«Реквієм блондинкам»

Джеймс Гедлі Чейз

Реквієм блондинкам

Розділ перший

Одного погляду на Кренвіль було цілком достатньо. Я їхав головною вулицею міста, і крізь відчинені вікна мого «паккарда» долинав сморід бруду та помиїв. Далеко попереду височіли цегляні комини ливарних цехів, що здіймалися просто в небо. Вони випльовували чорний дим, який закоптив усе довкола жовтуватою кіптявою.

Відчув непоборну відразу до міста, яке мені відразу не сподобалося.

Перший же поліцейський, якого я зустрів, був неголений, і на його кітелі бракувало двох ґудзиків. Другий, котрий регулював рух, тримав у роті сигару.

Завалені сміттям тротуари були залюднені. На перехрестях товклися групки чоловіків. Дехто читав газети, а інші намагалися підглянути написане. Заклопотані жінки, втиснувши голови в плечі, швидко їх проминали. Крамниці неначе спорожніли; навіть власники барів повисипали на сонце. Не варто й говорити, що Кренвіль гудів, мов розтривожений вулик, від ледь стримуваного гніву та збудження. Я зрозумів це, ледь поглянувши на людей.

Пригальмував біля аптеки, і, скориставшись тамтешнім телефоном, подзвонив Льюїсу Вулфу. Повідомив, що вже на місці.

— Тоді їдьте сюди. — Це був тон людини, яка звикла, щоби все було так, як вона хоче. Голос був хрипкий і нетерплячий.

— Виїжджайте з міста і на світлофорі поверніть направо, а потім проїдьте ще з милю.

Я відповів, що скоро буду, і вийшов з аптеки. Біля мого авта зібрався натовп роззяв. Спершу я не зрозумів, чому. Коли почав проштовхуватися через юрмище, почув, як хтось сказав:

— Це детектив із Нью-Йорка!

Я швидко поглянув у той бік через плече, але не зупинився.

Там стояла групка хворобливих на вигляд, жалюгідних, брудних, втомлених та розлючених людей. Чолов’яга з великим кадиком промовив:

— Якщо в тебе є клепки в голові, ти негайно заберешся звідси!

Я був ошелешений, що він отак говорить зі мною.

Поміж чоловіків пронісся якийсь гомін. Вони наблизилися до мене, і вигляд у них був такий, наче вони хочуть мене відгамселити.

Я швидко відчинив машину і прослизнув на водійське сидіння.

Чолов’яга з кадиком просунув неголене обличчя у вікно мого авта.

— Звалюй звідси, чистоплюю! — сказав він твердо. — Ти нам тут непотрібний!

Я завів двигун.