«Інґа»

Інґа (fb2) - Інґа (пер. Дмитро Антонюк) 3965K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Скотт Ферріс

Скотт Ферріс

Інґа

Присвячую Патті, моїй співавторці в усьому

Передмова

У лютому 1941 року, за кілька місяців до початку пристрасного роману з Джоном Ф. Кеннеді, що приверне увагу ФБР, New York World-Telegram надрукував про Інґу Арвад улесливий нарис. Причиною такої уваги преси стала пригода, що пасувала б суботньому ранковому серіалу; тодішній (і другий) чоловік Інґи, чудовий угорський режисер, що став антропологом, Пол Фейош щойно оголосив про відкриття двох загублених у джунглях Перу міст інків. Для будь-кого, згаданого в газеті World-Telegram, таке досягнення чоловіка стало б «кульмінацією життя». Але для Інґи це була рутина; «вона сприйняла його, як щось очікуване»^{1}.

Двадцятисемирічну Інґу (газетярам вона сказала, що їй двадцять три) вважали вартою уваги не лише через її чоловіка, а й через її власну «неймовірну кар’єру», як зазначалося в статті, актриси кіно в її рідній Данії, і закордонного кореспондента в нацистській Німеччині. Вона добилась ексклюзивних інтерв’ю, і її вшанували приватним званим сніданком з Адольфом Гітлером, який, як відомо, проголосив її «ідеальною нордичною красунею»^{2}. При цьому Інґа не зізналась World-Telegram, що нацисти також запропонували їй стати шпигункою.

Щоб уникнути неприємностей з ґестапо, вона втекла з Німеччини і зійшлася з Фейошем на Далекому Сході, де вони жили в племені мисливців за головами і нібито врятували життя найзаможнішої людини світу — шведського фабриканта Акселя Веннер-Ґрена, який казково розбагатів, розповсюджуючи побутові пилососи, перш ніж стати міжнародним торговцем зброєю. Інґа повідала журналістам, що Фейош спершу вбив отруйну змію, що впала на шию Веннер-Ґрена, а потім ще й пристрелив пантеру, яка на них накинулася. «Історії сиплються з місіс Фейош, наче з пригодницької книжки, — ахав від захоплення оглядач World-Telegram. — Ото живуть люди»^{3}.

Якось друг Кеннеді сказав, що життя Інґи було таким незвичайним, що вона «скидалась на майже вигаданий персонаж», хоча більшість романістів не наважилися б створити когось подібного^{4}. «Життя Інґи Арвад виглядало такою реалістичною казкою, що навіть Хемінґуей та його колеги не написали б краще у своїх придуманих оповідях», — сказав письменник Ден Сіммонс. Тож він просто списав з реальної Інґи свого персонажа (як й іншого героя з реального Хемінґуея) для власного трилера 1999 року «Дзвони по Хему» — шпигунської історії на Карибах, в якій зустрічається і Веннер-Ґрен, якого американський уряд, до речі, вніс у чорний список як підозрюваного в агентурній діяльності на користь нацистів. Оповідач у романі Сіммонса досліджує величезне ФБРівське досьє Інґи та розмірковує: «Це видавалося парадоксом… вона не виглядала настільки дорослою, щоби зробити все, що їй тут приписують»^{5}. Однак то була правда — принаймні, більшість вказаних там пригод.

Уже наприкінці життя, що завершилося зарано через рак у віці шістдесяти років, Інґа зізналася, що друзі та рідні понад двадцять років благали її написати автобіографію. Але вона так цього і не зробила. «Я завжди вважала, коли я вже щось завершила, то завершила, — говорила вона. — Так я наче зачиняю двері за собою»^{6}.

Але це не зовсім відповідало дійсності. Вона ніколи повністю не зачинила двері за стосунками з Кеннеді, і, власне, це було справжньою причиною того, що вона ніколи не написала таку книжку. Вона не змогла б оповідати про своє життя без згадки про нього, а їхні стосунки значили дуже багато, і їхній кінець виявився для неї занадто болісним, аби ділитись деталями зі світом, навіть через роки після вбивства Кеннеді.

Їхній роман для Кеннеді також багато важив. Можливо, тому, що Джек грайливо називав її «Інґа-Бінґа», багато біографів Кеннеді вважали її просто однією з його незліченних сексуальних пригод, незначною інтрижкою. Хоча вона була чим завгодно, але не цим. Ті, хто добре знав його, казали, що Інґа стала «коханням усього життя Джона Ф. Кеннеді»^{7}. Лауреат Пулітцерівської премії, колумніст New York Times Артур Крок, радник сім’ї Кеннеді, надіслав Інзі після вбивства президента в 1963 році листа зі співчуттям, в якому запевняв, що Кеннеді ніколи про неї не забував. «Гадаю, я вам говорив це раніше. Щоразу при зустрічі з президентом Кеннеді він запитував мене з блиском в очах: “Як там Інґер?”» — написав Крок, імітуючи відомий бостонський акцент Кеннеді^{8}.

Кеннеді, певно, часто згадував Інґу в Білому домі, бо саме вона допомогла йому туди потрапити. їхній роман стався у найважливіший період молодості Кеннеді. Він розпочався за кілька тижнів до атаки японців на Перл-Харбор, коли Джек усе ще шукав себе в світі та вважав, що перебував у тіні свого старшого брата. Саме Джозефа П. Кеннеді-молодшого, а не Джека, родина Кеннеді вже тоді проголосила майбутнім президентом.

Коли ми зображуємо красивого і люб’язного президента Кеннеді, важко уявити собі той його життєвий період майже за двадцять років до вступу на посаду, коли він був розпатланим, невпевненим і закомплексованим. Саме Інзі Джек вперше зізнався, що хоче піти в політику і поборотися за президентство; його родина не мала й гадки про це — вони не вірили, що в Джека є якісь амбіції чи таланти до політики.

Інґа подивилась на енергійного, красивого молодика, на чотири роки молодшого за неї, і побачила в ньому той шарм, «що змушує птахів злітати зі своїх дерев»^{9}. Вона не сумнівалася, що в нього є все необхідне і набагато більше, ніж у його старшого брата, щоби посісти крісло президента. «Піднеси сірник до амбіцій, які жевріють, і тебе понесе, наче лісову пожежу», — промовляла вона, розповідаючи Джекові з абсолютною впевненістю, що йому судилася подорож «незрівнянною автострадою до Білого дому»^{10}.

Інґа прагнула супроводжувати Джека в цій мандрівці, але так не сталося. Однак життєва мета талановитої і впевненої в своєму праві Інґи полягала в тому, щоби знайти чоловіка, поруч з яким вона була б повним і рівним партнером. З дитинства навчившись бути самодостатньою, вона хотіла стати частиною команди, що складалася б з двох. «Кохання? — сказала якось Інґа. — О, це прекрасно. Я дуже вірю в силу жінки, яка стоїть за чоловіком»^{11}.

Інґа була жінкою, залюбленою в кохання, що, як вона казала Джекові, було «найвільнішим і найбадьорішим серед почуттів»^{12}. Але її завжди заводило у безвихідь бажання поєднати кохання і кар’єру в одних стосунках. Чоловіки, яких вона любила, постійно залишали її позаду, далі продовжуючи свої пригоди, до яких вона так жадала долучитись. «Це було прокляття мого буття, — сказала вона якось своєму старшому синові. — ЗАВЖДИ (її наголос) бути при якомусь чоловікові»^{13}.

Джек міг стати іншим. Ті, хто знав їх як пару, зазначали, що Інґа і Джек чудово підходили одне одному. Джек глибоко переймався зовнішністю і здатністю зачаровувати. Він називав це «ВО — Велика Особистість», і його надихало, що Інґа була рівною йому в своїй харизмі^{14}. З більшістю жінок Джек поводився як шовініст, але він захоплювався розумом Інґи так само, як і її красою, і ставився до неї як рівної йому інтелектуально. Вона бачила в світі навіть більше за нього, зустрічала більше державних мужів і вільно володіла чотирма мовами. За інших обставин Інґа, «усміхнена, білява, жвава» стала б прекрасною першою леді, але…^{15}

У жовтні 1941 року, коли Інґа зустріла Джека і в них почався роман, вона вже розлучилася з одним чоловіком — єгипетським аристократом і дипломатом, але все ще була заміжньою за іншим — Фейошем, — хоча також уже планувала розлучитися і з ним. Для Джека, члена найвідомішої американської католицької родини, шлюб із двічі розлученою протестанткою означав би безповоротний розрив із сім’єю і кінець політичної кар’єри.