«Танці утрьох»

Олександр Медведєв

Танці утрьох

6 травня, 12.30

У черговій частині було, як завжди, накурено. Лейтенант Симакін, якого товариші по службі знали як чоловіка непитущого, що коли вже й зважувався випити, то робив це безжурно, поетично і безтурботно, усю зміну сидів, виконуючи дихальні вправи. Він міцно стискав зуби і делікатно втягував повітря носом, ніби якийсь житель екзотичного, загадкового і дрімотного Сходу, де всі чоловіки — йоги, а жінки — гейші.

Адже саме таким бачився горезвісний Схід крізь скло кінескопів і заґратованих вікон райвідділу.

Від вчорашнього вечора Симакін ще повністю не відійшов. Звуки і запахи навколишнього світу сприймав досить опосередковано. Навіть прогавив полуденну каву, яку варили в сусідній кімнаті і за правилом «хто встав — той штани вбрав» вона дісталася, як завжди, трьом із шести міліціонерам охорони. А все через джезву місткістю двісті п’ятдесят грамів, яку називали «чверткою» і традиційно ділили на трьох. Удруге каву не варили — заощаджували.

Симакін навіть не почув (а точніше, не усвідомив), як сержант Ринда («Це таке матроське прізвище», — гордо пояснював його власник кожному, хто перепитував; а перепитували всі), видуваючи білясту поземку з глянсувато-чорної поверхні кавоварки, пробасив: «А лейтенантові нашому — дуля; він учора нажлуктився до безтями». Саме тому Симакін і сумнівався в ефективності засобів маскування (до яких, крім йогівських дихальних вправ, належала жуйка «Дірол» і туалетна вода з ефектною назвою, що завжди забувалася).

На телефонні дзвінки він теж реагував із запізненням. Бабуся, яка не могла потрапити до квартири, оскільки загубила ключі, додзвонилась у дільницю тільки з третього разу. Вислухавши її довгі, плутані, незрозумілі пояснення, Симакін у відповідь так само довго і розпливчасто намагався пояснити їй, що такі справи не належать до компетенції («копотенції» — ледве вимовив Симакін) правоохоронних органів, ними займається ЖЕК, але краще попросити якогось спритного хлопчика залізти в квартиру через сусідський балкон. Бабуся не розуміла, про якого Жеку говорить Симакін і якому хлопчикові вона може довірити кішку, що сидить з ранку без молока. «Довели країну до ручки», — резюмувала старенька і поклала слухавку.

Симакін зажурено втупився у величезну карту району, що висіла прямо перед ним. Якби він умів малювати, то зміг би по пам’яті відтворити позначки кожного дерева, гаража чи будинку.

Минула шоста година чергування і за весь цей час не сталося жодного інциденту. «Воно й не дивно, — з сумом констатував лейтенант, — травень, неділя, фірми закриті, народ садить картоплю, малолітні злочинці цілий день дивляться мультики про Тома і Джеррі. У нових районах бухають, якщо є гроші, і весь мордобій почнеться увечері, але мене вже тут не буде і розгрібати це все доведеться Сашкові. Або Володьці — хоч убий, не можу запам’ятати їхні графіки».

— …Товаришу лейтенант, телефо-он! Візьміть слухавку! — Ринда репетував уже другу хвилину, називаючи лейтенанта то паном, то товаришем. П’ятдесят на п’ятдесят, бо колишнє статутне звертання уже застаріло, а нове ще не затвердили.

— Черговий на проводі! — гаркнув Симакін, сердитись і на себе, і на Ринду, і на каву, якої йому не дісталося, але запах якої він учув тільки зараз, через півгодини після того, як помили чашки.

— Міліція? — голосно і впевнено перепитав чоловічий голос.

— Міліція, міліція, назвіть себе, — роздратовано відповів лейтенант у передчутті чергової дурниці.

— Дмитро Силін, адреса…

Лейтенант механічно записав час, ім’я і координати в журнал. Його здивувала майже армійська точність і докладність інформації, яку виклав потерпілий (зазвичай дзвонять потерпілі). Подібними мовними зворотами послуговуються при складанні протоколів, але їх не використовують у живій мові люди, в яких у потязі поцупили штани з гаманцем чи викрали з-під вікон новенький BMW. А голос явно належав нуворишеві, у якого, ймовірно, вкрали BMW.

— Убито мою сусідку по сходовому майданчику Марину Рубіну, — несподівано приголомшив лейтенанта Силін.

— Добре, розберемося, — закліпав повіками Симакін і, миттєво протверезівши, згадав, що за всіма правилами, виклик треба приймати так, щоб затримати абонента (адже вбивці часто дзвонять самі).

— Тут і так усе зрозуміло, — спокійно відповів чоловічий голос. — Я знаю вбивцю.

— Його прізвище, ім’я, — запитав лейтенант.

— Михайло Гретинський, власник п’ятих жигулів, кольору «мокрого асфальту», номер… Убив Марину пострілом з пістолета і втік.

Одразу після цих слів у трубці почулися короткі гудки.

«Гидкішого кольору для жигулів важко знайти», — обурився подумки Симакін.

Довідавшись про надзвичайну подію, чергова частина запрацювала швидко і злагоджено, як автомат Калашникова. Дані передали оперативникам, дорожнім інспекторам і працівникам швидкої допомоги.

Симакін, упевнений в тому, що двічі снаряд в одну й ту саму вибоїну не попадає і що в найближчі десять хвилин дзвінків, принаймні такої важливості, не буде, пішов ставити каву.

— Андрію, так нечесно, — з осудом мовив Бочкарьов, який мав таке ж звання і, отже, мав право називати Симакіна на ім’я.

— Нечесно… Людину вбили, а він кави шкодує, — махнув рукою Симакін.

6 травня, 13.03

Старший слідчий карного розшуку Володимир Кононов, який тільки-но виконав блискучу комбінацію і вже смакував перемогу, бо збирався заматувати білого короля, швидко натис на кнопку годинника, що фіксував час супротивника.

Пельш розлючено обхопив чубату голову руками і заглиблено вивчав позиції. Ганебна капітуляція була неминуча. Безпристрасна, як сама механіка, стрілка шахового годинника торкнулася червоного до прапорця.

Кононов, безтурботно посвистуючи, демонстративно дивився по сторонах. Він наперед знав, якими будуть дії супротивника, тому поводився стримано.

У передпокої задзвонив телефон.

Кононов устав і підійшов до апарату, а Пельш залишився на місці пожинати плоди своєї геніальності.

«Кононов… Зрозумів, товаришу полковник… Слухаюся, товаришу полковник… Одну хвилину, візьму ручку…»

Він швидко обминув згорбленого супротивника і підійшов до секретера, узяв папір, ручку і повернувся до телефону.

«Записую… Як? С-и-л-і-н? Лева Гумильова? Та зрозумів… Усе, їду, товаришу…»

Повернувшись і зустрівшись з безневинним поглядом свого супротивника, Кононов цинічно вилаявся.

— Партію доведеться відкласти. Ні до кого, окрім мене, Жеглов не зміг дозвонитися.

— Що вдієш, — з удаваним розчаруванням простогнав Пельш, — робота-а-а. Але стосовно Олени, сподіваюся, договір залишиться дійсним? — скоромовкою запитав він.

— Та звичайно, ну й ловелас же ти. Я ще подзвоню, однак, гадаю, до десятої можеш мене не чекати. Чиста білизна сам знаєш де. Сметанка в холодильнику, — кинув Кононов, уже зав’язуючи шнурівки.

Пельш відповів йому гучним іржанням.

6 травня, 13.30

Михайло вів машину обережно, як партнерку в жагучому аргентинському танго — плавно і віртуозно обминав вибоїни, галантно пригальмовував перед «зебрами», на другу смугу не пхався, хоча набитий автобус з купою нав’ючених фазендейро перед ним давав максимум сорок, ну, може, сорок п’ять. Михайло, звичайно, міг натиснути на газ, міг без особливих проблем їхати по місту зі швидкістю за вісімдесят. Водив він просто чудово, так само добре, як і танцював, як умів подобатися жінкам — але навіщо летіти стрімголов, коли поспішати нема куди? Навіщо мчати, коли необхідно бути гранично зібраним, коли все потрібно як слід обміркувати й зважити. «Може, покурити»?

У пачці телімпалася остання цигарка. Усміхнувшись, він згадав, як Марина долучала його до таїни куріння за кермом, учила почувати себе так само розкуто, як і в ліжку. Йому було двадцять три, їй, мабуть, вісімнадцять. Вік жінки, такої як Марина, — завжди вісімнадцять. «Поводься природно, і все, — говорила вона, — більше не потрібно нічого. Твоя підсвідомість усе знає краще за тебе».

«Що ж знає вона зараз?» — розмірковував Михайло, спостерігаючи за рухом автобуса, що дратував не стільки повільністю, скільки ще позаторішнім брудом бортів.

Михайло, як і Марина, не терпів неохайності, сірості, застарілості.

«Що? Моторошність мовчання? Убивцю чи того, хто гірший за ката? Я полишив минуле нізвідкіля і їду в безвісне нікуди, мені страшно, але цигарка не тремтить у моїх руках, я поводжуся природно?»

Повернувши до себе дзеркальце, Михайло побачив дивну маску. Такі обличчя, мабуть, бувають у мерців, смертників і тих, хто півгодини тому втратив кохану жінку.

«Це скидається на збочення і нагадує поцілунок з дияволом і я, напевно, мав би ридати, битися в конвульсіях або врізатися в перший зустрічний КаМАЗ чи в смердючий зад того автобуса?»

Цигарка обпекла пальці. Підскочивши на каналізаційному люку, жигулі смикнулися вправо. Михайло, який геть-чисто забув про дорогу, зрозумів, що його некваплива їзда — звичайнісінький напад істерії, загнаний усередину, і якщо негайно не подзвонити в міліцію, то він розіб’ється, навіть якщо їхатиме на мінімальній швидкості.

Якийсь час він їхав, роззираючись по сторонах у пошуках телефону. Йому навіть удалося переконати себе в тому, що нікуди не вдасться додзвонитися з телефонних кабін, у яких вибите скло і розтрощені трубки.