«Третій фронт»

Владислав Івченко

Третій фронт

Головні дійові особи

Розділ 1

Призовник

— А що це у тебе за прізвище, Бар-Кончалаба? Га?

Військком, огрядний дядько з великою сивою головою і червоним обличчям, подивився на мене з-за своїх окулярів.

— У мене мама з міста Бар на Вінниччині, там у половини такі прізвища, а тато зі старовинного козацького роду. Ось і вийшло Бар-Кончалаба, — збрехав я, бо не хотів розповідати про історію свого прізвища.

— А я подумав, чи єврей, чи татарин, — кивнув військком.

— А що, євреїв чи татар не беруть до армії?

— Та чого ж не беруть? Беруть, усіх беремо. Чужопланетника — і того візьмемо. — Військком зареготав.

Він роздивлявся мою особову справу. Я вже пройшов медкомісію, яка визнала мене цілком придатним до військової служби, попри численні травми, переломи й рани. Та навіть якби я прискочив на милицях, із рукою в гіпсі й діркою в черепі, вони б усе одно назвали мене придатним. Бо Журбівська область пасла задніх у виконанні плану призову, з Адміністрації Президента пообіцяли почати звільняти керівників районів, погрожували губернаторові, і тепер військкомати гребли до лав армії і мертвих, і живих, і ненароджених, аби тільки виконати план.

— Є щось, що може завадити проходженню служби? — несподівано спитав військком. Я вдруге здивувався. Спочатку з того, що цей військком запросив мене до себе в кабінет. До кабінету стояли великі черги охочих «порішати», а мене провели поза чергою. І ось іще питає, чи може щось мені завадити. Хоча кого це хвилювало на конвеєрі? Придатний? Пензлюй до армії, а ми поставимо собі черговий плюс і виконаємо план. Але військком чомусь спитав.

— Є, — кивнув я. Не те щоб сподівався, що мене почують і не призвуть. Якщо вже потрапив у ці жорна, то готуйся до перетворення на борошно, просто так вони не відпустять. Але ж я був щиро впевнений, що мій призов — дурня, шкідлива для країни. І мусив заявити бодай про це.

— Розповідай.

— Я — найкращий у цій країні спеціаліст із чудовиськ. Ніхто, крім мене, систематично ними не займався. І ось мене призивають до армії, зроблять солдатом, я буду ремонтувати БТРи, підносити снаряди, чистити картоплю на кухні, бігати з автоматом в атаку, робити те, що, крім мене, може робити хто завгодно. Але це наче забивати цвяхи електронним мікроскопом. Бо ж я найкращий у цій країні фахівець із чудовиськ, і призивати мене звичайним солдатом — марнотратство, яке в умовах війни межує зі злочином, — зітхнув я. Я вже заморився дратуватися на цей безлад.

— Ти звертався кудись із цим питанням?

— Звісно, звертався. В Адміністрацію Президента, у РНБО, у Генштаб, у СБУ, — кивнув я. — Усюди особисто заносив своє звернення з пропозицією допомогти країні у цей непростий час. Я ж у Києві живу, за один день пройшовся і розніс.

— У Києві? А як тут опинився?

— У мене тут квартира залишилася від батьків. Я здаю її в оренду. Останнім часом у ній жили африканські студенти, але потім у їхній країні відбувся заколот і батька одного з них, який оплачував навчання та житло, вбили. Вони вимушені були виїхати, а я приїхав, щоб зробити косметичний ремонт і знайти нових пожильців. На квартирі мене і вирахував дільничний.

— Сусіди здали, — посміхнувся військком.

— Ага, на поверх вище. Вони мене два роки тому затопили, я подав до суду і вибив із них компенсацію. Тепер ворог. Побачили, що я приїхав, свиснули дільничному, той одразу прибіг із вашими і повісткою.

— І що звернення? Були відповіді?

— З РНБО лише прийшла відписка — прийнято до розгляду. Це ж іще на початку минулого літа було. Досі розглядають, мабуть. А з Адміністрації Президента, Генштабу та СБУ навіть не відповіли. Ідіоти такі.

Я ж усе чітко та зрозуміло виклав у зверненні. Пояснив важливість напряму, яким займаюся, запевнив, що готовий допомогти захищати країну. Будь-хто може рити окопи чи бігати з автоматом, а ось на чудовиськах знаюся лише я. Але державний механізм в Україні досяг такого ступеня деградації, що моїх звернень просто не помітили. Чиновники помічали лише можливість заробітку, а питання безпеки країни їх зовсім не цікавили.

— Слухай, а вони справді існують? — спитав військком. Він важив центнер із гаком, мав товсту шию, діжкоподібний тулуб, довгі товсті руки й черевце, що випиналося з-під кітеля. Цілий ведмідь у формі. Але у нього несподівано затремтів голос. Я відчув це хвилювання і задоволено усміхнувся.

— Стикалися з ними!

— Звідки ти знаєш? — Військком перелякано подивився на мене.

— Бо люди, які стикалися з чудовиськами, значно відрізняються від тих, у кого це ще попереду.

Військком закивав, на його лобі виступив піт, хоч у будівлі було досить-таки прохолодно. Але він сидів укритий потом, наче в сауні, і весь тремтів.

— Що це було? — поцікавився я.

— Шпиль, — тихенько прошепотів він.

— О, та ви знаєте, як його звуть! — Я здивувався, бо зазвичай люди не знали, як звати чудовисько, з яким вони зустрілися.

— Знаю. Ось. — Військком вийняв з-під стола якісь аркуші. Я придивився до них. Усміхнувся. Це була відксерена книга «Сто чудовиськ України», заборонена ще за Кучми. Моя книга. Пожовклі, затерті аркуші, видно, що пройшли через руки десятків, якщо не сотень читачів. — Це ж ти — автор?

— Ти все точно описав. Ну, про Шпиля. Дуже точно. — Військком витер піт. — Я думав, що Бар-Кончалаба — це псевдо.

— Коли видавав цю книжку, був такий дурний, що поставив справжнє прізвище, — знизав я плечима.

— Тебе ж тоді посадили?

— Так, на три роки у СІЗО.

— І як ти звідти вийшов?

— Помаранчева революція. Мене випустили через тиждень після третього туру.

— Ти ж сам стикався з ними? — пошепки спитав військком.

— А як би ще я їх вивчив? Із книжок про них не вичитаєш, треба було досліджувати все особисто, у полі.

— Кажуть, ти весь у шрамах.

Мабуть, йому вже доповіли. Коли я вийшов із роздягальні в самих трусах, щоб проходити медкомісію, коридор приголомшено замовк. Півсотні чоловіків ошелешено роздивлялися мене, наче справжнє диво. Розступалися, пропускали всюди без черги. Так само дивувалися і лікарі. Жоден не спитав, звідки ті шрами та опіки. Люди не хочуть знати страшного. Воно їх вабить, але більшість краще втече, ніж ризикне. Таких божевільних, як я, мало.

Закасав рукав на правій руці. З десяток шрамів.

— Ось це — слід від зубів Невидимця. Ось це — від стріли Стрибунця, а це — мене намагався схопити Ведмеслуга. Ось це….

— Досить, досить! — Військком замахав руками. — Опусти рукав!

Я опустив. Військком важко дихав.

— Я розумію, що це дурниці. Такий фахівець, як ти, мусить сидіти при штабі, при Генеральному штабі, і допомагати порадами там. Але я нічого не можу зробити. — Він зітхнув і розвів руками. — Єдине, що від мене залежить, — це військова частина, куди ти потрапиш. І тут ти можеш обрати. Механізована бригада, десантники, артилеристи, зв'язок, прикордонники. Куди скажеш, туди й поїдеш.

— А що б ви порадили?

— Не знаю. Мабуть, артилеристів. Їм хоч в атаку не ходити.

— Тоді давайте до артилеристів.

— Добре. Тільки вони через кілька годин уже від'їжджають. Автобуси тут. Вас повезуть у навчальну частину, кудись під Київ.

— Я готовий, речі зі мною.

Військком підвівся. Обережно, з деяким переляком підійшов до мене, подав руку, потиснув мою. Він поводився так, наче боявся, що я будь-якої миті можу стрибнути і перегризти йому горлянку.

— Слухай, а можеш мені підписати цю книгу? — Він узяв стос аркушів і гарну, мабуть, дорогу, ручку зі столу.

— А де ви її відксерили? — спитав я. Весь наклад знищили. Навіть у мене «Ста чудовиськ» не залишилося. Була схованка з десятком книжок на дачі, але есбеушники, які вели справу, знайшли і її.

— Я за цю копію заплатив сто баксів. За сто баксів у цій країні все знайдеться, — нервово посміхнувся військком. Тримав переді мною аркуші ксерокопій. Знайома обкладинка, яка мені колись так подобалася. Я на човні з чудовою білявкою відбиваюся веслом від рептилоїдів. Вивів чорнилом: «Бажаю ніколи не зустрітися з героями цієї книги. Владюша» — і поставив гарний підпис, схожий на пагоду.

— Дякую! — прохрипів військком, нахилившись до мене. — Якби міг, я б допоміг, але зараз нас дуже душать, щоб давали план призову. Нічого не можу зробити. — Він зітхнув і знизав плечима.

Я кивнув. Уже не було сил дратуватися від цієї країни. Він іще раз потиснув мені руку, і я пішов. Вийшов на вулицю, присів там на гранітний парапет, закурив. Був у старому камуфляжі, який використовував під час експедицій. І подумати не міг, що камуфляж згодиться для армії. Поруч стовбичили інші призовники, теж здебільшого у камуфляжі. Дехто пиячив. Пили пиво або горілку з крамниці через дорогу. Прапорщики просили дуже не напиватися, просили родичів дивитися за своїми. Але ті напивалися. Вже кілька ледь стояло, кілька дрімало на дерев’яних лавах під парканом.

— Забирайте їх швидше, поки вони ще транспортабельні! — хвилювався військком, що вибіг керувати відправкою чергової групи. Підійшов до мене, теж закурив. — Сама алкашня. Ну от уяви, прийшов один, на медкомісії каже: готовий служити, тільки мені потрібна пляшка пива кожні дві години. Інакше не можу!