«Янголятко в кутих черевиках. Книга перша»

Янголятко в кутих черевиках. Книга перша (fb2) - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша (Янголятко в кутих черевиках - 1) 973K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Генечка Ворзельська

Генечка Ворзельська

Янголятко в кутих черевиках

Книга перша

Частина перша

Крихітка в кутих черевиках

Я маленька, симпатична і сексуальна. Таке собі шлюбне оголошення на першій шпальті — «без комплексів і проблем із житлом».

Я сиджу в своїй власній кухні та чищу свій власний пістолет. Дівчинка-крихітка з цигарочкою, кавою у потертих джинсиках. Бракує лише фенічок на зап’ястки, дурнуватого песика та етюдничка в кутку з чимось не менш зворушливим. На кшталт — «мертвих сніговиків».

Сором’язливе янголятко з великим пістолетом, і зовсім не через чоловічі комплекси — «моєму пістолетові годиться бути більшим», а тому, що він-таки має бути великим.

Ось мене викинули з авта, оце я заганяю кулю в живіт, а оце — б’ю. Дуже боляче, щоб він зігнувся, і я могла поцілити ногою в обличчя.

Маленьке янголятко у кутих черевиках.

Розділ 1

А він, дурненький, знаючи мене вісім років, призначив зустріч за кільцевою дорогою, уночі, — на щось сподівався.

Я приїхала до нього бульдозером. Великим оранжевим із двома червоними лампами на даху.

А він з одним зі своїх кам’яних воїнів стояв на узбіччі біля машини і вдивлявся туди, у темну далечінь, у сліпучі вогні поодиноких фар.

Із термосом перченої кави на задньому сидінні, з дощем, який так недоречно для них розпочався.

Відчинити дверцята, сховатися від дощу, підкріпитися кавою, зателефонувати дружині й сказати:

— Її ще немає.

— Як то немає?! — здивувалася я. — Невже я спізнилася?!

Він смиконув рукою й упустив каву. Я зрушила ебонітову ручку, нахиляючи ковша та розрубуючи навпіл дах машини, і змусила його ховатися під сидіння з надривним: «А-а-а!!!», що перекривало скреготіння та брязкіт.

З неголосним: «Грр-рра-ахх!» — кам’яного воїна, затиснутого кермом, — воно вмить стало схоже на молодий місяць.

Тепер трішки назад, підняти машину на задні колеса, а тоді вперед, капотом просто в дорожню пилюку. Потім вирвати подряпаний дахом ківш зі шматками салонної шкіри на зубцях і зістрибнути на землю та підійти до них.

Я присіла біля вікна, схожого тепер на вузьку амбразуру, і запитала:

— У вас усе гаразд?

— Ха-х-ху-х-хи-и…

— Ви там ще живі?

Він припав до щілини з іншого боку, наші очі зустрілися.

— Курва!

— Перепрошую? — я не розчула і тому взялася за пістолет.

— Ні-ні, — сказав він. — Це я не тобі.

— То у вас усе гаразд?

— Так.

— Ви не можете уявити, яка я втішена.

Я завжди тішуся, коли татусеві добре. Моєму вітчиму, що взяв мене з дитячого будинку.

Шкода лишень, що не можу зараз його поцілувати.

Та головне — у нього все гаразд.

Усе ще граючись пістолетом, я повернула до міста, але заховала зброю, щойно перша машина зупинилася поруч.

— Куди?

— До міста.

— Сідай, — голосом доброго опиря мовив водій. — Я не скривджу тебе.

— Авжеж. Не скривдите.

Мені завжди щастило на доброзичливих людей. Люди взагалі були добрими до мене. Надто, коли наставити на них пістолета й сказати: «Раз», — і попередити, що лічити далі не вмієш.

Славна крихітка в кутих черевиках. Маленький янгол смерті, що цілує холодну кулю.

Я, певно, соромилася б стриптизу, якби не Кінець Світу. Я могла б бути комусь вірною дружиною, якби у чотирнадцять років не отримала вже десяту медаль за війну, за Армагеддон. Я облишила б куріння, якби не Апокаліпсис. Я була б зовсім іншою, якби не Іоанн Богослов: «І побачив я, що вона упилася кров’ю, і ніс її на своїй спині звір». Це про мене.

І, повіривши, вони мали мене за нечемну та ставилися зовсім не так, як я на те заслуговувала. Навіть цей водій, що спробував-таки мене задушити.

— Дякую, — промовила я, виходячи з авта.

— М-м-м-м-м, — промимрив він.

Мій пістолет, що ледь не вбив. Водій, що ледь не помер від інсульту. Купити цигарок і, спустившись у метро, розповісти про себе все. Хочете? Тоді я розпочну. І першими, про кого ви почуєте, будуть мої батьки: вітчим та названа мати.

Вітчим і мати — вони купили мене. Тато і мама — цих уже купила я, коли пішла від названих батьків.

Уперше я втекла у три з половиною роки.

Це було нескладно. Але й недалеко.

Я вийшла та й пішла собі. Світ виявляється неоглядний. Він не кінчається за спорудами навколо нашого дитячого будинку. У ньому живе стільки людей! Там є навіть великий пес, який обнюхав мене та почалапав слідом.

Якщо йдеш поряд із собакою, ніхто не подумає, що ти сама по собі, навіть коли вдягнена по-сирітському.

Пес був чималий і, коли я стомлювалася, він лягав біля моїх ніг, чекаючи, доки я підведуся з бордюру та ми рушимо далі.

П’ять днів прямувала до краю землі, але так і не встигла дійти.

Вдруге я втекла років у п'ять.

Звила кубельце на даху, і птахи годували мене.

Коли виповнилося шість, один добрий стариган узяв мене до свого дому, наповненого книжками та духмяною хвоєю. Сотні новорічних ялинок обсипалися там і встеляли підлогу, килими та сходи. Тисячі книжок уздовж стін, у коридорах, камінній залі, золото й оксамит шпалер.

Він читав уголос. Я слухала, намагаючись зрозуміти.

У сім років мене викрали.

Шість місяців у смердючому льоху на іржавому ланцюзі. Шість місяців їсти з підлоги й чути, як сопе блідий товстун, коли затягує трупи на стіл, а тоді довго їх розтинає.

Турботливі міліціонери.

Тепло ковдри із шафи в кабінеті на п’ятьох. Тієї ж ночі назад до дитбудинку:

— Тобі буде добре там.

Можливо, мені там і справді було б добре, якби не зматеріалізувалися батьки, які взяли мене за доньку. Батько й мати:

— Янгол.

— Навіть схожа на тебе.

— Що?

— Мабуть, стане такою ж вродливою.

У величезній квартирі, серед неймовірно багатих друзів.

Сто репетиторів, шість мов, десяток комп’ютерів, черговий Кінець Світу, після якого я залишила їх.

У дванадцять я купила собі батька й матір, щоб було кому відвідувати батьківські збори. Сама намалювала табель, характеристику та довідку про те, що мешкаю у тій квартирі, яку я, власне, собі й придбала.

Мені потрібен був хтось, щоб на його ім’я купити житло, щоб заходив у мої двері; щоб заспокоїв сусідів, яким було несила винести мою самотність. П’яненький тато, мати з лантухом дрантя.

У п’ятнадцять зрозуміла: годі, мені вже ніхто не потрібен, і я не потрібна нікому.

Тільки бідному вітчиму — він досі не вбив мене лише тому, що інакше не довідався б, де гроші, які я поцупила в нього. Не багато — саме стільки, аби дозволити собі все.

А так я — маленька, симпатична та сексуальна. Дівчинка-поні у дзвінких черевиках.

Дим солодкий, а кава гірка.

Як чудово знову повернутися додому.

Розділ 2

— Як звати того ведмедика?

— У?

— З яким ти спиш?

— А, — посміхнулась я. — Іди ти.

— Чим хочеш займатися?

— Що?

— Я міг би погойдати тебе.

— А, — всміхнулася. — Не боляче?

— Ні-і-і, — застогнав він, тицьнувшись у сходи.

— Спокійно, — піднісши руки догори та відійшовши до стіни. — Я нічого не хочу.

— Дякую, — сказала я.