«Варіант №1. На альпійській верховині»

Варіант №1. На альпійській верховині (fb2) - Варіант №1. На альпійській верховині (пер. Любим Копиленко) 997K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Борис Крумов

Борис Крумов

ВАРІАНТ № 1

НА АЛЬПІЙСЬКІЙ ВЕРХОВИНІ

Романи

_{Переклад здійснено за виданнями:}

_{Борис Крумов. Вариант № 1. Народна младеж. София, 1970.}

_{Борис Крумов. На един алпийски връх. Военно издателство. София, 1976.}

ВАРІАНТ № 1

СКАНДАЛ У ПИВНИЦІ

Великдень. Храм. До церкви прийшли не тільки старі люди. Тут були молоді жінки й чоловіки — приїхали возами, вантажними й легковими машинами, прийшли пішки з близьких сіл і далеких міст. Одні хотіли побачити на святі знайомих, бездітні сподівалися на цілющі трави й допомогу від недуги, грішники прибули на прощу, а пияки шукали витриманої сливовиці у барильцях із шовковиці.

Я приїхав вантажною машиною по букові дошки. Принаймні так думав мій супутник — міцний чолов'яга, якому щойно минуло двадцять сім і який також полюбляв отакі-от строкаті збіговиська, — завгосп нашого кооперативу з придунайського села.

За день ми упорались у лісництві й надвечір поставили машину край гульбища.

Звідусіль — галас, пахощі кебабчат і смаженої ягнятини. Завгосп, уловивши спокусливий аромат, одразу подався до великої пивниці. Просто попрямував туди — без розмов, без вагань. Певна річ, наше місце було там.

Гарно, що не кажи. До такої роботи мене силувати не треба. Я, хоч іще молодий та нежонатий, людина з уже усталеними звичками — як на мене, добрими. Як у нашому Бреговому кажуть, норовистий.

Ми націлились туди, звідки добре чути оркестр і співачку видно з ніг до голови. Ще з порога метнули на неї око. Смаглявка, щось циганське простежується в її рисах. Сказав собі, що вона відповідає моїй групі крові, і рушив своєю звичною ходою — ходою сільського верховоди, перед яким усі мусять розступатися.

Розштовхали хлопчаків біля одного столу і всілися. Замовили пива й кебабчат.

Мій супутник вирячився на співачку так, що йому в рота не палець, а цілий кулак можна було запхнути. Що вдієш, мужик. Чужа жінка нам завжди видається гарнішою за свою власну. А в того красуня, біля якої два бригадири огинаються…

Я повільно пив пиво. Мені приємно якнайдовше відчувати гіркоту — це, може, єдиний випадок, коли людині приємно відчувати гіркоту і крізь тютюновий дим споглядати дівчину на естраді.

Я звелів кельнерові віднести пляшку «Сунгурларського мескету» оркестрантам і попросити їх заграти «Чорний арап білим конем їде».

В антракті він виконав доручення, показав на мене диригентові, і той розтягнув свого великого рота у службовій посмішці, вклонився, і я побачив його лисе тім'я.

Коли оркестр заграв, співачка зійшла з естради й сіла до окремого столика з табличкою «Для оркестру». Кельнер щось прошепотів їй, і вона пересіла за ближчий стіл. Там якийсь підпилий старший лейтенант заметушився коло неї.

Я знову покликав кельнера й звелів віднести диригентові дві пляшки шампанського, а співачку попросити сісти за наш стіл.

Навколо загомоніли, на наш стіл почали озиратися.

Кельнер виконав доручення. Диригент глянув на мене з іще догідливішою посмішкою — не тільки тім'я, а й потилиця в нього була лиса. Він дав перепочити своїм колегам і заходився виконувати свою посередницьку місію, аби виправдати щедре пригощання.

Біля столу старшого лейтенанта почулася суперечка. Я слухав, втупившись поперед себе, переконаний, що станеться саме те, чого я хочу.

Люблю спостерігати людей крізь тютюновий дим. Цю звичку я, мабуть, перейняв од мого друга Райка Моряка. Не хочу, щоб видно було вираз моїх очей. А так наче напівпрозорий серпанок перед ними.

Тим часом хлоп'ята-сусіди посунулись. Кельнер, вчуваючи великий бакшиш, приніс два стільці.

Диригент підвів співачку. Познайомились. Я не розчув її імені. Задивився на неї, а в таких випадках мій слух слабшає…

— Прошу вас, заграйте щось, — сказав я диригентові й підморгнув.

Той виявився метикованим чоловіком і підвівся. Тільки відійшов, як до нас, похитуючись, наблизився старший лейтенант.

Ще перш ніж устати з-за столу, він втупився в мене. Йому лишалося тільки вихопити пістолет. Я все це бачив, і цигарковий дим допоміг мені видатися спокійним та трохи здивованим його несподіваним втручанням у наше товариство.

— Ви поводитесь непорядно, — затинаючись, пробелькотів він.

Я тихо, наче не дочувши, дуже ввічливим тоном, за який, здається, деякі дипломати заздрили мені, запитав:

— Що ви хотіли?

— Кажу, не маєте права забирати співачку від нашого столу.

Я поклав ногу на ногу, розлігся на жовтому стільці, наче в шезлонгу, й заговорив своїм дипломатичним тоном. Знаю від друзів, що цією вдаваною байдужістю можу довести своїх надто гарячих співрозмовників до нестями.

— Дама сама прийшла до нашого столу, і ви не маєте підстав для докорів. Крім того, бажано було б не називати таким словом людину мистецтва.

Це дуже його розлютило. Іншого — між нами кажучи — я не хотів і не чекав.

— Вона не сама прийшла до тебе, а ти підкупив і її, і диригента, і кельнера!

Він уже кричав. Люди навколо — і п'яні, і тверезі — притихли. Доводилось відмовлятися від дипломатичного тону. Я загасив недопалок об каблук, дарма що переді мною стояла попільниця. Устав.

— Чи не краще вам, громадянине старший лейтенант, повернутися до свого столу? Не думайте, що коли ви офіцер, то вам усе дозволено, а я, простий шофер, мушу лизати вам п'яти. І це така рівноправність у соціалістичній Болгарії!

Далі все розгорталося блискавично. Кулаки, жіночий вереск, чоловіча лайка, вигуки: «Міліція!»

Міліція прибула. Я пробіг повз стойку, проскочив у кухню. За собою чув крики. Виліз у вікно й поміж плодових дерев — просто до монастиря. А позад мене — галас, тупіт, постріли, міліцейські свистки.

Тільки в монахів можна знайти притулок. Я біг попід стіною й шукав шпарини. З досвіду знаю: хіба що мури в'язниць не мають видимих перелазів. Усі інші, навіть огорожі найсекретніших військових частин, не без відтулини, крізь яку пролізають коти, собаки чи й солдати, котрі не хочуть, щоб їх бачило начальство. Відірвані дошки, розхитані цеглини, відтягнутий колючий дріт, де проходять ті, хто воліє бути непоміченим біля парадного входу.

Я знайшов шпарину аж поблизу свинарника. Проліз у неї і побіг, але перечепився за щось і впав. Не було сил підвестися. Де тільки мені не боліло!

Дідько його забирай, така бійка не передбачалась!..

Почув чиїсь кроки. Я лежав вухом до землі, й чужі кроки гучно відлунювали. Хтось перевернув мене на спину. Небо наді мною було чорне. І лише за кілька секунд збагнув, що то не небо, а ряса ченця, яка закривала мені зорі. Підійшов і другий. Ухопили мене за руки, за ноги й кудись потягли.

Від головних воріт монастиря долинула сварка. Певно, міліція наполягала на обшуку.

ТАЄМНИЧИЙ ЧЕРНЕЦЬ

Я лежав на твердих дощатих нарах. Коло мене сидів чернець з густою кучерявою бородою. Думаю, було йому не більше тридцяти п'яти років. Я не слухав, що він розпитував, а нестямно благав:

— Не видавайте мене! Прошу вас… не треба! Сховайте мене… до наступної ночі. Як побачать мене… знову до в'язниці. Я тільки місяць тому вийшов звідти. Здоров'я, життя мені поламали, у могилу хотіли загнати. Я віддячу вам, усе, що тільки забажаєте…

Молодий служитель божий заспокоював мене, мовляв, нема чого боятися. Розпитував, чи не болить що, чи не поранений.

Мене тільки потовкли. Тяжких ран не було, і я переконував його, що не завдам зайвого клопоту монастиреві, тільки б переховали мене до завтрашнього вечора, а там я легко знайду шлях за кордон.

Він запитав, чи я не голодний. Я злякано відсахнувся, а потім зіщулився:

— Ти… ти перевдягнений старшина міліції! Ви хочете мене отруїти! Не візьму жодної крихти!

Затулив обличчя руками й розплакався.

Потім почув кроки. Хтось підслухував під дверима і, певно, підглядав.