть не готівка, що лежатиме в його кишені. Найкраще — це стояти там самотою, за багато миль від цієї бляшанки з сардинами, де змішались непримиренні запахи парфумів, поту і лаку для волосся.

Проте лишилася ще одна приємна справа — розкрутити державу на додаткові кілька доларів.

Він підвівся на свій цілком нормальний зріст (п’ять і десять із дрібкою[3]), поправив на носі окуляри й підняв руку.

— Округліть до двох тисяч, сер, плюс видайте гроші за квиток готівкою, і місце ваше.

Як з’ясувалося, ваучер був від зачучвереного готелю, що розташувався в кінці найактивнішої злітної смуги міжнародного аеропорту Тампи. Тім заснув під гуркіт літаків, прокинувся також під гуркіт і спустився в буфет із символічним сніданком, щоб спожити варені яйця і два вистиглі гумові млинці. Харчі хоч і не вишукані, але Тім поїв з апетитом і повернувся до себе в номер чекати дев’ятої години, коли відкриваються банки.

Він без проблем перевів у готівку свій неочікуваний виграш, бо в банку вже знали, що він прийде, і платіж затвердили заздалегідь. Тім не мав наміру сидіти в зачучвереному готелі й чекати з моря погоди. Він узяв свої дві тисячі п’ятдесятками і двадцятками, згорнув і поклав їх у ліву нагрудну кишеню, забрав у банківського охоронця свою брезентову торбу й викликав «убер» до Еллентона. Там він розрахувався з таксистом, дійшов до найближчого знака автостради 301 і випнув угору великий палець. За п’ятнадцять хвилин його підібрав старигань у бейсболці з логотипом «Кейс»[4]. У пікапі не було кавунів, та й кузов виявився не дерев’яний, але решта майже збігалася з учорашньою фантазією Тіма.

— Куди прямуєш, друже? — спитав старигань.

— Ну, — відповів Тім, — зрештою в Нью-Йорк. Мабуть.

Старигань випустив у вікно цівку тютюнового соку.

— І хто ж це при здоровому глузді захоче туди їхать?

«Захоче» він протягнув на південний манер — «з’хо-оче».

— Не знаю, — відказав Тім, хоч і знав. Один давній товариш по службі розповів йому, що у Великому Яблуці багато роботи в сфері охорони, і деякі компанії зважатимуть радше на його досвід, аніж на те сране фіаско в стилі Руба Ґолдберґа[5], що поклало край його кар’єрі в поліції штату Флорида.

— Просто сподіваюся надвечір дістатися Джорджії. Може, мені там більше сподобається.

— Оце по-нашому, — сказав старигань. — У Джорджії незле, особливо як персики любиш. А я від них у нужник бігаю. Ти не проти музики, еге ж?

— Аж ніяк.

— Попереджаю, я її голосно ставлю. Бо глухий трохи.

— Та я вже щасливий, що ви мене підібрали.

Замість нафантазованого «Спідваґона» заграв Вейлон Дженнінгз, але Тіма це цілком влаштовувало. За Вейлоном зазвучали Шутер Дженнінгз і Марті Стюарт[6]. Двоє чоловіків їхали в смугастому від бруду «додж ремі», слухали музику і дивилися на біг автостради. За сімдесят миль[7] старий зупинився, торкнувся на прощання козирка бейс­болки і побажав Тіму га-арного дня.

Але того дня Тім так і не дістався Джорджії — він провів ніч у ще одному зачучвереному мотелі з придорожнім лотком, де торгували апельсиновим соком. А от наступного дня — дістався. У місті під назвою Брунсвік (де винайшли якусь там смачнючу печеню) він став на два тижні на роботу на заводі з переробки сміття — і зробив це так само наздогад, як і віддав своє місце на рейс «Дельти» в Тампі. Гроші йому були не потрібні, але Тім вважав, що йому потрібен час. У нього в житті тривав перехідний етап, і розпочався він далеко не вчора. А ще по сусідству були боулінг і ресторан «Денніз». Безпрограшна комбінація.