«Темні уми»

Темні уми (fb2) - Темні уми 1603K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Александра Бракен

Александра Бракен

Темні уми

Присвячую Стефані та Деніелу, які були зі мною в кожному мінівені

Пролог

Коли білий шум затих, ми працювали в садку — пололи.

Цей шум завжди діяв на мене зле. Байдуже, була я надворі, вечеряла в їдальні чи самотувала у своєму боксі. Коли він лунав, пронизливий звук вибухав у моїх вухах, наче зладнана з відтинка труби саморобна бомба. Решта дівчат у Термонді оговтувалася за кілька хвилин, струшуючи з себе нудоту та відчуття дезорієнтації так само легко, як ото струшують травинки, що причепились до табірної роби. А що ж я? Минали години, перш ніж я могла знову стати собою.

І цього разу все мало би бути так само.

Але не було так само.

Я не бачила, що саме спричинило це покарання. Ми працювали настільки близько до табірного електропастуха, що, здавалося, саме повітря пропахло напругою, від якої нили зуби. Може, хтось насмілився вийти за межі садової загорожі. А може, хтось, втіливши всі наші найбільші мрії, жбурнув каменюкою в голову найближчому солдатові спецсил Псі. Це ще гірше, хоч і було би того варте.

Усе, що я знала напевне, — це те, що гучномовець над головою видав два застережних сигнали: один короткий, другий — довгий. У мене аж мороз пішов по шиї, коли я, міцно затуливши долонями вуха і напруживши плечі в передчутті удару, шелепнула у вологий ґрунт.

Власне, звук, який пролунав з гучномовця, не був білим шумом. Радше то було несусвітнє дзижчання, що інколи накриває тебе, коли ти сидиш на самоті з тишею чи коли прислухаєшся до млявого гудіння комп’ютерного монітора. Для уряду США і, зокрема, його Департаменту Псі-молоді це було дитя любові автосигналки та бормашини: коли воно, оживши, починало пронизливо верещати, у тебе кровоточили вуха.

У буквальному сенсі.

Звук, що його видавали динаміки, шматував кожнісінький нерв у моєму тілі. Він прорвався крізь мої руки і, заглушуючи верещання сотні підлітків-психів, загніздився в осередді мізків, куди я жодним чином не могла проникнути і притлумити його.

Мої очі переповнилися сльозами. Я уткнула обличчя в землю, і все, що відчула у роті, — смак крові та землі. Поряд зі мною додолу гепнулася дівчинка, розтуливши рота в крику, який я не могла почути. Все інше зникло з очей.

Моє тіло стрясалося під розміреними хвилями статичних розрядів, скручуючись, неначе пожовклий від часу папір. Чиїсь руки термосили мене за плечі. Хтось кликав мене на ймення — Рубі, — але той хтось був занадто далеко, щоби я могла відповісти. Я зникала, зникала, зникала, занурюючись у безвість, аж поки земля проковтнула мене до решти одним глибоким вдихом. А потім запала пітьма.

І тиша.

1

Першою померла Ґрейс Сомерфілд.

Принаймні першою в моєму тодішньому четвертому класі. Я переконана, що на той час тисячі, а може, й сотні тисяч дітей уже давно пішли її шляхом. Люди надто мляво пов’язували всі ці нещастя докупи — чи принаймні вони змогли знайти ефективний спосіб тривалий час тримати це від нас у таємниці, навіть після того як діти почали вмирати.

Коли згадані смерті таки випливли на чисту воду, в нашій початковій школі вчителям та персоналу суворо заборонили говорити з нами про те, що тоді називали «хворобою Евергарта», названою за йменням Майкла Евергарта — хлопчика, котрий першим помер від цієї хвороби. Згодом хтось десь вирішив переназвати її: гостра підліткова ідіопатична нейродеґенерація — скорочено ГПІН. Відтак ця хвороба стала хворобою не лише Майкла. Вона стала хворобою всіх нас.

Усі дорослі, яких я знала, приховували правду під машкарою посмішок та обіймів. А я досі застрягла у своєму світку, витвореному із сонячного сяйва, поні та колекції перегонових машинок. Озираючись назад, не йму віри, що я могла бути настільки наївною, проґавивши безліч тривожних «дзвіночків». Навіть найпомітніші, як-от, приміром, той, коли мій тато, полісмен, почав затримуватися на роботі допізна, а коли нарешті повертався додому, то ледве знаходив у собі сили поглянути на мене. Водночас мама посадила мене на сувору вітамінну дієту і відмовлялася залишати мене на самоті навіть на кілька хвилин.

З іншого боку, мої тато з мамою були одинаками в сім’ї. Я не мала кузена чи кузини, смерть яких заздалегідь насторожила б мене, а коли на додачу мама не дозволила татові встановити «отой душевисмоктувальний вир із прилизаних дебільних шоу», — зазвичай знаний як «телевізор», — то це означало, що ніякі страхітні новини не потривожать мій світ. Ця обставина, а також татів ЦРУ-контроль щодо доступу до Інтернету значною мірою гарантували, що я більше перейматимуся розсаджуванням на ліжку своїх плюшевих звіряток, аніж можливістю померти, не доживши до десяти років.

Тож я абсолютно не була готова до того, що трапилося п’ятнадцятого вересня.

Напередодні вночі йшов дощ, тому батьки відправили мене до школи в червоних гумових черевиках. У класі ми говорили про динозаврів та вчилися писати прописом, аж поки пані Порт зі звичним полегшенням на обличчі не відпустила нас на обід.

Я чітко пам’ятаю кожну дрібницю того обіду, і не тому що сиділа за столом просто навпроти Ґрейс, а тому що вона була першою, і цього не повинно було статися. Вона не була древньою на подобу якоїсь старушенції. І в неї не було раку, як у маминої подруги Сари. Ні алергії, ні кашлю, ні травми голови — нічогісінько. Коли вона вмирала, її шкіра почала синіти, і ніхто з нас тоді не збагнув, що коїться, допоки вже не було запізно.

Ґрейс саме розпочала запеклу дискусію про те, чи справді в її стаканчик із желе потрапила муха. Червона маса дрижала і навіть трохи вилізла назовні, коли дівчинка, розмахуючи пластиковим стаканчиком, трохи сильніше стиснула його. Певна річ, кожен прагнув висловитися про те, чи там була справдешня муха, чи то лише шматочок цукерки, яку сама Ґрейс і встромила туди. І я не виняток.

— Я не брехунка, — заявила Ґрейс, — я просто…

Вона затнулася. Пластиковий стаканчик вислизнув із її рук, вдарившись об стіл. Вона роззявила рота, втупившись поглядом у щось просто над моєю головою. Ґрейс насупила брови, немовби слухала, як хтось пояснює щось вкрай складне.

— Ґрейс, — пригадую, запитала я. — З тобою все гаразд?

Її очі закотились, на мить зблиснувши білками, а потім повіки опустились. Ґрейс ледь чутно зітхнула, настільки легко, що не здмухнула навіть пасемця волосся, що прилипло до її губ.

Усі ми, сидячи навколо неї, завмерли, прокручуючи в головах одну й ту саму думку: вона знепритомніла. За тиждень чи два до цього Джош Престон знепритомнів на гральному майданчику, бо, як пояснила пані Порт, у нього в організмі виявилося замало цукру — ну чи щось на подобу цього.

Жінка, котра чергувала в їдальні, метнулася до столу. Вона була однією із чотирьох підстаркуватих леді, які, надягнувши білі ковпаки й озброївшись свистками, впродовж тижня позмінно чергували в їдальні та на спортивному майданчику. Я навіть не уявляла, чи був у неї хоч сякий-такий медичний сертифікат, крім туманних уявлень про штучне дихання, але вона все одно стягнула обм’якле тільце Ґрейс додолу.

Оточена нашорошеною аудиторією, вона приклала вухо до яскраво-рожевої сорочки Ґрейс, намагаючись розчути дихання, але дихання не було. Не знаю, що старенька подумала, але вона почала верещати, а через мить біля нас заюрмилися білі ковпаки і обличчя любителів повитріщатися. Лише коли Бен Чо штурхнув кросівкою обм’яклу руку Ґрейс, ми зрозуміли, що вона померла.

Діти навколо кинулися в крик. Одна дівчинка, Тесс, так розридалася, що почала задихатись. Дітвора водномить гайнула до виходу з кафетерію.

Я ж заціпеніла поміж покинутих обідів, витріщаючись на стаканчик з желе, а тим часом жах проповз до моїх рук і ніг, і тоді мені здалося, що я примерзла до свого стола навічно. Гадки не маю, скільки би я ще там ціпеніла, якби не підійшов охоронець і не виніс мене назовні.

«Ґрейс — мертва, — міркувала я. — Ґрейс мертва? Ґрейс мертва».

І потім все тільки погіршало.

Через місяць після першої великої хвилі смертей Центр із контролю та запобігання хворобам видав п’ятикроковий перелік симптомів, щоби допомогти батькам визначити, чи перебуває їхня дитина під загрозою ГПІНа. На той час половина моїх однокласників уже померла.