«Посуха»

Джейн Гарпер

 Посуха

Моїм батькам, Майкові й Гелен, які завжди мені читали вголос

На ферму смерть прийшла не вперше, а мухи ж не перебирають. Їм що туша, що труп — однаково.

Цього літа посуха забезпечила мухам широкий вибір. Коли ківарські фермери націлювали рушниці на сухоребру худобу, мухи швидко обліплювали незмигні очі й липкі рани. Нема дощу — нема корму. А коли нема корму й маленьке містечко день у день плавиться під палюче-блакитним небом, доводиться приймати нелегкі рішення.

— Так не може тривати вічно, — казали фермери, а місяці збігали, і вже перевалило на другий рік. Фермери повторювали ці слова одне одному вголос, як мантру, а потім ще раз, пошепки, як молитву.

Але синоптики в Мельбурні так не думали. Вбрані в костюми і в співчуття, вони сиділи в своїх кабінетах з кондиціонерами і майже щовечора о шостій між іншим повідомляли погоду. Офіційно найгірша посуха за останні сто років. Ці погодні умови мали назву, яку досі ніхто не навчився вимовляти. Ель-Ніньйо.

Бодай мухи раділи. Але того дня знахідки їм трапилися незвичні. Менші за розмірами, з гладенькою шкірою. Хоча яка різниця? Головне в них таке саме. Скляні очі. Вологі рани.

На галявині тіло було найсвіжіше. Два інші, в будинку, мухи відшукали не одразу, хоча вхідні двері погойдувалися, гостинно відчинені. Ті мухи, які не зупинилися біля першої жертви, в коридорі, а полетіли далі, отримали ще одну, у спальні. Це тіло було менше, зате й конкуренція тут нижча.

Першими опинившись на місці злочину, мухи задоволено роїлися у спекотному повітрі, а чорна кров збиралася в калюжі на кахлях і на килимі. Надворі на мотузках непорушно висіла білизна, пересохла й закоржавіла на сонці. На брукованій стежці валявся покинутий дитячий самокат. У радіусі кілометра від ферми билося одне-єдине людське серце.

Отож ніхто не відреагував, коли в глибині будинку заплакало немовля.

Розділ перший

Навіть тим, хто в церкві з’являється хіба що на Різдво, було ясно, що на поминальну службу зійшлося людей більше, ніж може тут поміститися. На вході вже зібрався сіро-чорний затор, коли у хмарі куряви й сухого листя під’їхав Аарон Фок.

Місцеві мешканці, що дуже хотіли зайняти сидячі місця, водночас намагаючись цього не показувати, штовхалися під дверима, в які потихеньку вливався натовп. На тому боці вулиці кружляли ЗМІ.

Припаркувавши свій седан поряд з таким самим немолодим пікапом, Фок заглушив мотор. Кондиціонер затихнув, і салон миттєво почав нагріватися. Фок дозволив собі посидіти мить, роздивляючись людей, хоча куди вже зволікати. Цілу дорогу з Мельбурна він і так ледве плівся, розтягнувши п’ятигодинну поїздку більш як на шість годин. Зрадівши, що ніде не видно знайомих облич, він вийшов з машини.

Його, мов ковдра, накрила спека пізнього пообіддя. Рвучко відчинивши задні дверцята, Фок, обпікши руку, витягнув піджак. Трохи повагавшись, узяв із сидіння і капелюха. Брунатний полотняний капелюх, ширококрисий і цупкий, зовсім не пасував до жалобного вбрання. Але Фок, у якого шкіра півроку мала блакитний відтінок збираного молока, а півроку була вкрита нездоровим ластовинням, що викликало думки про рак, був готовий ризикнути порушити дрес-код.

Білошкірий від народження, з дуже світлим коротко стриженим волоссям і майже невидимими віями, Фок за свої тридцять шість років частенько почувався так, наче австралійське сонце щось намагається йому сказати. Серед довгих тіней Мельбурна це повідомлення ігнорувати було легше, ніж у Ківарі, де тінь у дефіциті.

Фок озирнувся на дорогу, яка вела геть з міста, потім глянув на годинник. Похорон, поминки, переночувати — і назад. «Вісімнадцять годин», — підрахував він. Не більше. З цим твердим наміром він швидко рушив до людей, притримуючи рукою капелюха, якого шарпнув різкий порив гарячого вітру.

Церква всередині виявилася ще меншою, ніж йому пам’яталося. Стоячи пліч-о-пліч з незнайомцями, Фок дозволив затягнути себе в юрму парафіян. Помітивши під стіною вільне місце, він пірнув туди, втиснувшись поряд з фермером у бавовняній сорочці, яка туго напиналася на череві. Чоловік кивнув і знову перевів погляд уперед. На ліктях у нього Фок помітив заломи: донедавна рукава сорочки були закасані.

Скинувши капелюха, Фок непомітно обмахнувся. Не втримавшись, роззирнувся. Обличчя, які спершу здалися йому незнайомими, нарешті потрапили у фокус — і Фока накрив нелогічний подив через побачені зморшки, срібні нитки у волоссі, набрані кілограми.

Старший чоловік за два ряди від Фока зустрівся з ним поглядом — і вони, впізнавши один одного, обмінялися сумною усмішкою. Як же його звати? Фок спробував пригадати. Ніяк не міг зосередитися. Цей чоловік — колишній учитель. Фок уявив, як він стоїть перед класом, хоробро намагаючись зацікавити знудьгованих підлітків географією, або працею, або ще чимось, але пам’ять усе одно зраджувала.

Чоловік кивнув на свою лавку: мовляв, він може посунутися, одначе Фок увічливо похитав головою і знову перевів погляд уперед. І за кращих часів він уникає пустопорожніх балачок, а сьогоднішню подію, безсумнівно, від кращих часів відділяє мільйон жахливих миль.

Господи, яка ж маленька труна посередині! Між двох дорослих трун вона видавалася ще жалюгіднішою. Хоча куди вже гірше. Маленькі діточки з охайно зачесаним, прилизаним волоссячком тицяли в неї пальцями: «Татку, дивися. Скринька у футбольних кольорах». Старші діти, які вже розуміли, що всередині, налякано мовчали, нервово вертілися у своїх шкільних формочках і тулилися до матерів.

На три труни дивилася згори збільшена родинна світлина — батьки і двоє дітей. Застиглі піксельні усмішки були непомірно великі. Фок упізнав це фото: його показували в новинах. Багато показували.

Унизу квітами, в національних кольорах, були викладені імена загиблих. Люк. Карен. Біллі.

Фок задивився на Люкову світлину. В густій чорній чуприні подекуди майнула сивина, але й досі Люк був у значно кращій формі, ніж більшість чоловіків після тридцяти п’ятьох років. Обличчя трохи постаріло порівняно з тим, яким Фок його пам’ятав, але ж і минуло вже майже п’ять років. Проте ні самовпевнена усмішка, ні хитруватий погляд очей не змінилися. «Яким був, таким і лишився», — майнуло в голові. Але три труни свідчили про протилежне.

— От же ж трагедія, — ні сіло ні впало заговорив фермер поряд з Фоком. Він стояв, схрестивши руки й упершись кулаками собі під пахви.

— Так, — озвався Фок.

— Ви добре їх знали?

— Не дуже. Тільки Люка… — почав Фок — і цілу запаморочливу хвилю не міг дібрати слова, щоб описати чоловіка в найбільшій труні. Рився в пам’яті, але на гадку спадали тільки газетні кліше. — Батька, — зрештою закінчив він. — У дитинстві ми дружили.

— Та я знаю, хто такий Люк Гедлер.

— Тепер, здається, всі знають.

— Ви тут досі живете, ні? — переступив фермер з ноги на ногу й уперше зупинив погляд прямо на Фокові.

— Ні. Давно вже не живу.

— Ясно. Але в мене таке відчуття, наче я вас десь бачив, — нахмурився фермер, силкуючись пригадати. — Гей, а ви не з тих нікчемних тележурналістів, ні?

— Ні. Я з поліції. З Мельбурна.

— Та невже? Вам, хлопці, давно пора почати розслідування проти уряду, який довів до такого, — кивнув чоловік на Люкове тіло, що лежало поряд з тілами його дружини й шестирічного сина. — Ми тут намагаємося нагодувати країну, сто років уже такої жахливої сухоти не було, а уряд зібрався скорочувати дотації. Як так подумати, цього сердешного покидька можна зрозуміти. Це ж бісо…

Він затнувся. Обвів поглядом церкву.

— Це ж просто ганьба, ось що це таке.

Фок не відповів, і вони двоє замислилися над некомпетентністю Канберри. Потенційних винуватців загибелі родини Гедлерів уже добряче пошмагали на сторінках газет.

— То ви приїхали розслідувати? — кивнув чоловік на труни.

— Ні. Просто як друг, — озвався Фок. — Не думаю я, що тут є що розслідувати.

Знав він, як і всі інші, тільки те, що почув у новинах. З новин картина здавалася ясною. Рушниця належала Люкові. Пізніше її знайшли біля його тіла: цівка була застромлена у те, що лишилося від його рота.

— Либонь, ваша правда, — мовив фермер. — Я просто подумав, якщо ви були друзями…

— Та я й не в тому підрозділі. Федеральна служба. Фінансовий моніторинг.

— Мені це ні про що не говорить, друже.

— Це означає, що я відстежую гроші. Якщо раптом сума з кількома нулями опиняється не там, де потрібно. Відмивання коштів, розтрата — отакі речі.

Чоловік щось відповів, але Фок не розчув. Його погляд перемістився з трун на жалобників у першому ряду, зарезервованому для рідних. Вони сидітимуть попереду друзів і сусідів, які, витріщаючись їм у потилиці, дякуватимуть Богові, що не потрапили на їхнє місце.

Минуло двадцять років, а Фок миттю впізнав Люкового батька. Джері Гедлер посірів з обличчя. Очі глибоко ввалилися. Він слухняно всівся на своє місце в першому ряду, одначе голову відвернув. Ігноруючи заплакану дружину, яка сиділа поряд, і три дерев’яні ящики, що прихистили рештки його сина, невістки й онука, він дивився прямо на Фока.

У глибині церкви з динаміків залунали перші музичні ноти. Починалася панахида. Джері легенько кивнув, і Фок мимовільно запхав руку в кишеню. Намацав листа, якого знайшов у себе на столі два дні тому. Сім слів, написаних незграбною рукою Джері Гедлера:

«Люк брехав. Ти брехав. Приїзди на похорон».

Фок відвів очі перший.