«Я, мені, мене ... (і довкруги). Частина перша. В Україні.»

Я, мені, мене ... (і довкруги). Частина перша. В Україні. (fb2) - Я, мені, мене ... (і довкруги). Частина перша. В Україні. [calibre 0.8.38] 2053K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юрий Владимирович Шевелев

Проект "Наш Харків" отримав текст від видавництва часопису Березіль через посередництво Оксани Соловей та Мар’яна Коця. Лише для приватного некомерційного використання.

Видавництво часопису "Березіль"

Видавтництво М. П. Коць

Харків - Нью-Йорк, 2001.

наклад 1000

Спогади видатного мовознавця і літературознавця, знаного у світі культурного діяча, лауреата Шевченківської премії Юрія Шереха (Шевельова) містять унікальні свідчення про факти, що зберігаються в пам’яті небагатьох нині сущих, індивідуальне і глибоко осмислене бачення подій, характеристики й оцінки людей, чиї життєві шляхи так чи інакше перетнулися з долею автора спогадів.

Перша частина спогадів «В Україні» висвітлює життя автора від дитинства до Другої світової війни, коли шляхи простелилися до Києва і далі — до західних меж України.

Юрій Шевельов

(Юрій Шерех)

Я, мені, мене ... (і довкруги)

Спогади.

Частина перша. В Україні.

Docendo discimus

(за Л.А. Сенекою)

Коли наближаються терміни й строки, у людини, перед розпадом тієї тимчасової єдности, що дану людину становить, виникає бажання лишити по собі слід. Якщо життя було не творче, плекається ілюзія продовження себе в дітях. Творче життя, що не було простим існуванням, а ставило перед собою якесь завдання, хай ілюзорне, пробує зробити підсумок своєї діяльности, окреслити вагу свого життьового завдання, труднощі в його осягненні, радість здобутку. Людина сідає за писемний стіл, щоб писати, або за друкарську машинку, щоб друкувати. Дарма, що в писанні невірна рука вже виводить літери, що розбігаються або збігаються незалежно від бажання, а в машинці вони пропускаються, переставляються, плутаються. Та як же зникнути без сліду, як не втілити себе в інших, молодших, життєздатних?

Мені такі ілюзії чужі. Життя неповторне і невідтворне. Самооцінки й спогади можуть бути високої щирости й віри, у них ніхто не перевтілиться і в них не повірить. Одні поглянуть на рукопис чи книжку і скажуть, що нема часу й сенсу їх читати. Другі нудьгуючи перегорнуть сторінки, аби прогаяти час. Прийде самовпевнений вісімнадцятилітній молодик, що все знає і понад усім озирає світ, і напише про них статтю або дисертацію, де викриє ницість і забріханість автора, доведе, що його щирість — поза, а поза — щирість. За яких сто років і цього не буде. Мова буде застарілою й неоковирною, нормальний читач уже того не торкатиме, учений фахівець підрахує, скільки разів ужито однієї граматичної форми чи синтаксичної конструкції, не звертаючи уваги на зміст і чуття. А потім уже взагалі ніхто того не братиме до рук і не розумітиме, як сьогодні клинопис Вавилону. Життя не можна зробити безконечним, і людина не перевтілюється духово в іншу людину. Життя не було б життям, якби на нього не чатувала смерть. Є терміни і строки, і їх не перейти.

Моя мати любила повторювати слова Гомера (в російському перекладі Жуковського): «Будет некогда день, и погибнет великая Троя и с нею народ венценосца Приама». Це стосувалося до її дня смерти. Вона не знала тоді, що ним стане 8 грудня 1953 року, але вона знала, що такий день прийде. Вона не була активно творча людина, і вона переливала себе в свою дитину, мене. Але цей ДЕНЬ — чи це буде ніч — прийде і для мене, прийде він, хоч трохи пізніше й поступово для всього, що я робив, зробив і лишив, отже й для того, що тут тепер вистукую на машинці (з переплутаними літерами). Якщо я це все таки пишу, то не тому, щоб себе увічнити, а тому, що поки я живий, я дію. Це такий самий закон життя, як смерть, і так само безглуздий.

Так, цей слід, якщо й переживе творця, то не надовго. Він нікого і нічого не навчить, не переконає, що автор мав рацію, а його супротивники помилялися й кривдили його, що поставлене ним життьове завдання було варте заходу і що він його виконав. Мовляв Шевченко: «Малого сліду не покину... на нашій — на своїй Землі». Я тільки поставив велике З в слові землі. Бо маю тут на увазі не тільки одну країну, а всю нашу несвою планету.

Але є ще одна мотивація для цього писання. Можливість бути щирим. Закон усякого людського суспільства — брехня і цензура на правду. Це може бути формальна цензура, це може бути цензура звичаю й духового стандарту. Кажучи фігурально, в «Правді» не більше правди, ніж у «Свободі» свободи. Готуючися скласти останні свої суспільні обов’язки, не мавши потреби робити кар’єру, обтрусивши або розгубивши свої товариські зв’язки, сидячи сам-на-сам із своєю старенькою друкарською машинкою і не дуже дбаючи, чи це писання колись стане приступне іншим людям, а чи його викинуть на смітник, можна дозволити собі на нечувану розкіш бути щирим. Себто говорити правду або принаймні думати, що говорю правду, як я її бачу. Мої характеристики людей і подій можуть бути слушні або хибні, вони напевне забарвлені особисто, але вони не підфарбовані свідомо.

З одним винятком. Я виключаю з цих спогадів любовне й сексуальне хоч яку ролю воно відграє в житті людини. Бо те суспільство, мовою якого я пишу, в цій ділянці спорудило товстелезні мури лицемірства або мовчання. Якщо ці спогади будуть закінчені і мені ще лишиться час на розмову з друкарською машинкою, може я напишу про це окремо, і тоді це триматимуть під суворою таємницею, як і історію хвороби Івана Франка, або видадуть для небагатьох посвячених і триматимуть у бібліотеках під сімома замками, як записи еротичного фолкльору, що їх зробив був Гнатюк. Це, безперечно, акт брехні або щонайменше потурання брехні, але частковим виправданням є те, що для життя науковця роз’єднання ліжка і писемного стола не спотворює дійсности так, як це було б у випадку письменника або мистця. Поза цим обмеженням, отже, — правда, заперечення всіляких табу. Зрештою, сама згадка про цей аспект життя вже є акт прориву й пориву до правди.

Історик шукає в мемуарах невідомих фактів, деталів епохи; пересічного читача вабить можливість побачити прославлених сучасників у їхньому приватному житті, сказати б, у пантофлях і халаті (як називалися спогади його секретаря про Анатоля Франса в російському перекладі) — типовий приклад — спогади його служниці Селести Альбаре про Марселя Пруста, — або знайти психологічні портрети тих сучасників, знову ж таки в їхньому залаштунковому, приватному житті. Усього цього буде мало в цих спогадах, треба чесно попередити. Причин на це є кілька. Почати з того, що бувають спогади, що їх автор пише, використовуючи документи, вивчаючи матеріяли архіву свого й інших, перевіряючи з тим, що вже знайшли історики. Це спогади, вже пересіяні через сито джерел, де автор намагається бути якомога об’єктивним і точним. Але мої спогади я пишу майже виключно з пам’яті, за малими винятками ні з чим їх не перевіряючи й не зіставляючи. Зрадливість пам’яті загально відома. Але якщо є історики, щось вони повинні робити, якісь критичні завваги чи примітки писати. Лишаю їм цю працю. Мої спогади — це не тільки і не стільки документ часу, скільки свідчення величі й фіяско людської пам’яті, цієї фантастичної й фантазуючої електронної обчислювальної машини. До того ж моя пам’ять переважно зорового типу. Вона фіксує поодинокі картини з минулого, але іµнорує їхню послідовність, хронологію, переємність. А ще до того вона має драстичні провали. Зумовлені вони не тільки її загальною недосконалістю, а і тим, щу сталося зі мною в перший рік по війні. Після випробувань голоду в Харкові за німецької окупації, серії ризикованих утеч на захід, людоловства й злиднів у повоєнній Німеччині з її тоді недоїданням можна було сподіватися фізичного колапсу. Він стався. Це було в Мюнхені. В кіні в Швабінµу показували французький фільм за «Ідіотом» Достоєвського. Я жив на Боµенгавзені і повертався туди пішки. На Людвіµштрассе в мене запаморочилася голова, я втратив свідомість і впав. Двоє незнайомих привели мене додому, півпритомного. Почалося блювання. Лікар визначив струс мозку. Хвороба прикувала мене до ліжка на багато тижнів. У пам’яті утворилися зони порожнечі.