«1793»

Ніклас Натт-о-Даґ

1793

Лукавство породжує лукавство, насильство породжує насильство.

Перша частина

Привид Індебету

Осінь 1793 року

Нас тут усіх охопив сильний страх. Тисячами ширяться чутки, одна незбагненніша від іншої. Зрозуміти щось достеменно неможливо, бо кожен оповідач розказує по-своєму, і здається мені, що всі вони — трохи поети. Жорстокість злочину здається надто нечуваною, тож я не уявляю, що про все це думати.

Карл Ґустав Леопольд, 1793

Мікель Кардель бовтається в холодній воді. Правою рукою він тримає за комір Югана Єльма. У бідолахи з рота виступає кривава піна. Його шинель набрякла від крові і солоної води, і коли хвиля вириває товариша з Мікелевої руки, він кричить, але з горла виривається лише стогін. Єльм стрімко падає у глибину. Мікель опускає голову у воду і проводжає тіло поглядом. Його гарячкові думки уявляють щось інше, глибше, приховане від найгострішого зору. Тисячі скалічених моряків наближаються до воріт пекла. Ангел смерті прикриває їх своїми крилами, і щелепи його кістлявого черепа кривляться у глузливій посмішці.

— Агов! Мікелю! Пальте[1]! Прокинься!

Кардель повільно приходив до тями від енергійних штурханів. Одразу прокинувся й біль у колишній лівій руці. На її місці зараз дерев’яна, вирізана з бука. Протез має спеціальну виїмку для кукси, прив’язаний до ліктя ремінцями. Вони боляче врізаються в шкіру. Мав би вже запам’ятати, що протез треба відв’язати чи хоч послабити зав’язки, перш ніж набратися до безпам’яті.

Кардель розплющує очі. Найперше він бачить заляпаний стіл. Доводиться докласти значних зусиль, щоб підняти голову — щока приклеїлася до стільниці. Зрештою йому вдалося випрямитися, але на столі залишилася перука. Вилаявшись, Мікель віддер її, витер брудну щоку й сховав перуку під камзол. Капелюх зім’ятий валяється на підлозі. Абияк Кардель вирівнює головний убір і натягає на голову по самі вуха.

Пам’ять поволі поверталася. Він заснув у трактирі «Гамбург», нажлуктившись по зав’язку. Краєм ока побачив ще кількох таких самих відвідувачів, яких власник підвалу вважав достатньо багатими, щоб не викинути в канаву, а залишити на лавках і під столами, де вони зустрічали ранок, а потім плелися додому слухати докори розлючених дружин. Але це не про Карделя. Він каліка й живе сам, тож увесь час — лише його власний.