«Червоне доміно»

Червоне доміно (fb2) - Червоне доміно (пер. Надія Адріанова) 842K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Фред Унгер

Фред Унгер

ЧЕРВОНЕ ДОМІНО 

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклад Надії Адріанової}

_{Художник Ю. Кремньов}

Розповідає інженер Карін Зоммер

Це трапилося в понеділок увечері. В понеділок, 28 серпня 1961 року.

Я якось зовсім забула, що після роботи лишилася одна-однісінька в просторому комплексі будівель.

І лише відклавши вбік креслення останньої деталі і лічильну лінійку, помітила, що навколо панує тиша. Тільки тепер я усвідомила, що вже чимало часу минуло, відколи Штефен попрощався й пішов. Було це годину тому? Чи, може, дві? З подвір'я не долинало ані звуку. Отже, монтери теж усі вже закінчили роботу. Глянула на годинника злякалась. Я ж збиралася піти з роботи що найпізніше о пів на дев'яту. А зараз мало не пів на одинадцяту. Двері до креслярського залу трохи прочинені.

Це, певно, Штефен не причинив їх за собою, коли йшов з роботи.

Довге приміщення залите м'яким молочно-білим світлом, що проникає сюди з двору. Відколи почався монтаж підйомного крана, подвір'я щоночі освітлюється добрим десятком потужних прожекторів. В їх відбитому промінні довгі ряди креслярських дощок скидаються на поле гостроверхих крижин, нагромаджених бурею. Мертве, біле й німе.

В цю мить я почула, що з погано закрученого крана, крапля за краплею, витікає вода.

Це дратувало.

Я пробралася поміж рядами креслярських дощок і міцно прикрутила кран. Монотонне падіння крапель одразу припинилося.

Досадно, що кудись поділося зеркало, яке досі висіло над умивальником. Здається, довготелесий Генце розбив його минулого тижня, хоч для мене й досі лишається загадкою, як він примудрився зробити це.

І от через його незграбність мені тепер доведеться бігти до туалету, щоб як слід причесатися. Досить неприємно. Адже туалет міститься аж у протилежному кінці довгого коридору.

Вже переступивши поріг, я раптом згадала, що забула замкнути сейф. Я вважала цю процедуру зайвою, але доктор Козель надавав їй великого значення. Його вірна тінь, секретарка Горм, неодмінно доносила на кожного, хто забував це зробити. Лише позавчора саме за таку провину відділ кадрів вліпив Штефенові догану. От противна руда відьма!

Та про мене! Замикати — то й замикати!

Я згорнула креслення, поскладала таблиці й сховала все це в невеличкий сейф, що стояв за моїм письмовим столом. Потім двічі повернула ключ. Це я запам'ятала точно, бо ще подумала в ту мить, що навряд чи зацікавило б зломщика, як замкнула я шафу — на один чи на два повороти ключа.

Ключ я сховала під телефоном. Там він і лежатиме собі спокійненько, поки я повернуся.

В коридорі тьмяно блимало лише запасне освітлення — одна крихітна синя лампочка. Цього аж ніяк не вистачало, щоб хоч сяк-так освітити довжелезний — метрів сто завдовжки — коридор. Отож кінець його потопав у цілковитій темряві.

На щастя, я добре знала, де шукати вимикач. Мить — і все осяяло яскраве електричне світло. Спалахнула навіть велика люстра на сходовій клітці.

Одне вікно у вестибюлі відчинене.

Я виглянула надвір.

Небо було майже зовсім безхмарне. Останні дні стояла тепла й суха погода. Здається, погожа пізня осінь все-таки вирішила винагородити нас за мокре сьогорічне літо А для ярмарку така погода просто-таки ідеальна. От коли б тільки знати, чи довго вона буде така.

В маленькому будиночку заводської охорони світилося. Мені було добре видно розгорнуту на столі газету. Очевидно, сьогодні чергує вахтер Петерс. Він завжди любить трохи почитати в перервах між черговими обходами.

Петерс досить приємна людина. А мені він, здається, особливо симпатизує. Майже ніколи не буває так, щоб він пройшов повз мене, не обмінявшись зі мною кількома привітними словами. Зате з молодим фельдфебелем, котрий оце недавно з'явився у нас на заводі, я взагалі не можу знайти спільної мови. Той завжди поводиться офіціально й стримано. Я нічого проти нього не маю, але ніякої симпатії він у мене ке викликає.

Цікаво, чи Горм попередила, що Штефен і я сьогодні затримаємося після роботи? Напевно. Ця Горм, здається, ніколи нічого не забуває. Справжнісінький тобі ходячий календар. До того ж вельми принадний і елегантний календар. Навряд чи знайдеться хоч один мужчина, який не витріщився б на неї, коли вона дріботить мимо на своїх високих каблучках. Її звуть Віра. Віра, тобто правдива. Але мені вона чомусь не подобається… Надто вже задирає носа. А до того ж іще й ставлення до неї Штефена: з недавнього часу він буквально не пропускає жодної нагоди заскочити до секретаріату. На місці доктора Козеля, я б уже давно виставила його за двері.

Я з досадою відзначила, що лампочка в туалеті розбита. Кілька разів клацнула вимикачем, але марно. Щоб хоч трохи зорієнтуватися в темряві, я мусила лишити двері відчиненими навстіж. Дарма що від цього не стало набагато видніше, та все ж я могла принаймні хоч розгледіти умивальник. Проте в дзеркалі, на жаль, не було нічого видно. От шкода! Не варто було й іти сюди.

Вже закручуючи кран, я раптом почула в протилежному кінці коридора чиїсь швидкі кроки. Потім десь грюкнули двері. Хоч точно я не знала, які саме, та в ту мить я ладна була побитися об заклад, що то були двері до моєї кімнати. Коли вже не щастить, то не щастить по-справжньому. Згідно із службовою інструкцією (параграф під цифрою римське три, пункт сімнадцятий, маленьке «б»), залишаючи робочу кімнату, слід було замкнути також і двері, а ключ взяти з собою. Я цього не зробила, і треба ж було трапитись, щоб на цьому мене застукав Петерс.

Це означало, що завтра вранці мені хоч-не-хоч доведеться завітати до відділу кадрів і вислухати від начальства цілу лекцію про пильність. Тут уже ніщо не могло зарадити — навіть мої добрі стосунки з Петерсом. Зрештою, це був його прямий обов'язок — негайно повідомляти про такі речі доктора Козеля й відділ кадрів.

Ще ніколи в житті не бувало, щоб я так швидко впоралася із своїм туалетом. Можливо, я перехоплю Петерса, поки він ще не встиг записати про порушення правил у свій журнал. А може, мені вдасться умовити його, щоб на цей раз він обмежився батьківським зауваженням. У всякому разі, треба спробувати.

Цок-цок, цок-цок, вицокують мої каблуки. Либонь по всьому будинку відлунює цей звук.

Я рвонула до себе двері моєї робочої кімнати.

Ані душі.

— Алло!

Нікого. Петерса й сліду нема.

Тут наче нічого не змінилося. Так само горіла на письмовому столі лампа. На тому ж місці висіло на вішалці моє пальто. Таке сама мертва тиша, як і раніше…

Тиша?

Зненацька я відчула: щось за цей час все-таки змінилося. З'явилося щось нове. Щось таке, чого не було, коли я виходила з кімнати.

Я прислухалась. Ні, помилки тут не могло бути. З крана знову капала вода. Капала швидко й рівномірно. Цей звук ні з чим не сплутаєш.

Один крок — і я вже в креслярському залі. Увімкнула електричне світло. В неонових трубках на мить спалахнула блискавка, стрімка, яскрава блискавка, потім усе приміщення осяяло блакитнувато-біле світло.

Нічого незвичайного навколо.

Я пройшла поміж рядами креслярських дощок, добралася до умивальника. Сумніву не було. З крана капало. Капало навіть швидше ніж раніше. Я повернула кран праворуч. Капати перестало.

Якусь мить я стояла перед умивальником і чекала. Чекала, чи не почне він знову — сам по собі — капати. Ні. Все було тихо.

Я повернула кран ліворуч.

І ось, будь ласка, — закапало. Закапало з набридливою рівномірністю.

Я знову закрутила кран.

Тепер я знала: хтось відкрутив кран, коли мене не було в кімнаті.

І раптом одна думка обпекла мєне.

Щодуху кинулась я назад до своєї кімнати, підняла телефон.

Ключ!

Він лежав на місці. Лежав собі спокійнісінько, наче нічого з ним і не могло статися.