«Вигнанець і чорна вдова»

Описание

Весна 1909 року. Київський слідчий Платон Чечель викриває жорстоку вбивцю юних дівчат — доньку таємного радника з Петербурга. Та панянка гине за тих самих обставин, що її жертви, тож впливові родичі звинувачують Чечеля в наклепі. Для суспільства Платон стає вигнанцем. Єдиний вихід не опинитися на каторзі — урятувати життя мільйонера фон Шлессера, якого нібито хоче вбити молода дружина, що вже здобула славу чорної вдови. Утім, барон помирає, і це лише початок серії холоднокровних убивств. Під підозрою всі спадкоємці — і навіть сам Платон... Вигнанець змушений розплутати клубок смертей та дізнатись, хто винен, щоб не тільки запобігти новим злочинам, а й урятувати себе.

1 страница из 201
читать на одной стр.

Настроики

Фон текста:

Текст
Текст
Текст
Текст

Аа
Roboto
Аа
Garamond
Аа
Fira Sans
Аа
Times

Андрій Кокотюха

Вигнанець і чорна вдова

Розділ 1

Посланець із револьвером

Весна 1909 року

Київ, шинок на Батиєвій[1] вулиці

е треба різких рухів, пане Чечель. Я попереджений про ваші фокуси.

— Господь із вами, які фокуси?

— Ви чудово мене розумієте, Платоне Яковичу. Стійте спокійно. Витягніть правицю перед собою.

— Коли наставляють револьвер, завжди велять підняти руки вгору.

— Не гарикайтеся. Ця ваша манера теж добре відома... кому слід. Робіть, що велено.

Платон Чечель підкорився міцно збитому й незграбному на вигляд дядькові. Сиві пишні вуса робили його подібним до козацького полковника. Але не справжнього, а намальованого художником — з тих, що не застали живими жодного нащадка запорожців. Тому надихувалися описами з публікацій пана Яворницького й малюнків, які їх ілюстрували. Образ дещо перекреслював візницький сіряк, франтувато оздоблений трохи витертим бобровим коміром, і висока, трохи приплюснута згори шапка.

Іван Захарченко завжди любив маскуватися, і в нього дуже добре виходило.

Коли Платон тільки почав служити, Захарченко два роки як подався у відставку. Та легендарною персоною лишався. Його можна було зустріти в будинку на Великій Житомирській — завжди мав якісь справи у головному поліцейському відділку Києва. Особливо на третьому поверсі, надбудованому спеціально для розміщення там розшукової поліції.

З відставним сищиком рахувалися, бо Захарченка цінував сам недавно померлий, царство небесне, пан Мастицький[2] — київський поліцмейстер, з якого, кажуть, почалися успіхи міського розшуку. А пристав Георгій Рудий[3], той самий, хто придумав заносити відомості про злочинців в окремі картки, при зустрічі тиснув Захарченку руку й навіть поважно кланявся.

Відставний поліцейський не надто й приховував, що виконує приватні доручення за грубі гроші. Авторитет, а головне — зв’язки як у поліційному департаменті, так і в київських нетрях були старому сищику в поміч. Потай Платон хотів стати схожим саме на Захарченка, заслуживши повагу передусім сумлінною службою. Навіть кілька разів намірявся набратися духу й підійти до свого кумира, чемно попросити поділитися досвідом, напроситися на науку — якщо Іван Макаровим бере учнів.

Не думав, що Захарченко прийде сам.