«Елементал»

Василь Шкляр

ЕЛЕМЕНТАЛ

Частина перша

Початок цієї темної історії я люблю нази вати витоками, бо вона й справді витікає із тієї надмірної дози джину, яку я дозволив собі у нашому полковому барі «Поглинач змій».

Взагалі то я п’ю нечасто, як і личить дикому гусакові, але іноді таки надолужую втрачене, особливо у стані глибокого смутку за справж нім борщем та нормальною жінкою. Саме так сталося і під ту веселу оказію, коли я «випустив джина із пляшки» і він підхопив мене у вихор зовсім непередбачуваних подій.

На початку травня, коли наш Леґіон святкує свою найбільшу перемогу «Камерун», тут ого лошують день відчинених дверей, і недоступна територія псів війни перетворюється на про хідний двір. Сюди сунуть всілякі гості, жур налюги, клошари, роззяви і навіть дівулі з непристойно припухлими губами та надією влипнути в якусь романтичну пригоду. Іноді це їм вдається, як, наприклад, моїй веснянку ватій ластівці Ніколь, котру я, скориставшись «відчиненими дверима», затягнув тоді до бару, аби подратувати гусей із нашого секціону*.

____________

* Підрозділ Французького іноземного легіону чисельністю 50 чоловік.

Крім усього, я хотів віддячити Ніколь за бурхливу нічку, проведену в її однокімнатній квартирці, схожій на келію грішної черниці. А може, то й справді була келія, адже старо винний будинок, у якому змостила гніздо моя ластівка, колись належав монастиреві. Я в це повірив одразу, бо ліжко Ніколь займало всю кімнатину, і в квартирі ще залишалося місце тільки для тісної душової, де, звичайно ж, можна було й помолитися. Саме там я роздивився на зворушливе ластовиння Ніколь, яке на розпа шілому тілі проступало в найнесподіваніших місцинах.

Але тоді, в барі, його видно було не скрізь, хоча стрейчева сукня Ніколь приховувала лише її найвразливішу плоть. Та цього вия вилося достатньо, аби необачний бугай Марек порушив святе правило леґіонера: «Ніколи не кажи зайвого». Видно, він уже хильнув не мен ше за мене, бо відразу, як тільки ми сіли за сусідній столик, так одвісив нижню губу, що на неї можна було почепити ковіньку.

Ніколь усміхалася до всіх і до всього. Ніколь цвіла і пахла - пахла дражливими парфумами і минулою ніччю. Її тішило це всуціль чоловіче товариство, це хмільне тирло, де зібралися до водопою самі жеребці, і вона всією собою вби рала їхні відверті погляди і від того ставала іще гарнішою, змінювалася на очах, як змі нюється сумне дерево Молукських островів під свіжим подихом ночі. Ніколь і сама без особливої сором’язливости позирала довкруж, і я навіть помітив, як її погляд зупинився на авто маті, який випльовував нам безкоштовні пре зервативи.

- А це правда, що вам заборонено одружуватися? - зі щирою цікавістю запитала вона.

- Авжеж, вісім років.

- Вісім ро-о-о-о-оків?

- Дрібниця, - сказав я. - Почекаєш?

- Звичайно. - Ніколь охоче приставала на будь яку гру. - Подумаєш, якихось вісім років.

Мені не буде ще й тридцяти. А тобі?

- А мені буде… Ідеальний час для одру ження.

- Ти чудо, - вона провела пальцями по моїй щоці. Ох, ця сластолюбна рука - млосно лінива, трошки волога від збудження, але завжди певна себе.

Я знов приклався до склянки із джином, уже не відчуваючи гострого смаку ялівцю.

- А це правда, що ви їсте змій? - спитала вона.

- Брехня, - сказав я. - Ми їмо жіночі серця.

Чи принаймні бичачі яйця.

- О! - засміялась вона. - А чим запиваєте?

- Дощем? - Ніколь так сміялася, як сміються дуже щасливі або дурненькі жінки, що, власне, одне й те саме. Але вона й далі розквітала і пахла, як нічне дерево Молукських островів, і всі зглядалися на нас; навіть тверезий бармен Сиріл уже вкотре показував мені великого пальця.

Отоді то все й зіпсував Марек, бо від заз дрощів бовкнув таке, що відразу видавало його постійну прописку.

- Де ти підчепив цю рябу кобилу? - спитав він російською і зморщив свою монголоїдну плескату мармизу.

Може, ще все обійшлося б, але, правду ка жучи, я недолюблював цього пихатого москаля, до якого навіть не приставало лагідне ім’я Марек. Я вже знав, що він служив у Росії і під час якоїсь сутички порішив там свого взводного.

Дійшло до того, казав Марек, що той надзюрив у кухоль і примушував його випити. Якщо так було насправді, то я нічого не маю проти, але все те мені видалося леґендою, коли в Конґо цей гевал застрелив старого неґра тільки за те, що той десь поцупив камуфльований комбез і перевдягнувся в нього.

А в барі мене найдужче зачепило за живе те, що Ніколь не розуміла російської, проте від чула, що мова про неї, і любенько всміхнулася Марекові.

- У мене таке враження, що ти й сьогодні лигнув сечі, - стромив я шпильку в його болюче місце. Я промовив це майже з московським акцентом, але йому не дійшло.

- Що ти сказа а ав? Ану повтори!

- Не пий сечі, бо вона б’є тобі в голову.

- Ти, салоїд! - він підскочив до нашого столу і вхопив мою ж таки, ще недопиту пляшку із джином.

Мені зовсім не хотілося вирушати услід за доблесним російським взводним, що поліг смертю хоробрих від руки Марека, та бідолаш ним неґром, а тому, зводячись на рівні, я зацідив бугаєві поміж роги з такого розрахунку, аби цього вистачило на кількахвилинну амнезію.

Але я таки був на добрячому підпитку, бо трішечки не вгадав - під щиколотками пругко хруснуло перенісся, і Марек завалився навзнак на підлогу. Він таки знепритомнів і навіть не подбав про мій недопитий джин - пузата пляшка випорснула з його руки і вибухнула, як протипіхотна ґраната, розбризкуючи навсібіч осколки. Мені навіть здалося, що Марек також, як пійло, розпливається по підлозі і його доведеться збирати в коряк.

Ніхто нічого не зрозумів. Як і бідна Ніколь.

Бо замість того, щоб ще одну нічку відмолю вати гріхи в її келії, я отримав двадцять діб прізону*.

_____________

* Свого роду гаупвахта у Легіоні.

Однак порівняно з нашою конотопською «губою», де колись прищакуватий лейтенантик суворовець примушував мене переганяти воду з калюжі в калюжу, прізон - це просто розкіш ний курорт на березі Середземного моря. Дали тобі в руки ґазонокосарку - і вперед, стрижи, хлопче, травичку, якщо сверблять кулаки, а коняча доза спиртного вибила з голови наста нову нашого психоаналітика Андре Сіяка: «Нам не потрібні горили, які здатні віддубасити кого завгодно в барі, - казав він. - Ми надаємо перевагу хлопцям, які можуть відвідати бар, та, зрозумівши, що це не найкраще місце, вчасно звідти піти».

Усе це, звичайно, так, і я лиш дивуюся, чому цих «не найкращих місць» ніколи не бракує у нас під самісіньким носом. Невже тільки для того, щоб кровні грошики поглиначів змій не осідали десь осторонь? Аби їх не жертвували, наприклад, на монастирі та інші благодійницькі справи?

Косарочка дзумрить у моїх руках, як бджола, і під її дзижчання так гарно думається. Особ ливо про борщ і нормальну жінку. Цікаво, чи Ніколь знає, що на світі є борщ, сало, вареники і є путня горілка, а не всі оці їхні підсолоджені сцяки, що так по дурному б’ють у голову? Що, окрім стрижених ґазонів, є високі некошені трави, в яких із нормальною жінкою може втопитися навіть такий неперевершений пла вець, як я, найкрутіший плавець спецсекціону «Жаби», якому на воді і під водою підвладне все.

А втім, я люблю, як пахне скошена трава. Так ще пахне від молодого жеребця, який жує ко нюшину, зазеленюючи свої шовкові заїди, і, щоб швидше збігав час, ти можеш уявити себе конем, тим більше, якщо ти ще недавно спав із рябою кобилою, ти вже, вважай, став жеребцем, який випасає ось ці соковиті галявини - чим більше трави, тим краще. Перевтілюватися дуже легко, тут не потрібно жодних зусиль, особливо якщо ти вже давно не людина, а звичайнісінький елементал - істота, яка живиться стихіями.

Втім, той таки наш психоаналітик Андре Сіяк каже, що елементали (це його улюблена тема) стоять не нижче за людину і відрізняються від неї лише тим, що в них не одна душа, а кілька.

Різниця полягає в тому, каже Андре Сіяк, що ми не походимо від Адама. Так, ми зодягаємося, закохуємося, іноді навіть одружуємося, але діти належать не нам. Ми розчиняємося в людсь кому натовпі і знаємо все, що відбувається навколо. Щоправда, дехто із нас залишається на рівні рослинного існування, однак той, хто навчиться підкоряти собі всі стихії, хто зуміє живитися ними, як жаба живиться комахами, той зможе все.

Невдовзі мені дадуть шанс переконатися в цьому, та поки що я, звичайнісінький жеребець, випасаю траву. Її сік аж бризкає з під гребінця косарки і лоскоче мою… ні, не душу, адже їх у мене багато, а це все одно, що немає жодної.

Натомість я маю хіба що міцну грудну клітку, в яку час від часу хтось підкидає зозулині яйця.

Але якщо я, пане Сіяк, не походжу від Адама, то чому ж тоді під час відбору до Леґіону, під час тестування ви серед багатьох хитрих за питань поцікавилися, чи мій батько спить із чужими жінками? А може, саме тоді ви й від несли мене до елементалів, коли я сказав, що ні, не спить, і взагалі я мав би сумнів, чи мій татусь торкався коли небудь жінок, якби я не з’явився на світ. Вам це дуже сподобалось, пане Сіяк, дуже. Ви навіть не перепитали, як же я сумнівався б, не народившись, бо саме таким, ненародженим, я вам і був потрібний. То я добре придумав з тією відповіддю.