«Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки»

Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки (fb2) - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки 2099K (книга удалена из библиотеки) скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Вячеслав Васильченко

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

www.koronatsiya.com

Вовкулака. Лукас Кранах Старший, 1512 рік

Вони вже давно серед нас…

В’ячеслав Васильченко

Дворушники,

або

Євангеліє від вовкулаки

Присвячується поганим людям.

Уже хоча б тому, що вони цю книжку ніколи не прочитають. А ще… зеленому чаю «Greenfield»…

НАПЕРЕДОДНІ-І

Сьогодні Вона знову крастиме… Останніх два місяці такі крадіжки стали сенсом Її життя. Хоча ні. Самим життям. Новим її життям. Мала тверде переконання: усе, що відбувалося раніше, — всього лиш репетиція. Підготовка до нього. Теперішнього. Справжнього. Якого прагнула. Про яке марила в рожевих дівочих снах. Про яке мріяла в нескінченних дівочих мріях…

Підхопила Його біля метро «Житомиська». Стояв з квітами і вже нетерпляче виглядав. Завжди впізнавав позашляховик кольору морської хвилі. Її розмальовану «Тойоту». І двох великих вовків, що задоволено біжать, нанесені з боків авто талановитою рукою майстра аерографії. І могутню вовчу голову з товстою м’язистою шиєю на капоті. Великий фейс лісового хижака дивиться впевнено й незворушно, позбавляючи можливих візаві найменшого сумніву про його силу та спритність. Хазяйка теж така. В усьому. Про це Він знав. Знала машина. Упевнені намальовані вовки…

Вона крала Його й Себе в цього жорстокого, але такого привабливого міста. Крала в усього світу. Крала в Господа. Упевнено. Сміливо. Не озираючись…

їхнє спільне божевілля — це суцільний злочин… А вони — закохані злочинці… Розуміла, що за злочини завжди карають. Десь глибоко в душі починала вже навіть остерігатися. Але та солодка млість, той безмір окриленості, що приносили ці зустрічі, завжди вчасно затикали роти всім дванадцятьом головам застережливості. А інколи, подібно до казкового героя-переможця, — просто відрубували. І нехай спробують відрости.

Ці постійні крадіжки відбувалися все частіше, їхнє життя покотилося з горба нестримним колесом без гальм. Але коли ти в його середині, — не думаєш ні про гальма, ні про те, що колись все одно доведеться зупинитися, ні про те, що котишся вниз… і насолода від запаморочливого польоту вимикає всі інстинкти, всі системи безпеки…

Тепер Він перетворився на вовка. Її вовка. Кохатися з такою стовідсотковою Вовчицею і не стати Вовком… Цього бути не могло. Вона сама тебе перетворить, якщо побачить, що це хоч трохи можливо. Або — викине, як недоношене щеня. Або — загризе. В останнє вірилося більше.

Але Вона обрала перетворення.

Він знав, що Тхори, Зайці й Ведмеді Її не цікавили. Не цікавили навіть Леви. Не потрібні. Тільки Вовк. І Вона його знайшла. Додала трішки магії — Жінки та Вовчиці — й одержала, чого прагнула.

Втім, якусь дещицю вовчих звичок Він усе-таки мав…

Вони рушили в бік Житомира. Там багато дорожніх готелів і лісів. Є де сховатися справжнім Вовку й Вовчиці. Спраглим до кохання. Голодним одне до одного…

НАПЕРЕДОДНІ-2

Різкий звук безжалісним скальпелем розітнув ідилію літньої ночі. Нахабно ввірвався в безтурботну тишу заколисаного лісу, розбудивши сонних мешканців і околиці. Схожий на приречений крик якоїсь живої істоти. Невимовний страждальницький біль не вмістився в ньому. Мільйонами збожеволілих крапель шугонув через вінця. Вистачило півмиті, щоб ці моторошні краплі розбризкалися п’янким повітрям. Ще чверть — і безслідно розтанули, ніби їх вигадав талановитий штукар. Незрозуміло, правда, для чого. Відчуття вибухнули єдиним порівнянням: як небезпечна бритва. По венах…

Далі — знищувальне розуміння… Жорстоке. Невблаганне. Вбивче. ПОВЕРНЕННЯ НЕМАЄ І ніколи не буде. Ритуал з часів Адама і Єви. Відхід за невидиму грань. За реальну межу. Раніше чи пізніше. Кому як. Коли в німому безсиллі завмирають стрілки життєвого годинника. І тоді здається — ВСЕ! КІНЕЦЬ! Але це не так. Це — початок. Початок зовсім іншого шляху. Невідомого. Незвіданого. Особливого. Який часто починається з такого несамовитого крику…

Людське життя теж починається з крику. Але цей, опівнічний, зовсім інший. Незвичний. Мученицький. Неземний. З відлунням усесвітньої катастрофи. І чогось втраченого назавжди. Напевно, тому що й шлях такий же всесвітньо-неземний…

На одинака в лісі завжди чекає вовк.

Еухеніо Фуентес «У лісовій глухомані»

У кохання, як в пташки, крила,

Пантери ікла, дракона хвіст…

Генрі Лайон Олді «Хабанера»

Інколи в ці часи я думаю про горизонт. З горизонтом ви повинні визначитися. Для цього потрібно залишити слід на білому. Можливо, ви скажете, що це проста дія, але кожна дія, яка змінює світ, — героїчна. Чи я просто себе переконав у цьому.

Стівен Кінг «Дьюма-Кі»

1

Звичайний ранок. Ще один. Такий, як учора. І як завтра. За ним настане звичайний день. Мабуть, щастя має бути саме таким. Звичайне людське щастя. Просте й банальне, як нова пісняра ще одних «пающіх тр…в». Не вірите? Запитайте у тих, для кого ранок уже ніколи не настане. Ні звичайний. Ні незвичайний. Ніякий…

Та коли подзвонив мобільний, Лисиця зрозумів, що сьогоднішній таки незвичайний. Він у відпустці. Значить — нікому нічого не винен. Тому й дзвонити до нього не треба!

А все ж починалося так чудово: п’ятикілометрова пробіжка, турнік і гантелі. Мокра футболка, ніби суперклеєм, міцно приліпилася до спини. Чергова життєва насолода. Її смачно доповнив зелений «Greenfield». Звична тональність закоханості у Світ. Як завжди…

А думками гасало море. Його професор — чого там применшувати! — заслужив. Тільки ніяк не міг обрати місце. Патріотична «підтримка національного виробника» відправляла куди-небудь у сонячний Крим. Або, як варіант, до Херсонської області. Голос зажирілого космополіта пропонував гайнути до якогось недорогого казкового закордоння Та хай там як, а їхати потрібно. Тому що втомився. Від суворих трудових буднів. Від усюдисущої задухи рідного міста. Від безвідмовного ноутбука…

І ось — дзвінок мобільного. Вторгнення на територію самотнього робінзона. Його «безлюдний острів» — беззаперечні володіння.

Мелодією «вевешної» «Весни» телефон добивав оторопілі рештки професорового розслабону. Дисплей висвічував «Бондаренко».

Лисиця натиснув кнопку:

— Низькоуклінне «алло» тому, хто безстрашно дивиться в обличчя жалюгідним залишкам усього кримінального й жахливого в нашому Прекрасному Світі. І розповідає про них іншим.

— А ти, Богдане, як завжди: у своєму вишуканому стилі? — поставив риторичне питання Бондаренко й відразу ж додав: — Прювіт, пане академіку.