«Карта днів»

Карта днів (fb2) - Карта днів (Дім дивних дітей - 4) 9769K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ренсом Риггз

Ренсом Ріґґз

Карта днів

Дім дивних дітей - 4

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2019

ISBN 978-617-12-6317-8 (epub)

Перекладено за виданням:

Riggs R. A Map of Days: The Fourth Novel of Miss Peregrine’s Peculiar Children / Ransom Riggs. — Dutton Books, 2018. — 496 p.

Переклад з англійської Василя Чумака 

Фото на с. 433 — з колекції DavidBass; на с. 449 — з колекції Erin Waters. Печатка на с. 455 і с. 458 та обкладинка © Chad Michael Studio, 2018

Електронна версія створена за виданням:

Ріґґз Р.

Р49 Карта днів : роман / Ренсом Ріґґз ; пер. з англ. В. Чумака. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2019. — 512 с. : іл.

ISBN 978-617-12-6305-5

ISBN 978-0-7352-3214-3 (англ.)

УДК 821.111(73)

© Ransom Riggs, 2018

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2019

Пролог

Ніколи ще не сумнівався я у своєму психічному здоров’ї так сильно, як тієї — найпершої — ночі, коли жінка-пташка з’явилася в супроводі своїх вихованців, щоб урятувати мене від божевільні. Отже, їду я на задньому сидінні машини моїх батьків, затиснутий між моїми мускулястими дядечками, — аж тут раз! — і посеред дороги, наче народжені моєю уявою, стоять непорушною стіною мої диво-друзі та сяють у променях дальнього світла наших фар, наче бойовий підрозділ ангелів.

Ми вдарили по гальмах. Хмара куряви накрила все, що було перед вітровим склом. Невже я начаклував собі їхніх двійників і зараз із глибини мого мозку назовні прорвалося щось схоже на мерехтливу голограму? Цієї миті я ладен був повірити в що завгодно, тільки не в те, що зараз тут знаходяться мої друзі. Для дивних, здавалося, не існувало нічого неможливого, але в їхньому візиті до мене я був упевнений найменше.

То був мій вибір — покинути Диявольський Акр та повернутися додому, куди моїм друзям дороги нема. Я сподівався, що після повернення зможу скласти в одне ціле оці такі різні фрагменти свого життя — повсякденні та дивні, звичайні та незвичайні.

І знову про неможливе: мій дідусь уже намагався жити одночасно на два світи, і йому це не вдалося, і, зрештою, він став чужим і для незвичайної своєї сім’ї, і для звичайної. Відмовившись надати перевагу одному способу життя над іншим, він програв і там, і там — що от-от мало трапитися і зі мною.

Я звів погляд на постать, котра наближалася до нас крізь напівпрозору завісу пилу.

— Та хто ви, к бісу, такі? — озвався мій батько.

— Альма Ле Фей Сапсан, — почулося у відповідь, — тимчасовий голова Ради імбрин та директорка цих дивних дітей. Ми вже зустрічалися, хоча я не очікую, що ви це запам’ятали. Діти, привітайтеся!

Розділ перший

Те, як наш мозок здатен сприймати щось нове або опиратися цьому, викликає здивування. Я от щойно був пережив найбільш сюрреалістичне літо, яке лише можна було собі уявити, — попострибавши по минулих століттях, попоприборкувавши невидимих монстрів, закохавшись у колишню подругу свого дідуся, що застрягла в часі, — та тільки тепер, опинившись у своєму безбарвному сьогоденні, у своєму передмісті у Флориді, у будинку, де я виріс, я усвідомив нарешті всю неймовірність пережитого мною.

Тут зі мною був і Єнох, що розвалився на нашому бежевому розкладному дивані, знай посьорбуючи собі колу з келиха, який належав моєму батькові та на якому було зображено логотип американської футбольної команди «Тампа-Бей Баккенірз»; тут була й Олівія, котра відстебнула свої свинцеві черевики і тепер літала попід стелею, катаючись по колу на лопатях нашого вентилятора; тут були і Горацій та Г’ю, котрі розташувалися на нашій кухні — Горацій вивчав світлини на дверцятах холодильника, а Г’ю тим часом нишпорив у пошуках якогось перекусу; тут була і Клер, котра, від здивування відкривши обидва свої роти, витріщалася на величезну чорну громадину нашого настінного телевізора; тут був і Мілард — декор-журнали моєї матусі, коли він їх гортав, наче самі собою піднімалися понад кавовим столиком, зависали в повітрі та відкривалися, і тільки обриси його босих стоп, видавлені на нашому пухнастому килимі, свідчили, що то був саме він, а не якийсь полтергейст. Це була якась суміш світів, яку я тисячу разів уявляв собі, але ніколи навіть не мріяв, що таке можливо насправді. Але тут і зараз переді мною були мої До та Після, які вступили в конфлікт зі вселенськими силами.

Мілард уже намагався був пояснити мені, як так вийшло, що вони змогли опинитися тут, де, без сумніву, були в повній безпеці, не відчуваючи жодного страху. Знищення часової петлі в Диявольському Акрі, яке мало не вбило всіх нас, перезапустило їхні внутрішні годинники. Він так до кінця і не зрозумів чому, але тепер їм більше не загрожувала небезпека несподівано та катастрофічно постаріти під час надто довгого перебування в моєму часі. Віднині вони дорослішатимуть поступово, день у день, так само, як і я, а роки, які вони заборгували вічності, їм пробачено, наче вони й не пропустили більшу частину двадцятого століття, знову та знову проживаючи один і той же щасливий день. Без сумніву, це було диво — безпрецедентний успіх у всій цій дивній історії, — і все ж, як виявилося, воно й наполовину не було настільки дивним для мене, як сам той факт, що вони взагалі опинилися тут: що поруч зі мною стояла Емма, моя чарівна та жвава Емма, чия рука сплелася з моєю, а її зеленкуваті очі сяяли, здивовано оглядаючи кімнату. Це була та сама Емма, про яку я так часто марив довгими самотніми тижнями, що минули звідтоді, як я повернувся додому. На ній була проста сіра сукня, що спадала нижче колін, важкі черевики на пласкій підошві, у яких вона могла і пробігтися, якщо було треба, а її піщано-рудувате волосся було зібране на потилиці в кінський хвостик. Десятиліття, проведені нею в стані залежності від чиєїсь волі, зробили її практичною до глибини душі, але ні ті обов’язки, ні той тягар років, які вона несла на собі, не спромоглися задути в ній ту молоду, дівочу іскру, що так яскраво осявала її зсередини. Емма була водночас і жорсткою, і м’якою; і огидною, і приємною; і старою, і молодою. І все це, що так незбагненно в ній перемішалося, я і любив у ній найбільше. В її душі вистачало місця для всього.

— Джейкобе?

Вона зверталася до мене. Я намагався відповісти, але моя голова саме загрузла в сипучих пісках моїх марень.

Вона помахала мені рукою, потім клацнула пальцями, і її великий палець заіскрився, наче то був кремінь, яким щойно вдарили по кресалу. Від несподіванки я здригнувся і прийшов до тями.

— Ой, пробач, — відповів я.

— У яких хмарах ти літаєш?

— Я просто… — Тут я махнув розчепіреною п’ятірнею, наче згрібаючи павутиння, що висіло в повітрі. — Я такий радий бачити тебе, от і все.

Завершення фрази далося мені нелегко, наче я пробував утримати в руках одразу цілу дюжину повітряних кульок.

Її усмішка не змогла приховати легкого занепокоєння.

— Я знаю, це для тебе, напевне, надзвичайно дивно — те, як ми неждано тут опинилися. Сподіваюся, це не дуже тебе шокувало?

— Та ні. Ну, може, трохи. — Я кивнув у бік кімнати, де були всі. Веселий безлад супроводжував наших друзів скрізь, де б вони не з’являлись. — А ти впевнена, що я не сплю?

— А ти впевнений, що не сплю я? — Вона взяла мене за другу руку та міцно стисла її, і тепло та фізична справжність дівчини наче додали цьому світові особливої ваги. — Мені важко сказати, скільки разів, рік у рік, я уявляла собі, як навідуюсь у це містечко.