«Ніжно відданий Декстер»

Ніжно відданий Декстер (fb2) - Ніжно відданий Декстер [UK] 1485K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Джеффри Линдсей

ДЖЕФФ ЛІНДСІ

Книга друга

НІЖНО ВІДДАНИЙ ДЕКСТЕР

(Dearly Devoted Dexter)

неофіційний переклад з англійської на українську мову

Полісся, травень 2015 року

всі права належать автору Джеффу Ліндсі

Про автора

Джефф Ліндсі (англ. Jeff Lindsay) — американський письменник, що прославився своїм творінням, Декстером Морганом, — улюбленцем багатьох країн і жінок.

Джефф Ліндсі насправді є псевдонімом Джеффрі Фрьойндліха (англ. Jeffry P. Freundlich). Джефф, як і його персонаж, народився в Маямі, штат Флорида, що на півдні США, 14 липня 1952 року. Одружений на племінниці Ернеста Хемінгуея — Хіларі. Закінчив безліч коледжів, курсів, лекцій. Вчився і на літературному, і на театральному, і на кулінарному факультетах.

Дебютна книга «Darkly Dreaming Dexter» вийшла в США в липні 2004 року. Друга книга із серії — «Dearly Devoted Dexter», вийшла в 2005 році.

Також за серією книг про Декстера Моргана був знятий серіал під назвою «Декстер», перший сезон якого вийшов на телеканали 2006 року та набув великої слави від прихильників.

Вміст

Подяки

Глава 1

Глава 2

Глава 3

Глава 4

Глава 5

Глава 6

Глава 7

Глава 8

Глава 9

Глава 10

Глава 11

Глава 12

Глава 13

Глава 14

Глава 15

Глава 16

Глава 17

Глава 18

Глава 19

Глава 20

Глава 21

Глава 22

Глава 23

Глава 24

Глава 25

Глава 26

Глава 27

Глава 28

Глава 29

Епілог

Подяки

Навіть приблизно нічого з цього не було б можливо без Хіларі.

Я також хотів би подякувати Хуліо, «Broccolis», Диякону та Ейнштейну, а ще, як завжди, Беару, Пуку та Тінкі.

Крім того я в боргу перед Джейсоном Кауфманом за його мудру і стійку направляючу руку, та перед Ніком Еллісоном, який надав цій праці такого важливого ефекту.

ДЛЯ ТОММІ І ГАСУ,

ЯКІ, БЕЗУМОВНО, ЧЕКАЛИ ДОСТАТНЬО ДОВГО

Глава 1

Знову той місяць: підвішений так низько і так повніюче над тропічною ніччю, — він взиває серед згущених хмар до тремтячих вух любого, давно відомого голосу в пітьмі, — Темного Мандрівника, — який зручно розташувався на задньому сидінні «Доджа Кей», що належав гіпотетичній душі Декстера.

Той негідницький місяць, той лиховісний крикливий Люцифер, закликаючи через порожнє небо до темних сердець нічних монстрів під ним, заохочуючи їх до своїх веселих майданчиків для ігор. Місяць закликав, — насправді отого самого монстра, що сховався прямо там, за олеандром, та мав на собі тигрові смуги від місячного світла, які линули на нього через листя, — до всіх його відчуттів, що були просто за межами норми, оскільки він очікував лишень одного вірного моменту, аби вискочити із тіні. Декстер в темряві прислуховувався до жахливих нашіптуючих пропозицій, які бездиханно пробивалися до його схованки у тінях вниз із небес.

Мій любий темний інший я переконував мене встромити, налитими місячним світлом, ікла в ох яку ж вразливу плоть, що знаходилася на іншому боці огорожі. Але зараз був не час, і тому я чекав, я обережно спостерігав, як моя нічого не підозрююча жертва проповзала повз, а її очі були розширені від знання, що щось пильнувало її; проте вона ще не знала, що я вже був тут: всього лише в трьох кроках в огорожі. Я міг би так легко прослизнути повз, як лезо ножа, своєю магічною дією, але ж я чекав; мене запідозрили, але так і не помітили.

Одна довга секунда перетікала в іншу, а я все ще чекав на прекрасно-ідеальний момент; стрибок, витягнута рука, холодна радість, коли я вже бачу як жах розповсюджується навколо обличчя моєї жертви...

Але ж ні. Щось йшло не так.

Настала черга Декстера відчути хвороботворне поколювання від очей, які вп'ялися в спину; трепіт страху, коли я вже напевно осягнув, що щось тепер полювало за мною. Якийсь інший нічний ловчий уже обливається слиною від того, що спостерігає за мною з якогось місця неподалік.. і для мене це було немислимо.

І як невеликий тріскіт грому, з нізвідки, чиясь радісна рука протягнулася до мене, і я побачив виблискуючі зуби дев'ятирічного сусідського хлопчини. «Раз, два, три Декстер помри!». А потім із лютою швидкість інші малі хлоп'ята опинилися тут, голосно регочучи і кричачи на мене.. а я стояв собі у кущах повністю приниженим. Ну от і все. Шестирічний Коді дивився на мене із розчаруванням, неначе Декстер, — сам Бог Ночі!, підвів свого верховного жерця. Астор, його дев'ятирічна сестра, приєдналася до галасливих дітей, перш ніж вони знову познаходили собі схованки у темряві, — нові і більш важкі схованки, — лишаючи мене на одинці із моїм соромом.

Декстер не став дурбелити. Декстер став Цим. Знову.

Ви ж напевно дивуєтесь, як же це можливо? Як же можливо, що нічні полювання Декстера докотилися до такого? До цього завжди був страхітливий збочений хижак, який очікував спеціальної уваги від страхітливого збоченого Декстера, — але ось я тут, жбурляв пусту бляшанку з-під равіолі «Шеф Боярді», яка була винною хіба що ж у тому, що мала улесливий смак свого соусу. І ось я був тут, розтрачуючи свій дорогоцінний час на те, щоби програвати гру, в яку я не грав з десяти років. Навіть гірше, я став Цим.

«Раз, два, три...» — став вигукувати я, будучи порядним і чесним гравцем.

Як таке може бути? Як може Демон Декстер відчувати вагу того місяця і не перебувати посердь нутрощів, не розрізати життя інших особин, чиї потреби були дуже не задовільними задля пронизливого вироку Декстера? Як же це можливо, щоби в таку ніч Холодний Месник не взяв із собою на прогулянку Темного Мандрівника?

«Чотири, п'ять, шість».

Гаррі, мій мудрий прийомний батько, навчив мене обережному балансу між Потребою і Ножем. Він навчив хлопчика, в якому бачив невідворотну потребу вбивати, — і навіть не натяку на те, що це можна було б змінити, — Гаррі виліпив його в чоловіка, який вбивав лише вбивць; Декстер не був кровожерливим псом, і він ховався поза обличчям, що здавалося досить людським, і висліджував достеменно порочних серійних вбивць, які вбивали без кодексу. І був би я одним із них, якщо б не план Гаррі. Існує безліч людей, які заслуговують цього, Декстере, казав мій прекрасний прийомний батько коп.

«Сім, вісім, дев'ять».

Він навчив мене як знаходити цих особливих друзів для ігор, як бути певним, що вони заслуговували спецдзвінку від мене і мого Темного Мандрівника. І навіть краще, він навчив мене як виходити із всього цього, як лише коп міг навчити. Він допоміг мені розбудувати пристойну нірку для схованки по життю, і вдовбав у голову, що я маю відповідати їй, відповідати завжди, бути безперестанку нормальним у всіх речах.

А ще я навчився як акуратно одягатися, посміхатися та чистити зуби. Я став ідеальною фальшивою людиною, що каже дурні та беззмістовні речі, якими люди обмінюються на протязі всього дня. Ніхто не підозрював, що приховувалось під моєю ідеально імітованою посмішкою. Ніхто, окрім моєї прийомної сестри, Дебори, звісно ж, яка приймала мене справжнього. Тай взагалі, я ж міг бути набагато гіршим. Я міг бути злючим буйним монстром, який би вбивав і вбивав, і полишав би вежі гниючої плоті на своєму шляху. Замість цього, я був на стороні правди, справедливості, і американського шляху. Хоч все ж і монстром, звичайно, але я чистився доволі гарно після всього цього, і я був НАШИМ монстром, одягненим в червону, білу і синю та стовідсотково синтетичну цнотливість. А в ті ночі, коли місяць був найголоснішим, я знаходив інших: тих, хто полював на невинних і хто не грав за правилами, і я змушував їх піти геть у маленьких, обережно загорнутих шматочках.

Ця елегантна формула файно працювала крізь роки щасливої нелюдськості. Між днями ігор я підтримував свій ідеальний пересічний спосіб життя зі своєї пересічної квартирки. Я ніколи не запізнювався на роботу, я доречно шуткував зі своїми колегами, і я був корисним та ненав'язливим у будь-яких речах, — як і вчив мене Гаррі. Неначе андроїд, моє життя було акуратним, збалансованим, і мало справжню соціальну цінність.

Дотепер. Якимось чином, я опинився у ситуації, коли під час якраз правильної ночі, я грався із табуном дітей у дурбелика, замість того, аби гратися у Нарізай і Хльостай із обережно підібраними приятелями. А через деякий час, коли гра завершиться, я відведу Коді й Астор до дому їхньої матері, Рити, і вона принесе мені бляшанку пива, вкладе дітей в ліжечка, і буде сидіти біля мене на дивані.

Як же ж таке трапилось? Невже Темний Мандрівник отримав ранню відставку та пішов на спочин? Невже Декстер пом'якшав? Невже я якось перетнув кут темного довгого коридору і вийшов із нього, перетворившись на Декстера Домашнього? Чи розміщу я ще колись крапельку крові на акуратну смужку скла, як я завжди робив, в якості трофею з полювання?

«Десять! Готові чи ні, а я йду шукати!».

Так, справді. Я йшов.

Але ж до чого?

Звісно, все почалося із сержанта Доукса. Кожен супергерой мусить мати запеклого ворога, і він був моїм ворогом. Я абсолютно нічого йому не зробив, а все ж він обрав цькувати мене, турбувати мене, не даючи робити свою справу. Мене і мою тінь. А іронія була в наступному: я, працьовитий експерт по зразкам бризок крові, був з того ж поліцейського відділку, що й найняло його на роботу.. ми були в одній команді. Чи було чесно те, що він отак турбував мене, коли я інколи просто займався то тут, то там своїми справами на пару із місячним сяйвом?

Я знав сержанта Доукса набагато краще, ніж я насправді хотів би; набагато більше, ніж просто по-професійним зв'язкам. Я поставив собі за завдання дізнатися про нього все через одну звичайну причину: він ніколи не долюблював мене, незважаючи на те, що я так гордився своїми здібностями у зачаровуванні та життєрадісності на рівні світового суперкласу. Проте здавалося, що Доукс міг розрізнити весь цей фальш; вся моя штучна сердечність відбивалася від нього, як жуки в червні місяці від лобового скла.

Ну і звісно, це приводило мене у стан курйозності. Я маю на увазі, насправді, без жартів: яка ж людина у світі могла мене не любити? Тому я вивчив його зовсім трохи і цього мені вистачило, аби зрозуміти. Людина, яка могла не любити Галантного Декстера, мала сорок вісім років, це був афроамериканський чоловік, і він займав лідируючу позицію у департаменті в лаврах преси. Згідно із зовсім типовими плітками, яких я понабирався, він був ветераном армії, і з того моменту, як прийшов у наш департамент, був присутнім у кількох фатальних стрілянинах, після чого відділ Внутрішніх Розслідувань у кожній з цих справ підтримував доброчесність всіх дій.

Але важливіше всього цього було те, що я відкрив першоджерело, і що за глибоким гнів, який завжди палав в його очах, таїлося відлуння сміху мого власного Темного Мандрівника. Це був малесенький передзвін зовсім маленького дзвону, але я був в цьому певен. Доукс розділяв місце ще з кимось, як і я. Не із такою ж сутністю, але чимось дуже схожим, неначе у нього була пантера, в той час як у мене був тигр. Доукс був копом, але він також був холоднокровним вбивцею. Я не мав чітких доказів цьому, але був певен, навіть не бачачи, як він переломлював гортань людині, що переходила дорогу на червоне світло.

Розумна істота могла би подумати, що він і я могли би знайти спільну точну; поседіти за чашечкою кави і порівня