«Осінній сезон смертей»

Осінній сезон смертей (fb2) - Осінній сезон смертей 1039K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Анатольевич Кокотюха

Андрій Кокотюха

Осінній сезон смертей

Обережно! Ненормативна лексика!

Передмова

Криваві сенсації грішного міста

Настирний дзвінок у двері. Сонячне світло ріже очі. Голова розламується з похмілля. А в кімнату вже суне купа людей у міліцейській формі, які вимагають щиросердно зізнатися в жахливому злочині…

Так почався перший після відпустки робочий день пересічного київського журналіста. Ім’я – Андрій Миколайович Шкарада. Рік народження – 1970-й. Сімейний стан – розлучений. Посада – кореспондент відділу культури газети «Міські новини». Обвинувачується у зґвалтуванні і звірячому вбивстві дівчини, Наталії К.

Здається, столичні мешканці звикли до всього: тут трапляється вісім убивств на добу і більшість – на побутовому ґрунті або під час кримінальних «розборок». Однак цього разу Київ паралізовано страхом і відчаєм. У студентському містечку орудує маніяк, обличчя якого відбилося в зіницях нещасних задушених жертв – Тетяни, Слави, Наталії, Світлани. Хто він, цей психічно хворий чоловік, який тероризує велике місто? Черговий Чикатило, Онопрієнко, маніяк з Окружної? І де шукати його слід?

Андрій Кокотюха, маестро детективної прози, веде нас темними київськими вулицями, де вогні ліхтарів і неонових вивісок відбиваються в осінніх калюжах. Звичайний гуртожитський мурашник, з його постійним гармидером, де ніколи не вщухає дикий музичний ритм, тупотіння ніг і грюкання каструль на кухнях. Тут п’ють шампанське і горілку, грають у карти, розповідають похабні анекдоти, лаються, б’ються й кохаються. Кожний парубок – вічний шукач пригод, і кожна дівчина в міні-спідничці і з червоною помадою на губах – легка здобич. У цьому місті пороку сучасні Адами і Єви давно забули про невинність, пізнавши солодкий і повабний гріх. Лише глибокої ночі стихає це вселенське гульбище, і тоді на полювання виходить Він і вершить свою темну справу.

У цієї криваво-моторошної історії – кілька зацікавлених сторін. Городяни, звісно, хочуть спокійно ходити вулицями, не сахаючись власної тіні. Міліція традиційно прагне зберегти честь мундира і чимшвидше розкрити морочливу справу, схопивши першого, хто потрапить під руку, і не надто дбаючи про справжні докази. А журналюги, як завжди, шукають дешевих сенсацій, щоб заповнити ними шпальти «жовтих» видань і прославитися завдяки резонансному матеріалу.

Вести власне розслідування паралельно із правоохоронцями Андрія Шкараду спонукає не лише мисливський азарт та смак до ризикованих авантюр. Для колишнього кримінального репортера розкрити серію злочинів – означає не тільки зняти з себе тяжкі підозри, а й прийняти виклик підступного вбивці і довести, що в цій химерній грі із законом виграє розумніший і той, хто опиниться на кілька кроків попереду.

Чи вдасться герою поставити крапку у смертоносному ланцюгу й вивести маніяка на чисту воду? Затамувавши подих, ми спостерігаємо, як вправні пальці журналіста клацають по клавіатурі, розрізнені припущення складаються у версії, за ними ось-ось прогляне розгадка. А в той самий час чиясь невміла рука виводить у загальному зошиті карячкуватим почерком слова любові і слова ненависті, у яких – і власне виправдання, і вирок сучасному суспільству, що втоптує в бруд найсвятіше й найчистіше почуття. Адже зворотним боком Любові є Божевілля, як нагадує нам автор в епіграфі до роману, цитуючи французького есеїста Мішеля Монтеня.

Якщо ви шукаєте жорсткої правди життя, нуртування темних пристрастей, гострих колізій моралі і закону – то «Осінній сезон смертей» написано саме для вас. Андрій Кокотюха вміє приголомшити, заплутати, пустити читача хибними стежками, приспати його пильність, щоб у фіналі вразити безжальною ясністю фактів. І ми знімаємо капелюха, захоплені талантом письменника, який розповідає нам історію про життя, любов і смерть так майстерно, що від неї не можна відірватися ані на хвилину.

Софія Філоненко, доктор філологічних наук

Автор хоче вірити, що всі дійові особи, навіть працівники міліції, не мають і не матимуть реальних прототипів, а сюжет від початку до кінця – плід авторської уяви

* * *

Кохання – це різновид божевілля.

Мішель де Монтень

Частина 1

Третя жертва

1

Інколи місто скидається на величезного дрімливого звіра.

А люди – на кров’яні частинки. Носяться артеріями та венами вулиць, цілий день даючи тварині живучу енергію. Надвечір вони поволі загасає, даруючи гігантові бажаний спокій – ненадовго, до ранку… І так із року в рік, зі століття в століття…

Маячня, скажете? Але такі асоціації можна вибачити: п’яним багато чого прощають. І п’яним не дивуються – мало, що може стукнути в хмільну голову! А я зараз п’яний. Доза алкоголю поки що сумісна з життям, навіть робить його прекрасним. Я лечу – мчу в таксі крізь Велике Місто, що поринає в сон.

До речі, якщо розвинути теорію міста-звіра, то таксі разом із водилом і пасажирами – мною та моїм так само п’яним приятелем Сєвою – можна назвати вечерею монстра. Смішно, скажіть же, хіба ні? Звірюга згамав нас, а тепер перетравлює, засинаючи. І ми, перетравлювані, мчимо стравоходом – центральною вулицею… Як вона, в дідька, зветься?… Допилися… Хоч не так уже й допилися: просто радянські назви київських вулиць міняються на українські незалежні, але ми в такому віці, що тримаємо в пам’яті саме ті, совкові, тож заплутатися тут не штука. Дивно, що таксист не знає, як вони називаються тепер, а молодий же хлопчина, піонером точно був, хоч комсомол навряд чи застав… Ну їх, згадки про радянські вулиці, тягнуть за собою прикрі спогади. Повертаємося в сьогодення.

А в ньому несемося ми, на жаль, у пряму кишку. Щоб нас викинуло в одну з клоак-околиць, як годиться решткам і покидькам. Місто, між іншим, – живий організм, а в будь-якого живого організму є своя, пардон, жопа. У місті багато таких клоак-околиць, якщо вже так хочете – задниць… Стоп, це виходить, що в цього звіра багато гузиць?

Я зареготав так несподівано, що водій повернувся до мене, на хвильку переставши стежити за дорогою. Своїх думок про місто-звіра я, мабуть, уголос не висловлював, і зрозуміло, чому його дивує безпричинний сміх п’яного пасажира.

– Ти чого? – Сєва так крикнув мені у вухо, що воно заболіло і, здається, навіть згорнулося трубочкою.

Бажання сміятися зникло так само несподівано, як і виникло. Знову дивлюся у вікно на вогні ліхтарів та освітлені вивіски комерційних кіосків, що мигтять повз нас. Подумки вирішую: варто б запам’ятати цю народжену сп’яну теорію міста-звіра й використати десь. Тільки, боюся, воно не напишеться все так, як думається тепер. Усе ж таки багато шедеврів літератури й музики були створені під кайфом. Байдуже, алкогольним чи наркотичним. Деякі навіть навмисне експериментували з галюциногенами: це більше музикантів стосується – Моррисона, наприклад…

Стоп, знову мене несе не туди!

Моя сьогоднішня пиятика не має творчої мети. Просто я свою відпустку провів на гірській турбазі, куди мене запросив один давній друг. Його тато – директор підприємства, що постачає на турбазу харчі, і ми жили там на повному пансіоні. Я заплатив тільки символічні гроші за проживання. Тому за два дні до кінця відпустки в мене лишилася непристойно велика сума грошей, яку треба було негайно пропити. Ідею годі було б зреалізувати, якби мені не трапився Сєва. Я випадково зустрів його сьогодні серед білого дня в підземці. Ми згадали, що не бачилися років зі сто. До того ж учора Сєва вирядив жінку до Хмельницького, на речовий базар по манатки, вона трошки торгує, і повернеться половинка тільки завтра. Тож Сєва, якого жінка тримала в шорах, поводився так, немов зірвався з латунного ланцюга. Заквасили пристойно, і тепер Сєва віз мене в студмістечко до свого знайомого дівчиська, що ну точно, ну стопудово мало подружку…

– Хоч нічого так? – запитав я, коли ми брали горілку, шампанське, вино й шоколадку.

– А тобі не один хрін?

– Поки що ні!

І справді, поки що я, тьху-тьху-тьху, непогано тямив. Добре пам’ятаю, як вийшли з таксі. Студмістечко рідне я навіть під чаркою впізнаю: прожив же тут колись п’ять років. Ніби вчора було…

…Пам’ятаю гуртягу…

…Пам’ятаю номер кімнати – сорок шість. Там справді було дві подружки. Обидві нічогенькі. Даремно я хвилювався… Сєва нас познайомив: