«Азартні ігри з долею»

Азартні ігри з долею (fb2) - Азартні ігри з долею (пер. Ірина Маркова) 644K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Иво Брешан

Іво Бершан. Азартні ігри з долею

Розділ 1

ерафін Ретель сидів перед кав’ярнею в Дубровнику і, попиваючи свій четвертий келишок коньяку, врешті дочитав статтю в «Опсерваторі» й замислився.

Текст був дуже пізнавальний, там йшлося про те, як група хорватських громадян скоїла військовий злочин у місті Пакрац^[1] десь на початку весни 1993 року, коли лінія фронту опинилась зовсім близько до міста. Вони, мовляв, згідно з реєстром, який хтось склав, повитягали зі сховків і приватних квартир десять цивільних громадян, сімох сербів та трьох хорватів, колишніх комуністів, відвели їх кудись за місто і знищили. Свідки події, а їх було п’ятеро, і їхні імена були приховані за ініціалами, впізнали лише одного зі злочинців, і то тільки того, хто керував усією операцією, тому що інші крилися під каптурами, які повністю приховали їхні обличчя. Описували його як молоду людину середнього зросту, виразно худорляву, зі спитим обличчям, з вилицями, що виразно випинались, густим чорним волоссям, яке сягало його плечей, тому він мусив зав’язувати його у хвіст. Перебував у Пакраці він недовго. Ніхто не знав ні звідки він прибув, ні куди зник після того, ані яке ім’я він мав насправді; знали його лише за прізвиськом Дуда. Оскільки тепер, після того, як міжнародна спільнота змусила Хорватію переглянути всі державні злочини, то сім’ї жертв пред’явили скаргу та вимагали ордера на арешт того Дуди. Шанс на те, що його розшукають, дорівнює майже нулеві. У новинах промайнула лише одна його чорно-біла фотографія, на якій його обличчя було забруднене чорними плямами так, що ледве можна було його розрізнити, а досьє на нього в Міністерстві оборони Республіки Хорватії та колишнього військового керівництва його бригади просто зникли. Залишається лише шанс, що хтось із тих свідків випадково на нього натрапить чи він сам з’явиться і сяде на лаву підсудних.

Перша думка, яка сяйнула Ретелеві після того, як він прочитав статтю, була така: припустімо, що людина є частиною одного міцного ланцюга, надійно закріплена між двома його кінцями, і лише через одну якусь людську дію ланцюг невпинно рухається від початку до кінця, після того людина не може бути відповідальною за наслідки, які виникнуть, коли увесь ланцюг випростає усе, що на ньому нанизане, бо не має права про те навіть на мить задумуватись, не кажучи вже про те, щоб якось на те впливати. То є просто-напросто щось набагато сильніше за людину, щось, що має лиш одну назву — доля.

Несподівано він побачив на Страдуні^[2] професора Франка Тюдора, який уже був на пенсії. Роздумуючи про долю, він згадав заняття в середній школі, а потім античних філософів-стоїків, які для нього були улюбленою темою: про Зенона з Кітіона^[3], Клеанфа^[4], Хрісіппа^[5], Посідонія^[6], Сенеку^[7]; зберіг у пам’яті ті імена, що їх усі мусили знати. Незважаючи на те, що колись Ретель не все розумів, все те, однак, залишилось в його пам’яті: за стоїками