«Я сам поховаю своїх мертвих»

Джеймс Гедлі Чейз

Я сам поховаю своїх мертвих

Розділ перший

Гарі Вінс увійшов до кабінету і швидко зачинив за собою двері, обірвавши гомін, що лунав із сусідньої кімнати. Звідти доносилися хриплий сміх і шаркотіння багатьох ніг: здавалося, що всі намагались перекричати один одного.

— Гамірно, як у зоопарку, правда? І запах такий же.

Гарі пройшов поміж порожніми столами до Лоїс Маршал, яка сиділа за комутатором, та обережно поставив на стіл пляшку шампанського й два келихи.

— Ти все пропустиш. Фу, там хоч сокиру вішай, — він протер обличчя хустинкою. — Містер Інгліш сказав, що ти мусиш випити хоч трохи шампанського.

— Щось нема бажання, дякую, — всміхнулася Лоїс, елегантна симпатична брюнетка двадцяти семи років, із суворим, але стриманим поглядом. — А вони нехай собі розважаються, ти ж не проти?

— Не проти, якщо це не в робочий час, — Вінс уміло зняв із пляшки дротяну обмотку, — або якщо є серйозний привід. Зрештою, ми ж не щодня перемагаємо у боксерському поєдинку.

Корок, вистріливши, пролетів через усю кімнату, шампанське запінилось, і Гарі швидко підставив келих.

— Не щодня — на наше щастя, — сказала Лоїс. — Як думаєш, вони надовго засіли?

— Доки не виженуть. Не випито ще й половини віскі, — він подав дівчині келих і наповнив свій, — за Джо Ратліна, нового чемпіона. Нехай він і далі вкладає суперників на рингу.

— За містера Інгліша, — тихо сказала Лоїс і пригубила шампанське.

Вінс усміхнувся.

— Так, за містера Інгліша, — трохи випивши, Вінс скривився і відставив бокал. — Кисле, краще пити віскі. Слухай, чому ти не даєш Тріксі сидіти на комутаторі? Це ж її робота.

Лоїс знизала елегантними плечима:

— Ти подивися на наш звіринець. Вони знають, що до мене краще не лізти, але Тріксі...

— Та їй подобається, коли хлопці час від часу зачіпаються. Вона думає, що це підкреслює її привабливість. Принаймні ті мавпи більш-менш безпечні. Думаю, Тріксі дасть собі раду.

— Може, й так, але вона ще дитина. Сидіти в офісі до ночі — це не для неї.

— Ти говориш, як стара баба, — Вінс усміхнувся. — Якщо хтось і сидить допізна, то це ти.

Лоїс знову знизала плечима.

— Мені байдуже.

Вінс пильно глянув на дівчину.

— А хлопцеві твоєму байдуже?

— Гарі, яке тобі до цього діло?

Її спокійні карі очі раптом звузилися.

Помітивши це, Вінс змінив тему.

— Ти була з містером Інглішем, коли він починав цю напівлегальну справу, правда?

— Правда. Ми тоді сиділи у маленькому офісі, а друкарську машинку і меблі, якщо той мотлох можна так назвати, взяли напрокат. І дивись, чого досягли! Тринадцять офісів і сорок працівників. Непогано як для п’яти років, чи не так?

— Еге ж, — Вінс запалив сигарету. — У нього нюх на успішні проекти. Цього тижня поєдинок, минулого — цирк, позаминулого — концерт. Що далі?

Лоїс засміялася.

— Він щось знайде, — відповіла дівчина, пильніше глянувши на Гарі, майже тридцятитрьохлітнього широкоплечого чоловіка середнього зросту. Він мав волосся, що стирчало їжаком, вицвілі, постійно напружені очі, красиві рот і підборіддя та прямий вузький ніс. — Ти теж непогано влаштувався...

Вінс кивнув.

— І все завдяки містерові Інглішу. Без жартів. Якби він не дав мені цього шансу, я б і досі протирав штани, працюючи бухгалтером. Знаєш, інколи й не віриться, що я — його заступник. Не можу зрозуміти, якого біса він узагалі взяв мене на роботу.

— У нього нюх на таланти, — усміхнулася Лоїс. — Він же взяв тебе не через твій стиль одягу. Ти вартий своїх грошей.

— Сподіваюся, — Вінс провів рукою по коротко стриженому волоссю і глянув на годинник. Було вже 23:15. — Цей балаган триватиме мінімум до другої, — він випив ще трохи шампанського. — Тобі долити?

Дівчина заперечливо хитнула головою.

— Ні, дякую. Містер Інгліш задоволений?

— Еге ж, сама знаєш. Він крутитиметься тут увесь вечір, дивлячись, як інші хлопці напиваються. Бос поводиться так, ніби випадково потрапив на чужу вечірку. Аб Мендельсон намагався підловити його у тихому закутку, але марно.

Лоїс засміялася.

— Він хоче вмовити містера Інгліша профінансувати його жінок-борців.

— Непогана ідея, — мовив Вінс. — Я бачив кілька їхніх поєдинків. Не хотів би бути тренером цих дівчат, але не проти показати їм кілька захватів у партері.

— Ну, то скажи про це містерові Інглішу, і він влаштує тебе на таку роботу.

Задзвонив телефон, і Лоїс підняла слухавку:

— Інгліш Промоушн. Доброго вечора.

Поки секретарка слухала, Вінс спостерігав, як її чорні брови здивовано підіймаються.

— Я зараз покличу його до телефону, лейтенанте, — вона відклала слухавку. — Гарі, скажи містерові Інглішу, що телефонує лейтенант Моріллі з відділу розслідування убивств. Він бажає з ним поговорити.

— Ох уже ця поліція, — скривився Вінс, — точно забагли там якоїсь послуги: автографа боксера чи білетів на матч. Ти ж не хочеш, аби я турбував містера Інгліша через цього бовдура?

Лоїс повторила серйозним тоном:

— Гарі, будь ласка, скажи йому, що це терміново.

Зиркнувши на секретарку, молодик зіскочив зі столу.

— Ну добре, біжу.

Він попрямував до дверей, що вели до приймальні офісу Ніка Інгліша, і щойно Гарі їх відчинив, як шалений гамір увірвався до кімнати.

— Я вже кличу містера Інгліша, — сказала Лоїс у слухавку.

Моріллі пробурчав:

— Міс Маршал, попросіть, аби підігнали його автомобіль. Коли він почує новину, йому, без сумніву, знадобиться машина.

Лоїс подякувала, набрала на іншій лінії відповідального за гараж і попросила підігнати авто містера Інгліша до головного входу. Щойно вона закінчила розмову, увійшов Нік Інгліш у супроводі Вінса.

Інгліш був широкоплечий і мав майже два метри зросту, тому здавався масивним, але не товстим. На свої сорок він не виглядав; його чорне, наче смола, коротко стрижене волосся любило кучерявитися. Сиві волосини на скронях пом’якшували важкі й суворі риси обличчя. Інгліш мав високий, широкий лоб, короткий сплюснутий ніс, тонкий рот і квадратне підборіддя з ямочкою. Його зовнішність важко було назвати приємною, але водночас він притягував до себе погляд, і одразу ставало помітно, яка це сильна особистість.

Лоїс кивнула на телефон.

— Містере Інгліш, на зв’язку лейтенант Моріллі.

Інгліш підняв слухавку.

— Що сталося, лейтенанте?

Лоїс швиденько відійшла до Вінса і сказала:

— Поклич Чака, Гарі. Думаю, він знадобиться.

Вінс кивнув і вийшов.

Лоїс почула, як Інгліш запитав:

— Коли це сталося?

Вона з тривогою поглянула на масивного чоловіка, який сперся на стіл, спохмурнів і забарабанив довгими пальцями по стільниці. Лоїс знала Ніка Інгліша вже п’ять років. Уперше вони зустрілися, коли той залишив роботу інженера в Південній Америці та відкрив невеликий бізнес у Чикаго, аби продавати гірокомпас, свій власний винахід, нафтовидобувним компаніям. Нік найняв її сидіти в офісі, а тим часом оббивав пороги різних інстанцій, шукаючи необхідних інвестицій у виробництво.

Було важко, але дівчина швидко зрозуміла, що труднощі й невдачі тільки спонукали Інгліша працювати ще більше. Вона помітила, що в Інгліша — незламний дух. Були періоди, коли Лоїс залишалася без платні, а він — й узагалі без їжі, але оптимізм і рішучість Ніка були немов заразними. Вона знала, що Інгліш досягне успіху. Це було видно з того, як завзято він працював. Інакше й бути не могло. Того безуспішного року постійних невдач і започаткувався цей зв’язок, якого Лоїс не могла забути; однак їй було цікаво, чи відчуває щось подібне і він. Зрештою, гірокомпас був профінансований і довів свою успішність. Інгліш продав винахід за двісті тисяч доларів, і роялті з продажів досі давало йому непогані прибутки.

Нік почав шукати інші винаходи для «обробки», і протягом трьох наступних років завоював репутацію людини, яка може дістати гроші з повітря. Зібравши достатньо коштів, Інгліш розширив сферу діяльності та пішов у розважальний бізнес, розкручуючи дрібні шоу для нічних клубів, і поступово виріс до шоу, за якими тепер спостерігає вся країна.

Гроші почали текти рікою. Інгліш створив компанію, потім узяв кредит на два театри і дюжину нічних клубів. Згодом, коли гроші перестали бути його метою, він зацікавився політикою. Нік оплатив передвиборчу кампанію Генрі Б’юмонта і навіть посадив його у крісло сенатора.

Дивлячись на Інгліша, Лоїс усвідомлювала, як багато він домігся та яким впливовим став, але водночас дівчина шкодувала, що тепер не може бути для нього максимально корисною. Вона стала лиш однією з багатьох, хто працює на Ніка.

Вінс повернувся із Чаком Еганом, водієм Інгліша, що завжди був готовий виконати будь-яке доручення без пояснень і запитань. Це був, як то кажуть, чоловік далеко за тридцять, дрібний, із пісочного кольору волоссям, червонявим, рябим обличчям, кам’яними очима та плавними, навіть скрадливими рухами. Сьогодні він виглядав гірше, ніж зазвичай: смокінг був явно не для нього.

— Що тут сталося? — прошепотів він, нахилившись до Лоїс. — Мені так гарно відпочивалося.

Вона несхвально хитнула головою.

Інгліш сказав у слухавку:

— Я виїжджаю. Нічого не чіпайте. Буду за десять хвилин.

Чак прохрипів, зиркнувши на Лоїс:

— Автомобіль?

— Біля входу.

Усі застигли, очікуючи вказівок.