«Лист незнайомої»

Лист незнайомої (fb2) - Лист незнайомої (пер. Ирина Ивановна Стешенко,Василий Петрович Бобинский,Наталья Владимировна Сняданко) 1866K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Стефан Цвейг

Стефан Цвейґ

Лист незнайомої

(збірник)

Передмова

Стефан Цвейґ – учорашній і сьогоднішній

Ось що писав про Цвейґа Томас Манн: «Його літературна слава проникла в найвіддаленіші куточки землі. Дивовижний випадок при тій невеликій популярності, якою користуються німецькі автори у порівнянні з французькими й англійськими. Можливо, від часів Еразма (про якого він розповів із таким блиском) жоден письменник не був таким знаменитим, як Стефан Цвейґ».^[1] Якщо це й перебільшення, то зрозуміле, простиме: адже до кінця 20-х років XX століття не було автора, чиї книги перекладали б на всякі, в тому числі найрідкісніші, мови частіш і з більшою охотою, ніж книги Цвейґа.

Для Томаса Манна він – найвідоміший німецький автор, хоча одночасно з ними жили й писали і сам Томас, і його брат Генріх, і Леонгард Франк, і Фаллада, і Фейхтванґер, і Ремарк. Якщо ж брати власне австрійську літературу, то тут Цвейґу рівних просто немає. Інші австрійці – Шніцлер, Гофмансталь, Герман Бар – тоді вже начебто забувалися. Рільке сприймали як поета складного, що пише для вузького кола. Промайнув, щоправда, в першій половині 1920-х років Йозеф Рот із його «Іовом», «Склепом капуцинів» і «Маршем Радецького», але тільки на короткий період, подібно до комети, і знову на роки пішов у літературне небуття. А Цвейґ іще 1966 року вважався одним із двох найпопулярніших австрійських письменників.

Воістину Цвейґ – цей «нетиповий австрієць» – у період між двома війнами виявився повноважним представником мистецтва своєї країни, і не тільки в Західній Європі чи Америці, але й у нашій країні. Коли йшлося про австрійську літературу, на пам’ять приходило ім’я автора «Амока» й «Марії Стюарт». У 1928–1932 роках видавництво «Время» випустило дванадцять томів його книг, і передмову до цього, тоді майже повного зібрання творів написав сам Горький.

Нині багато чого змінилося. Тепер кращими письменниками австрійської літератури нашого століття, її класиками вважаються Кафка, Музіль, Брох, Рот, Хайміто фон Додерер. Їх усіх (навіть Кафку) далеко не так широко читають, як колись Цвейґа, та все ж вони високо шановані, тому що дійсно є художниками великими, значними, – художниками, які витримали випробування часом, більше того, повернутими ним із якогось небуття.

А чи витримав Цвейґ випробування часом? Принаймні, з вершини ієрархічної градації він спустився на місце більш скромне. І виникає підозра, що на своєму п’єдесталі він стояв не по праву; складається щось на зразок антилегенди, у відповідності до якої Цвейґ був просто примхою моди, улюбленцем випадку, шукачем успіху…

Із такою підозрою, однак, погано узгоджується оцінка, дана йому Томасом Манном, повага, з якою ставився до нього Горький, що писав 1926 року Н. П. Рождественській: «Цвейґ – чудовий художник і дуже талановитий мислитель». Приблизно такої ж думки про нього й Е. Верхарн, Р. Роллан, Р. Мартен дю Ґар, Ж. Ромен і Ж. Дюамель, кожен із яких сам відіграв видатну роль в історії новітньої літератури. Природно, ставлення до спадщини того чи іншого письменника мінливе. Змінюються смаки, в кожної епохи свої кумири. Та є в цій мінливості й певна об’єктивна закономірність: що легковагіше – вимивається, вивітрюється, що вагоміше – залишається. Та не настільки ж усе мінливе? Не може ж бути, щоб той, хто здавався «чудовим», «талановитим», виявився «мильною булькою»? І ще: чи Цвейґ спустився на більш скромне місце – чи інші піднялися на більш високе? Якщо вірним є останнє, то його становище в літературі незмінне й «перегрупування», що сталося, не принижує його гідності як художника.

Відповісти на ці запитання – визначити вагомість письменника для сьогоднішніх читачів. Більш того, це значить наблизитися до розуміння «цвейґівського феномена» в цілому, позаяк багато чого відбилося в його творчості – й австрійська батьківщина, і європеїзм, і надзвичайний успіх, і двічі пережита загальна трагедія, що стала і трагедією особистою, і міфізація втраченої вітчизни, і все те, що призвело до трагічного фіналу…

* * *

«Можливо, раніше я був занадто розпещеним», – зізнавався Стефан Цвейґ наприкінці життя. І це правда. Довгі роки він ходив в улюбленцях долі. Цвейґ народився в багатій сім’ї і не терпів ніяких нестатків. Життєвий шлях, завдяки таланту, що рано виявився, визначився якось сам собою. Але і щасливий випадок відігравав не останню роль. Завжди поряд опинялися редактори, видавці, готові друкувати навіть перші, незрілі речі літератора-початківця. Поетичну збірку «Срібні струни» (1901) схвалив сам Рільке, а Ріхард Штраус попросив дозволу перекласти на музику шість віршів із неї.

Може, такий успіх був не цілком заслужений молодим автором. Ранні твори Цвейґа були камерними, ледь естетськими, овіяними якоюсь декадентською журбою. І в той же час вони позначені не дуже ще ясним передчуттям близьких перемін, характерним для всього європейського мистецтва на зламі віків. Словом, це було саме те, що могло сподобатися тодішньому Відню, його ліберальним колам, що допомагало бути привітно зустрінутим у редакціях провідних літературних часописів або в групі «Молодий Відень», головою якої був поборник австрійського імпресіонізму Герман Бар. Там нічого не бажали знати про могутні соціальні зрушення, про близький крах Габсбурзької монархії, що ніби символізував усі майбутні катастрофи буржуазного світу; однак там охоче підставляли обличчя поривам нового, весняного вітру, що наповнював – так здавалося – тільки вітрила поезії.

Успіх, удача позначаються на людях по-різному. Багатьох вони роблять самозакоханими, поверховими, егоїстичними, а в декого, накладаючись на внутрішні позитивні якості характеру, виробляють непохитний житейський оптимізм, аж ніяк не позбавлений самокритичності. До цих останніх і належав Цвейґ. Довгі роки йому здавалося, що навколишня дійсність якщо й не зовсім гарна та справедлива сьогодні, то здатна стати гарною та справедливою завтра і вже стає такою. Він вірив у кінцеву гармонійність навколишнього світу. «Це, – писав через багато років інший австрійський письменник, Ф. Верфель, – був світ ліберального оптимізму, який із забобонною наївністю вірив у самодостатню цінність людини, а по суті, в самодостатню цінність крихітного освіченого шару буржуазії, в його священні права, вічність його існування, в його прямолінійний прогрес. Усталений порядок здавався йому захищеним і убезпеченим системою тисячі гарантій. Цей гуманістичний оптимізм був релігією Стефана Цвейґа… Ним були знані й безодні життя, він наближався до них як художник і психолог. Але над ним сяяло безхмарне небо його юності, якому він поклонявся, небо літератури, мистецтва, єдине небо, яке цінував і знав ліберальний оптимізм. Очевидно, потьмарення цього духовного неба було для Цвейґа потрясінням, яке він не зміг перенести…»^[2]

Але до цього було ще далеко. Перший удар (маю на увазі світову війну 1914–1918 років) він пережив не як пасивний споглядач: сплеск ненависті, жорстокості, сліпого націоналізму, яким, за його уявленнями, передусім була та війна, викликав у ньому активний протест. Відомо, що письменників, які з самого початку війну відкидали, з самого початку з нею боролися, можна перелічити по пальцях. І Е. Верхарн, і Т. Манн, і Б. Келлерман, і багато інших повірили в офіційний міф про «тевтонську» або, відповідно, «галльську» за неї вину. Разом із Р. Ролланом і Л. Франком Цвейґ опинився серед небагатьох.